Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
01.03.2019 03:52

ТОП 10 правових висновків ВС у спорах з виконавцями за 2018 рік

Аналіз актуальних правових висновків в спорах пов’язаних з примусовим виконанням судових рішень прийнятих Верховним Судом протягом 2018 року

Продовжую аналіз практики Верховного Суду щодо різних видів правовідносин. Попередньо вже проаналізував деякі постанови у спорах пов’язаних з відшкодуванням шкоди, у банківських та іпотечних спорах. Цей же аналіз спрямований на дослідження правових висновків у спорах пов’язаних з виконанням судових рішень державними та приватними виконавцями.

У даній статті зібрані основні висновки Великої Палати Верховного Суду щодо юрисдикції судів розглядати ті чи інші спори пов’язані з виконанням рішень судів. Думаю ця практика буде доволі корисною, адже той факт, що тут зібрані лише Постанови ВП ВС свідчить про велику кількість спорів даної категорії та про складність у правильному виборі суду до якого подати скаргу чи позовну заяву. Більше того, якщо подати скаргу на виконавця не до того суду, то взагалі можна втратити право на оскарження, через пропуск строку встановленого законом на оскарженні дій, рішень чи бездіяльності останнього.

1. Стягувач має виключне право на визначення особи, яка буде здійснювати примусове виконання рішення суду або іншого виконавчого документу.

Такий правовий висновок зазначений у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 року у справі № 904/7326/17. У даному рішенні Велика Палата розглядала важливе питання пов’язане з розмежуванням повноважень державних та приватних виконавців щодо виконання виконавчих документів по відношенню до одного і того ж боржника, якщо по ньому уже є відкриті виконавчі провадження. Конкретно дана справа стосувалася оскарженні дій приватного виконавця, який виконав судове рішення, проте, на думку боржника не мав права цього робити. Свою позицію боржник аргументував тим, що на виконанні у відділі державної виконавчої служби перебуває зведене виконавче провадження щодо нього і приватний виконавець повинен був передати виконавче провадження державному виконавцю, який займався примусовим виконанням зведеного провадження. Проте, Велика Палата Верховного Суду не погодилася з такою позицією.

У своєму рішення суд розтлумачив положення статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» та зазначив, що абзац перший частини першої даної статті вказує, що зведене виконавче провадження щодо одного і того ж боржника повинен вести той державний виконавець, який перший відкрив виконавче провадження. При цьому дане положення стосується саме державних виконавців та не розповсюджується на приватних. Що стосується передачі одного виконавчого документу від приватного виконавця до державного (або навпаки), то право вибору належить виключно стягувачу і така передача може бути здійснена лише за безпосередньою заявою останнього.

Судді йдуть далі та продовжують аналіз Закону України «Про виконавче провадження». Це відображається у тому, що Велика Палата починає тлумачити принцип диспозитивності виконавчого провадження зазначений у статті 2 та 4 Закону України «Про виконавче провадження». На думку колегії цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору – пред'явити виконавчий документ для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця. Тобто положення Закону надають стягувачу право на власний розсуд обрати орган, що буде здійснювати примусове виконання, обираючи при цьому між державною виконавчою службою та приватними виконавцями.

Необхідність передання виконавчого провадження іншому виконавцю, який перший відкрив провадження, може створити істотні ускладнення як для стягувача (наприклад, якщо виконавець, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, знаходиться у віддаленій від стягувача місцевості), так і для приватного виконавця, який буде змушений виконувати виконавчі документи по всій території України, не маючи для цього відповідних можливостей і ресурсів. Це може спричинити суттєве підвищення витрат на виконання, які буде змушений нести стягувач і які можуть бути не покриті за рахунок коштів боржника.

2. Спори пов’язані зі стягненням виконавчого збору розглядаються у порядку адміністративного судочинства.

