Переломний процес у Молдові: по кому подзвін

Останнім часом український медіапростір вибухнув новинами про події, що блискавично розгорталися у сусідній Молдові.

Попри спільний кордон, тісні культурні та політичні зв’язки (достатньо зокрема згадати, які знакові українські політики родом з молдовських країв), для більшості українців Молдова залишається терра інкогніта, а основну інформацію про неї черпають зазвичай українські експерти, які постійно слідкують за процесами в регіоні. Однак події останніх тижнів таки потребують детального аналізу і прогнозування можливих наслідків. 

Що сталося?

За результатами парламентських виборів у Молдові 24 лютого, найбільше голосів отримала проросійська Партія соціалістів, друге місце – в Демократичної партії Молдови, третє – проєвропейський блок ACUM («Зараз»). Кілька місць навіть виборола партія Ілона Шора, сумновідомого «крадіжкою мільярда» з молдовської банківської системи. Водночас саме конфігурація трьох політсил, що отримали найбільше голосів, мала визначити коаліцію і новий уряд Молдови. І тут власне виникла найбільша проблема, зважаючи на непримиренність позицій всіх трьох сторін. Партія соціалістів та ACUM демонстрували повну протилежність поглядів на зовнішньополітичні орієнтири Молдови. Натомість обидві партії завжди критикували Демпартію, підконтрольну найбільшому олігарху Владу Плахотнюку, котрого часто називали «тіньовим господарем» Молдови. Переговори про різні формати коаліції затягнулися і все йшло до того, що буде оголошена дата дострокових парламентських виборів.

Переломним моментом виявилося одночасне прибуття 3 червня до Кишиніва єврокомісара Йоханеса Хана, віцепрем’єра РФ Дмитрія Козака та керівника бюро з питань Східної Європи Держдепартаменту США Бредлі Фредена. Присутність таких високопоставлених зовнішніх представників принесла несподівані результати: вже 7 червня партія соціалістів і ACUM оголосили про формування коаліція та уряду на чолі з Майєю Санду. Соціалістка Зінаїда Гречана стала головою парламенту. Поспішно було прийнято декларацію про «захоплену державу» - саме так експерти часто називають стан Молдови, в якій державні структури та медіа активи контролюються Плахотнюком. Однак «господар» держави швидко зорієнтувався: Конституційний суд Молдови, де зберігається вплив олігарха, визнав коаліцію недійсною; перед урядовими будівлями для блокування почали з’являтися палатки прихильників Демпартії. Окремі муніципалітети висловлювали свою підтримку то старій, то новій владі. В країні встановилось тимчасове двовладдя і колапс політичної системи. Сценарій розгортання подій свідчив про можливість молдовського варіанту Майдану з вуличним протистоянням.

Яка міжнародна реакція?

Доволі швидко Сполучені Штати, Росія та ЄС визнали новий уряд Молдови, чим дали зрозуміти Плахотнюку, що міжнародної підтримки ні на заході, ні на сході той не має. Дещо сумнівалася у чіткій позиції традиційно зацікавлена у політиці щодо Молдови Румунія (існує поки нечисельний уніоністський рух за об’єднання обох держав). Спочатку міністр закордонних справ Румунії Теодор Мелешкану особисто підтримав як варіант врегулювання ситуації оголошення попереднім прем’єр-міністром Павлем Філіпом дострокових парламентських виборів на 6 вересня. Однак згодом прозвучала вже офіційна позиція Бухаресту про підтримку нового уряду в Молдові. Розуміючи складність ситуації, олігарх Плахотнюк спробував піти ва-банк, запропонувавши через свого прем’єра перенести посольство Молдови в Ізраїлі до Єрусалиму. Це мало трактуватись як жест доброї волі для США, однак ізраїльська влада не оцінила цей зовнішньополітичний маневр.

Українське МЗС опинилося в пікантній ситуації. З одного боку, попередня влада підтримувала хороші відносини з урядом Філіпа, тісно пов’язаного з Плахотнюком. З іншого, у підтримуваній зокрема й країнами Заходу новій коаліції знайшла своє чільне місце партія президента Додона, який став у Києві нерукопожатним у зв’язку з його проросійською позицією у питанні Криму. Однак мовчанням не можна було обмежитися в такій ситуації, що обумовило появу дуже обережної заяви, в якій не виявилося чіткої підтримки жодній зі сторін, натомість акцентувалося на потребі мирного врегулювання.

Чого очікувати далі? Думки експертів

Спеціаліст Центру східних досліджень у Варшаві Каміль Цалус припустив, що боротьба Плахотнюка за владу не буде тривалою, адже він розуміє про відсутність міжнародної підтримки на свою користь. Саме тому тягтиме час лише для забезпечення власної безпеки. І справді, після відвідин послом США в Молдові Хоганом Дереком офісу Демпартії уряд Філіпа оголосив таки про свою відставку, а Плахотнюк покинув країну. У перспективі, на думку Цалуса, оскільки будуть таки проведені дострокові вибори (зважаючи на ситуативність і внутрішній антагонізм союзу соціалістів і ACUM, обумовленого виключно ціллю усунення олігарха, його сьогодні називають не інакше, як «коаліція-франкеншейн»), партія Додона зможе взяти більшість у парламенті. Доцент Інституту східних досліджень Познанського університету Пьотр Олекси оптимістичний у прогнозах, вважаючи, що консенсус США, ЄС та Росії стосовно зміни влади у Кишиніві може свідчити, що геополітика відходить на задній план, натомість, можливо, це сприятиме появі реальних державних інституцій у Молдові.

Водночас існують суттєві застороги і тривожні сигнали. Так, уже встиг повернутися після трирічної відсутності у Молдові лідер проросійської «Нашої партії» Ренато Усатий, що може свідчити про майбутнє зміцнення впливу Москви. До слова, член його попередньої партії «Родіна» Григорій Петренко був одним із організаторів спроби створення «Бессарабської народної республіки» в Одеській області, що вказує на явну причетність російських спецслужб. Оглядач The Washington Times Тод Вуд вважає, що Путін незацікавлений у реальному подоланні корупції в Молдові і насправді прагне, таким чином, замість олігархічного контролю олігарха Плахотнюка встановити контроль з боку Кремля.

Незрозуміло, як нова влада Молдови вирішуватиме проблему Придністров’я, де до цих пір знаходиться російський військовий контингент. Побоювання виникають у зв’язку з можливим розігруванням Придністровської карти для сценарію федералізації Молдови. І тут окреслюється ключове питання, яким задаються експерти: чи буде процес, що розгортається в Кишиніві, унікальним і обумовленим виключно молдавськими реаліями, чи у сусідній нам країні зовнішніми гравцями апробується модель вирішення схожих конфліктів у регіоні? Загалом Київ повинен уважно стежити і реагувати на ситуацію у Молдові, пам’ятаючи, що не слід посилати питатися, по кому дзвонять, адже інколи дзвонять по тобі…