Культурне надбання України: руйнація чи збереження

Один із найважливіших дискурсів сьогодення в українському суспільстві – безумовна важливість збереження національного культурного надбання.

Внаслідок війни, маємо вкрай значущі показники щодо кількості пошкоджених та втрачених нерухомих пам’яток культурного надбання та рухомих культурних цінностей. Серед них сотні археологічних пам’яток, сотні пам’яток архітектури, історії, монументального мистецтва, музейні колекції. Ця картина розгорнулась на тлі тривалої відсутності державного фінансування реставрації, майже нульового контролю збереженням артефактів, так і не запропонованих преференцій для суспільно відповідального бізнесу, що володіє пам’ятками.

Війна спонукала більшість європейських країн консолідуватися навколо підтримки у відновленні культурного надбання України, подоланні наслідків воєнних дій. Сам факт такого широкого відгуку свідчить не лише про небайдужість до наших втрат, а й про визнання безумовної цінності нашого національного надбання, як невід’ємної складової частини європейської, світової спадщини.

В цьому контексті важливо нагадати про досвід з подолання воєнних наслідків, що має власне Україна. Саме національними силами було відроджено культурне надбання України після Другої світової війни. Нагадаємо, що саме в той повоєнний період виникло розуміння того, що реставраційні роботи за поставленими задачами і методикою виконання відрізняються від загально будівельних робіт, з’явилась спеціалізація “фахівець-реставратор”, почав розвиватися напрямок реставрації музейних цінностей: те, чого не було ще на початку ХХ століття, а в 1946 році було створено трест з будівництва монументів та реставрації пам’яток архітектури – “Будмонумент”, який став початком української реставраційної школи, активно розвивали діяльність Центральні науково-дослідні реставраційні майстерні (створені в Києві в 1938 р.).

Це був не лише унікальний за масштабністю досвід (адже війною в Україні було зруйновано 714 міст і 28 тисяч населених пунктів), цей період заклав підвалини для напрацювання національних реставраційних методик, становлення практики наукових досліджень в реставрації та розвитку державних інституцій, здатних комплексно вирішувати реставраційні проблеми різноманітної складності. В останній чверті ХХ ст. українська реставраційна школа стала однією з найпотужніших в Європі, а масштаби та кількість реабілітованого, відреставрованого культурного надбання насправді є вражаючими – тисячі пам’яток постали з руїн. На той час була сформована мережа реставраційних інституцій, з центральним державним інститутом «Укрпроектреставрація», та реставраційно-виробничих підприємств, були напрацьовані та введені у практику реставраційні норми, стандарти, сформувався склад робіт у науково-проектній діяльності, введена практика системної атестації професіоналів реставраторів та самих інституцій, які провадять науково-дослідну та науково-проектну діяльність.

Квінтесенцією можливостей української реставраційної школи стала реалізація державної Програми відтворення видатних пам’яток історії та культури України (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України №700 від 23.04.1999 р.) – духовних історичних святинь, знищених радянською владою: Михайлівського собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври, Церкви Різдва Христового, Володимирського собору в Херсонесі, пам’яток історії запорізького козацтва на Хортиці, Спасо-Преображенського собору в Одесі, ансамблю палацу Кирила Розумовського в Батурині. Закладена цією програмою методика відтворення та досвід відродження українських реставраторів прислужилися до формування важливого міжнародного документу публічно-правового характеру – Ризької хартії про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини (Рига, 2000), який визначив безумовну цінність автентичності та рамки вимог і можливостей для відродження шляхом історичної реконструкції.

Водночас, сфера реставрації розвивалась завдяки програмному державному та регіональному фінансуванню та залученню до проектування та реставраційних робіт спеціалізованих установ та інституцій, фаховий рівень яких підтверджувався атестацією та ліцензіями. Це в свою чергу давало можливість підтримувати державне замовлення на молодих спеціалістів у сфері реставрації, музейній справі: архітекторів з реставрації пам’яток архітектури, мистецтвознавців, істориків, ландшафтних архітекторів, інженерів, реставраторів пам’яток архітектури, художників-реставраторів, реставраторів художніх виробів тощо. Класифікатор професій 2010 року містив десятки професій у сфері збереження нерухомого культурного надбання, музейної справи.