До такого висновку вперше прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 30.05.2018 року у справі № 815/2255/16. Колегія суддів аналізуючи норми КАС України приходить до висновку, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Зазначене положення повністю узгоджується зі статтею 181 КАС України (у редакції чинній на момент розгляду справи), яка говорить, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Слід зазначити, що даний спір стосувався стягнення виконавчого збору ще у період дії старого Закону України «Про виконавче провадження» і порядок оскарження дій виконавця визначався статтею 82, яка говорила, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, – до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

У такі редакції статті не зовсім було зрозуміло куди і як оскаржувати постанови виконавців з приводу виконавчого збору. Як правило, сторони зверталися до того суду, який видав виконавчий документ і суди приймали до розгляд такі справи. Проте, Велика Палата вказала, що стягнення виконавчого збору відбувається на підставі виконавчого документу – постанови виконавця, а тому такий спір відноситься саме до юрисдикції адміністративних судів.

Такий правовий висновок був неодноразово підтриманий Великою Палатою і в інших Постановах: № 921/16/14-г/15 від 06.06.2018 року, № 906/530/17 від 12.09.2018 року, № 813/4440/16 від 03.10.2018 року, № 320/7888/16-ц від 03.10.2018 року, № 826/5195/17 від 17.10.2018 року, № 158/534/16-а від 31.10.2018 року, № 906/515/17 від 14.11.2018 року, № 2-01575/11 від 28.11.2018 року

З такої кількості рішень Великої Палати по одному і тому питанню вбачається, що проблема доволі глобальна. Думаю, що дані висновки будуть актуальними і в 2019 році, навіть не дивлячись на те, що вже третій рік живемо з новим Законом України «Про виконавче провадження» у якому прямо визначено до юрисдикції якого суду належить вирішення такої категорії справ. Так, у ч. 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції чинній станом на дату написання статті) зазначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

3. Спори з Держказначейством щодо виконання виконавчих документів щодо стягнення заборгованості з державних підприємств розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

До такого висновку пришла Велика Палата Верховного Суду у своїх Постановах: № 916/1226/16 від 20.06.2018 року, № 916/1227/16 від 20.06.2018 року, № 916/376/15-г від 29.08.2018 року, № 916/223/17 від 12.09.2018 року, № 905/2087/17 від 31.10.2018 року. Зазначена проблема щодо юрисдикції судів розглядати подібні категорії справ виникла через те, що майнові спори з держ-підприємствами розглядаються у порядку цивільно/господарського судочинства і на їх виконання суди видають відповідні виконавчі документи. При цьому чинним законодавством встановлено особливий порядок їх виконання, а саме, не виконавчою службо, а органами Держказначейства. З цього приводу і виникали питання, а саме, до якого суду звернутися – до того, який видав виконавчий документ у порядку цивільного/господарського судочинства, чи до адміністративного.

У даному питанні Велика Палата і поставила крапку та вказала, що спір повинен розглядатися у порядку адміністративного судочинства. До такого висновки колегія суддів прийшла на підставі аналізу положень Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Так, перший визначає загальні підстави та порядок виконання судових рішень, другий – передбачає спеціальний порядок виконання судових рішень по відношенню до державних підприємств та державних органів,  а саме, Держказначейством. Перший – вказує, що скарги на рішення державного виконавця у питаннях примусового виконання рішення суду розглядає суд, який видав виконавчий документ, другий – не містить посилання на судовий орган, який повинен розглядати спір з органами  Держказначейства. На цій підставі суд вказує, що Закон України «Про виконавче провадження» стосується лише виконання судових рішень безпосередньо органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Органи Держказначейства до них не відносяться, а тому, з огляду на той факт, що законодавством не передбачено спеціального порядку оскарження дій державного органу, то такі спори повинні розглядатися саме у порядку адміністративного судочинства (статті 2, 5, 19 КАС України).

Думаю, що це доволі важливий висновок, який буде мати широке застосування, так як органи Держказначейства не завжди вчасно та швидко списують кошти на рахунки стягувачів за борги державних підприємств та установ, що призводить до частого ініціювання стягувачами судових спорів.

4. Надмірно сплачений виконавчий збір потрібно стягувати з Державного бюджету України. Відповідачами у таких справах повинні виступати відповідний відділ виконавчої служби та Казначейська служба.

