Військова журналістика: зворотна сторона медалі

«Я вперше кайфонула від військової журналістики, коли мій друг покликав мене подивитися на спалену ворожу техніку у звільненій Бучі. Ще до приїзду Президента на цю локацію. Місто тільки звільнилося від росіян й в БТРах ще лишалися шматки розірваних ворогів…», - розказує мені на кухні, попиваючи чай з цукерками, моя колишня колега – нині український військовий журналіст. - «Інших, хто був з нами в групі, нудило. А мене — ні. Навпаки. Майже відчула, як адреналін в кров шарахнув. Відчула себе супергероєм, який має розказати про це правду читачам».

Жорстко? Так, звісно, дуже жорстко. Але це реалії сьогодення. Українському військовому журналісту доводиться бачити ще й гірше, виконуючи свою роботу. Звісно не кожному дано писати та знімати про війну. Їхати туди де стріляють або бачити на власні очі,  як витягують трупи загиблих дітей з-під зруйнованих під час ракетних обстрілів житлових будинків – дуже важко!

Щоб там бути – тобі це має подобатися. Як би це не звучало. Бо за гроші, це ніхто не робить. Повірте, ніхто. Тільки за інтерес. Або за гроші й інтерес. Тільки так. Інтерес – обов’язковий інгредієнт для військового журналіста. Йому має хотітися бути причетним до історичних подій. Й не просто бути причетним – а брати в цьому участь.

Пулітцерівська премія, визнання колег за унікальний матеріал, хвилини слави при отриманні відзнак за мужність. Все це «трофеї» військового журналіста. Та за це «задоволення» доводиться платити. Дорого. Власним життям та щастям. Буквально. І якщо ти навіть фізично виживиш, ти все одно втратиш своє нормальне життя та спокій, інколи – родину та друзів, інколи зустрінешся з алкоголізмом, чи ще гірше. Адже війна – затягує, не лишаючи місце для мирного й звичайного. Мирне й звичайне стає прісним та сірим, не цікавим. Без надриву, без емоцій, без адреналіну.

Ще одна історія – про іншого мого колегу. Перед ним поставили редакційне завдання щодня виписувати тексти про загиблих героїв. Обрати загиблого, поспілкуватися з його рідними, друзями та побратимами. З’ясувати яким був герой, про що мріяв, як загинув, що та кого по собі залишив. Складна робота, так. Навіть звучить складно. Але якщо це ще робити постійно – це зводить з глузду. Теж буквально. Бо уявіть скільки болю, страждань та жаху щодня має пропустити через себе цей автор, щоб відписати якісний матеріал — некролог.  З емоцією. А коли текст виходить емоційним? Коли ти сам відчуваєш цю емоцію, дихаєш нею. Такий страшний секрет геніальних букв.

Що з ним трапилось далі? Через пів року він повністю емоційно вигорів. Таке політкоректне формулювання придумали собі кадровики, описуючи його стан. Вигорів повністю. Одного дня він просто прийшов в редакцію, розбив свій комп’ютер молотком, та спокійно сів поруч читати новини з телефону. З того моменту цей журналіст не написав жодної букви.  Зовсім. Не  зміг. Фізично не зміг. В результаті – йому «прописали» серйозну програму психологічної реабілітації, яка триває ще досі.  Й скоріш за все триватиме ще не один місяць чи навіть рік.

Таку ціну доводиться платити зараз українським журналістам, щоб писати правду про те, що відбувається в нашій країні.  Й це справжній інформаційний фронт зі своїми бійцями. Зі своїми жертвами війни. Їх багато. Більше, ніж ви можете уявити.

Сьогодні хочу висловити свою щиру подяку та шану саме бійцям інформаційного фронту. Знаю напевно – ваш внесок в нашу Перемогу не менший, ніж у бійців на передовій.

Дякую та пишаюсь, що я теж журналіст. Журналіст вільної України. України, що б’ється!

Перемога за нами!