Однак, з 2011 року свідома державницька позиція у сфері збереження культурного надбання поступилася місцем «відкритому ринку», який, з прийняттям Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та відміною ліцензування на реставраційну діяльність, поглинув всі види будівельних робіт разом з реставрацією. Автори цих законодавчих змін по суті свідомо ігнорували безумовну важливість збереження нерухомого культурного надбання, як складової національної безпеки. Наслідки цих новацій не забарилися вже у найближчі роки і сфера реставрації стала стрімко занепадати. Натомість у виграшному становищі в тендерних процедурах опинилися приватні підприємці та приватні компанії без досвіду та компетенції в реставраційній царині, оскільки під час торгів йде боротьба за меншу вартість, а не за справедливу ціну і якість реставрації та спроможність професійного вирішення реставраційних завдань. Певний час приватні підприємства ще користалися професійними силами згуртованими у державних реставраційних інституціях, здатних вирішувати комплексні завдання на відповідному професійному рівні. Поза тим, таке становище не могло тривати довго і призвело до глибокої стагнації сфери та  поставило на межу існування українську реставраційну школу та державні інституції, які забезпечували набуття безпосереднього практичного реставраційного досвіду для молодих спеціалістів, зберігали науково-дослідні та науково-методичні засади діяльності в реставраційній сфері. Занепад поширився і в сфері освіти, спеціальності пов’язані з реставрацією, збереженням культурного надбання втратили популярність, відповідні кафедри у вищих навчальних закладах розформовувались.

Понині залишається відкритим питання сертифікації реставраторів нерухомих пам’яток, що є безумовно болючим і відповідальним, адже підготовка до сертифікації має відбуватися на базі професійних реставраційних наукових установ.

Не менш важливим є збереження та оновлення кадрового потенціалу реставраторів рухомих культурних цінностей. В цій царині флагманом з 1938 року є Національний науково-дослідний реставраційний центр України, заснований  як Центральні науково-дослідні реставраційні майстерні. Нині Центр має філії у Львові, Харкові та Одесі і в у мовах воєнного стану веде титанічну роботу зі з оцінки стану, консервації та реставрації предметів Музейного фонду України та безпосередньо виїздить на до музеїв та заповідників в більшості областей України. Високий кваліфікаційний склад співробітників Центру, як і інших реставраційних інституцій, що працюють в сфері реставрації нерухомих пам’яток нині на вагу золота. Адже не достатньо лише отримати профільну освіту, важливо здобути безпосередній хоча б кількарічний практичний досвід під керівництвом досвідчених наставників – дослідників та реставраторів, і лише тоді професійний рівень може бути достатній та засвідчений профільною атестацією для виконання реставрації музейних предметів.

Від початку повномасштабного вторгнення експертне середовище наголошує на важливості консолідації національних професійних сил відповідної підготовки для програмування і здійснення реставрації, консервації, реабілітації культурного надбання. Тут важливим є не лише досвід, багаторічний досвід такої практичної діяльності, а й достатня кількість кадрового потенціалу.

Разом з тим, в Україні розгорнулось реформування багатьох сфер життєдіяльності для імплементації вимог правового поля Європейського Союзу і зокрема, сфери освіти. Міністерство освіти України розгорнуло діяльність з реформування і в минулому році оприлюднило проектні пропозиції. В даному випадку мова йде про зміни в Переліку галузей знань та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої і фахової передвищої освіти. З серпня 2023 року тривало обговорення проєкту переліку і в результаті первісні пропозиції були дещо доповнені змістовно щодо спеціальностей пов’язаних із дослідженням культурного надбання, але з Переліку ще до обговорення вибула більшість реставраційних професії. Оскільки автори проектних пропозицій зміни в Переліку галузей знань та спеціальностей наголошують на важливості приведення нашого класифікатора професій у відповідність до норм напрацьованих європейським співтовариством, важливо звернути увагу на те, які спеціальності сьогодні пропонуються вищими навчальними закладами Європи у сфері збереження культурного надбання.

Як правило таку підготовку надають спеціалізовані навчальні заклади. Такі, як Віденська академія мистецтв, або Технічний університет в Братиславі, Пантеон-Сорбона в Парижі. В європейській практиці (Польща, Словаччина, Австрія, Німеччина, Франція та інші країни) забезпечується освіта та активно розвиваються професії реставратора-консерватора творів мистецтв, реставратора декоративно-художніх фарбувань, реставратора виробів з дерева, програми навчань в європейських університетах пропонують спеціальності: мистецтвознавство (дослідження в галузі мистецтва та культурології), музеєзнавство, культурологія, археологія, архітектура, історія мистецтв, догляд за пам’ятками та культурна спадщина тощо. І судячи зі статистики потоку студентів – це популярні спеціальності.

Тож реформуючи галузь освіти в Україні, важливо зберегти  всі професії реставраційної сфери, включно з науковою діяльністю в цій царині. Безумовно підтримуючи активне бажання європейських партнерів допомогти з подоланням воєнних наслідків, важливо пам’ятати, що по-перше Україна має великий історичний досвід подолання наслідків воєнних дій, по-друге важливо вивести зі стагнації ще існуючі державні інституції та реанімувати їхні можливості з точки зору накопичення науково-дослідного, науково-методичного потенціалу, по-третє в унісон з європейською практикою підтримати та забезпечити діяльність спеціалізованих кафедр державним замовленням на реставраційні спеціальності, адже Україні вкрай потрібно розвивати власний кадровий потенціал. Культурне надбання України потрібне в першу чергу українському народу і найкраще зрозуміти проблематику та природу проблем збереження українських пам’яток здатні в першу чергу українські професіонали.