Ще один цікавий та потрібний висновок зазначений у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/23967/16 від 19.06.2018 року. Предметом розгляду справи був позов боржника до Відділу примусового виконання рішень та Казначейської служби з приводу повернення стягнутого виконавчого збору за постановою, яка була оскаржена боржником. Позиція виконавчої у даному спорі полягала у тому, що виконавець виконав рішення суду, а тому, стягнув збір правомірно. Позиція казначейства полягала в тому, що позов повинен бути заявлений саме до виконавчої служби, проте, не про стягнення відповідної суми, а про зобов’язання повернути таку суму сплаченого збору. Колегія суддів Великої Палати не погодилася ні з першою, ні з другою позицією та зазначила наступне.

На думку суддів до спірних правовідносин повинна застосовуватися стаття 1212 ЦК України, яка регулює відносини пов’язані з безпідставним збереженням майна потерпілого без відповідної правової підстави. Така позиція аргументована тим, що постанова виконавця щодо стягнення збору була скасована, а тому, є незаконною і не породила ніяких прав для виконавчої служби на отримання відповідних сум збору. Тому, до подібних спорів повинна застосовуватися саме стаття 1212 ЦК України.

Щодо зазначення особи з якої потрібно стягнути сплачені кошти, то суд аналізує положення Закону України «Про виконавче провадження» та встановлює, що у кінці кінців стягнутий виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України. Відповідно за рахунок нього і потрібно повертати боржнику протиправно стягнуті кошти. На цій підставі суд зазначає, що у такій категорії справ відповідачами повинні бути Відділ примусового виконання (дії якого призвели до безспірного стягнення коштів) та Казначейська служба (яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету).

Також, суд зверну увагу, що резолютивні частини рішень у вказаних спорах не повинні містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання. Зазначений висновок теж потрібно враховувати при формулюванні позовних вимог.

5. Якщо закон установлює інший, ніж за правилами адміністративного судочинства, порядок судового оскарження дій виконавця, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів щодо розгляду таких скарг.

З одного боку це доволі очевидний факт, який не потребує серйозних знань у сфері права, проте з іншого, у деяких правників інколи виникають складнощі з вибором юрисдикції та суду до якого подавати скаргу. Тому, в нагоді може знадобитися даний правовий висновок зазначений у Постанові Великої Палати Верховного Суду № 279/2369/17 від 05.12.2018 року.

У даному судовому рішення колегія суддів підходить до аналізу статті 181 КАС України (у редакції до 15.12.2017 року) та статті 287 КАС України (у редакції після 15.12.2017 року), які визначають, що учасники виконавчого провадження можуть оскаржити дії виконавця до адміністративного суду, але лише у випадку, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

При цьому порядок оскарженні рішень, дій чи бездіяльності виконавців був врегульований розділом VII ЦПК України (у редакції до 15.12.2017 року), а зараз регулюється тим же самим розділом тільки іншими статтями – 447-453 ЦПК України і він передбачає інший порядок оскарження порушених виконавцем прав. Так, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, порушено їхні права чи свободи.

Отже, за правилами цивільного судочинства розглядаються скарги виключно на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання судових рішень, ухвалених у цивільних справах.

Аналогічні положення закріплені і в ГПК України та врегульовані статтями 339-345 розділу VI даного кодексу.

До такого висновку щодо порядку оскарженні дій виконавців у цивільних справах Велика Палата приходила неодноразово та відображала їх у своїх Постановах: № 757/21143/15-ц від 23.05.2018 року, № 201/10328/16-ц від 29.08.2018 року, № П/811/84/16 від 20.09.2018 року, № 14-354цс18 від 14.11.2018 року.

6. Подання виконавця про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається цивільним судом за місцезнаходженням такого майна.

Дана справа стосувалася подання державного виконавця до цивільного суду про примусове проникнення до приміщення боржника-ФОПа щодо якого на виконанні перебував наказ виданий господарським судом про стягнення заборгованості на користь банку. Перша інстанція відмовила у задоволенні подання. Апеляція скасувала рішення суду першої інстанції та провадження у справі закрила. Свою позицію суд аргументував тим, що усі заяви з приводу виконавчого документу виданого господарським судом повинні розглядатися саме тим судом і у порядку господарського судочинства. Відсутність у ГПК положення, яке б надавало підстави виконавцю звернутися з заявою про примусове проникнення до житла чи іншого приміщення боржника не є підставою для розгляду заяви у порядку цивільного судочинства.

