Закон Н. Савченко: які проблеми кримінально-правової юстиції вирішує

22 грудня 2015 року Президентом України підписано Закон України «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання» (далі – Закон).

При висвітленні у різноманітних джерелах питань реєстрації відповідного законопроекту, прийняття Закону та його підписання наголошувалось, що даний законодавчий акт ефективно стимулюватиме органи досудового розслідування та суддів до швидкого розгляду проваджень.
 
З метою визначення ефективності прийнятого Закону пропоную порівняти поставлені перед ним завдання та прописані механізми.

Так, в пояснювальній записці до законопроекту (р.н. 3413 від 05.11.2015) метою та завданнями його прийняття було визначено:

• «відновлення прав і законних інтересів людей, засуджених до позбавлення волі, права яких були значно обмежені  під час утримання під вартою;

• сприяння зменшенню строків утримання в слідчих ізоляторах громадян, які знаходяться під слідством і судом;

• приведення у відповідність до міжнародних стандартів умов утримання під вартою;

• значне зменшення строків утримання осіб у слідчих ізоляторах;

• економія бюджетних коштів у зв’язку із скороченням кількості людей, яких утримують у слідчих ізоляторах».

 
Як випливає з наведеного Закон повинен вирішувати доволі широкий спектр проблем кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого регулювання.

Разом з тим, з аналізу тексту Закону вбачається, що єдиним механізмом, який передбачається цим Законом, є «зарахування судом строку попереднього ув’язнення у разі засудження до позбавлення волі … з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі».

При цьому у тій же пояснювальній записці не міститься жодного обґрунтування юридичної доцільності саме такого порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення, саме такого способу вирішення наведених проблем. Основний наголос робиться на те, що порушення прав і законних інтересів підозрюваних та підсудних, приниження їх честі й гідності з огляду на презумпцію невинуватості відбувається за рахунок неналежних умов перебування у слідчих ізоляторах, зокрема порушення санітарно-гігієнічних умов. При цьому сам Закон не містить навіть натяку на спробу унормування та покращення перебування таких осіб у відповідних установах.

Таким чином яскраво прослідковується невідповідність цілей та засобів їх досягнення, підміна понять при визначенні фактичних умов перебування у слідчому ізоляторі та юридичних підстав такого перебування.

Необхідно зауважити, що зарахування судом строку попереднього ув’язнення  є стандартною обов’язковою процедурою, що здійснюється під час винесення вироку. У зв’язку з цим не зовсім зрозуміло, як зміна по суті лише арифметичної дії під час такого зарахування стимулюватиме «значне зменшення строків утримання осіб у слідчому ізоляторі». Тим більше, що реальних механізмів заохочення органів досудового розслідування та суддів до такого зменшення Закон не містить.

Крім того, якщо відповідно до положень КПК України тривалість строків досудового розслідування доволі жорстко регламентована, то тривалість судового розгляду у часі обмежується виключно принципом розумності. Таким чином, доволі легко спрогнозувати зовсім іншу тенденцію, коли сторона захисту прямо зацікавлена у якнайдовшому перебуванні підозрюваного, підсудного під таким видом запобіжного заходу. А отже вести мову про скорочення кількості людей, які утримуються у слідчих ізоляторах, а тим більше про економію бюджетних коштів зовсім недоречно.

Згідно із останнім абзацом частини п’ятої статті 72 КК України зарахування судом строку попереднього ув’язнення уже називається звільненням і «допускається на стадії судового розгляду кримінального провадження і на стадії досудового розслідування такого кримінального провадження», тобто фактично може бути застосоване до винесення вироку, або навіть до початку судового розгляду, що взагалі є кримінально-правовим абсурдом.

Крім наведеного, Закон обумовлює фактичне руйнування системи диференціації та індивідуалізації покарання, оскільки за таких умов неможливо досягнути однакової практики призначення покарання, і відповідно застосування звільнення від покарання та його відбування.

Підсумовуючи наведене, даний Закон не в змозі забезпечити виконання жодного з окреслених завдань і в той же час створить низку нових проблем.
 
Одним з основних аргументів щодо необхідності прийняття цього Закону безумовно стало його авторство. Ім’я Надії Савченко – це вже бренд, що ототожнюється з Патріотизмом, Правдою, Незламністю. Відповідно і закон за її авторства обіцяв стати знаковим у сфері подолання проблем кримінально-правової юстиції.

Залишається сподіватися, що пані Надія має дуже опосередковане відношення до цього Закону, і шкодувати, що її ім’я причетне до чергової парламентської імітації вирішення проблем.