Проте, Велика Палата Верховного Суду у свої Постанові № 545/3611/17-ц від 20.09.2018 року не погодилася з таким висновком. Свою позицію колегія аргументували тим, що деякі питання пов’язані з виконанням рішень, ухвалених у господарських та адміністративних справах містять певні особливості та  повинні розглядатися саме у порядку цивільного судочинства. Така логіка законодавця пов'язана з тим, що вказані виконавчі дії виходять за межу публічно-правових правовідносин чи господарських правовідносин, і стосуються виключно цивільних прав фізичних чи юридичних осіб.

Далі суд аналізує положення ЦПК, які надають право виконавцю звернутися з поданням про примусове проникнення та зазначає, що відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України (у редакції на час звернення до суду з поданням) питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника – фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця. Аналогічні положення закріплені у частині першій статті 439 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Вказані норми встановлюють особливі правила підсудності, а саме, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи.

Крім того, суд підкреслив, що ГПК України ні в редакції, чинній на час звернення державного виконавця з поданням до суду та його розгляду судом першої інстанції, ні в редакції, чинній на час перегляду справи апеляційним та касаційним судом, не містить норм, які б регулювали можливість звернення органів державної виконавчої служби до суду з поданням про надання дозволу на примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи в порядку господарського судочинства. Таким чином, Велика Палата прийшла до висновку, що виконавець правомірно звернулася до цивільного суду з поданням про примусове проникнення до майна належного боржникові за виконавчим документом виданим господарським судом.

7. Скарги на виконавця щодо примусового виконання виконавчих документів виданих судами різних юрисдикції у зведеному виконавчому провадженні повинні розглядатись у порядку адміністративного судочинства. Скарги на виконавця щодо примусового виконання виконавчих документів виданих судами однієї юрисдикції у зведеному виконавчому провадженні повинні розглядатися відповідним судом, який видав виконавчий документ, у порядку відповідного виду судочинства.

До першого висновку Велика Палата Верховного Суду прийшла тричі своїх Постановах № 660/612/16-ц від 14.03.2018 року, № 927/395/13 від 17.10.2018 року, № 5028/16/2/2012 від 17.10.2018 року. Свою позицію суд аргументує на підставі аналізу положень Закону України «Про виконавче провадження» та процесуальних кодексів, які врегульовують питання оскарження дій виконавців. Так, положення ЦПК та ГПК вказують на те, що дії виконавця можуть бути оскаржені до того суду, який видав виконавчий документ. Положення статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» містять аналогічні положення щодо можливості оскаржити дії виконавця до суду, який видав документ. Крім того, у даній статті вказано, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

При цьому ні ЦПК ні ГПК не врегулювали питання оскарження дій виконавців у зведеному виконавчому провадженні. Через це, на думку суддів, оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, то в такому випадку потрібно застосовувати частину першу статті 287 КАС України і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Другий висновок був відображений у Постанові Великої Палати Верховного суду у справі № 707/28/17-ц від 14.10.2018 року. У даному рішенні суд розглядав скаргу виконавчої служби щодо питання неправомірності прийняття цивільним судом до провадження справи про оскарження дій виконавця у зведеному виконавчому провадженні. Суд відхилив аргументи виконавчої служби, з огляду на те, що виконавець не надав доказів того, що провадження зведене, проте, суд вказав доволі важливий висновок, що оскільки порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС, вчинених на виконання судових рішень, постановлених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України, у таких випадках виключається адміністративна юрисдикція.

Тобто сама наявність зведеного виконавчого провадження не свідчить про адміністративну юрисдикційність скарги на рішення, дії чи бездіяльність відділу ДВС. Визначальним критерієм для віднесення спору до адміністративної юрисдикції є наявність у зведеному виконавчому провадженні судових рішень, ухвалених за правилами різних юрисдикцій, чи рішень інших (не судових) органів, якщо ці рішення підлягають примусовому виконанню.

8. Скарги на виконавця щодо примусового виконання виконавчого напису розглядаються у порядку адміністративного судочинства.

Правовий висновок, який подібний до вищезазначеного. Він знайшов своє відображення у Постановах Великої Палати Верховного Суду № 161/15523/17 від 14.11.2018 року та № 820/4243/17 від 14.11.2018 року. Свою позицію колегія аргументує тим, що Законом України «Про виконавче провадження» передбачено ряд виконавчих документів на підставі яких здійснюється примусове виконання рішень. Серед них є і виконавчі написи. Порядок оскарження рішень та дій виконавця врегульований статтею 74 Закону України «Про виконавче провадження», яка вказує на те, що скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Оскарження рішень та дій виконавця щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду. Аналогічні положення містяться і в ч. 1 ст. 181 КАС України де вказано, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

З огляду на зазначене, що чинним законодавством не передбачено окремого порядку оскарження дій виконавців за виконавчими провадженнями відкритими за виконавчими написами, то суд прийшов до висновку, що такі справи повинні розглядатися у порядку адміністративного судочинства.

9. Скарги на виконавця щодо примусового виконання виконавчого документу виданого на виконання заявленого цивільного позову у рамках кримінального провадження розглядаються у порядку цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ.

Такий висновок був зазначений у Постановах Великої Палати Верховного Суду № 724/689/16-а від 28.03.2018 року, № 569/12295/16-ц від 21.11.2018 року. Предметом розгляду зазначених справ було оскарження дій виконавця, щодо виконання вироків судів в частині заявлених цивільних позовів. Проблема полягає в тому, що деякі правники зверталися зі скаргами по таких категоріях справ до адміністративних судів. Проте, Велика Палата не погодилася з такою юрисдикцією.

Свою позицію суд аргументував тим, що положення КАС України, а саме, ч. 1 ст. 181 вказує, що сторони виконавчого провадження мають право оскаржити дії виконавця до адміністративного суду, але лише у випадку, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Далі суд аналізує положення КПК, а саме, статтю 128, у редакції чинній станом на звернення позивача до суду, яка визначає, що цивільна позовна заява у межах кримінального провадження повинна відповідати вимогам, установленим до позовів, які пред'являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Так, суд прийшов до висновку, що інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, унормованим ЦПК. При цьому положення ЦПК передбачають, що скарги на рішення та дії виконавців розглядаються у порядку передбаченому ЦПК тим судом, який видав виконавчий документ. На цій підставі колегія суддів Великої Палати прийшла до висновку, що така категорія справ повинна розглядатися цивільними, а не адміністративними судами.

10. Позови власників майна щодо зняття арешту з їх власності на яке було накладено арешт за виконавчими провадження щодо третіх осіб розглядаються у порядку цивільного судочинства.

Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові № 640/7794/16-ц від 30.05.2018 року. Предметом розгляду справи був позов власника автомобіля, який виявив, що на його майно було накладено арешт, а транспортний засіб оголошено в розшук за виконавчим провадженням, щодо стягнення боргу з третьої особи. На цій підставі було подано позовну заяву про скасування накладеного на автомобіль арешту. Суд першої та апеляційної інстанції позовні вимоги задовольнив. Не погоджуючись за таким рішенням стягувач за виконавчим провадженням подав касаційну скаргу у якій порушив питання підсудності справи. На думку скаржника, справа повинна була слухатися у порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з такими аргументами та залишила рішення попередніх інстанцій без змін.

Своє рішення суд аргументував тим, що захист права власності фізичних та юридичних осіб гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України. Статті 15 та 16 ЦК України вказують, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статті 316, 317, 319, 321 ЦК України вказують, що право власності є непорушним, власник речі має право користуватися, володіти та розпоряджатися своїми речовими правами на славний розсуд в незалежності від волі інших осіб. Стаття 391 ЦК України передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Більше того, положення статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» передбачають, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

На тій підставі, що право власності є непорушним та випливає з положень цивільного законодавства, а самим Законом України «Про виконавче провадження» передбачено подачу позову про зняття арешту з майна, яке належить третій особі, а не боржникові і таке право повністю узгоджується з нормами саме цивільного законодавства, то суд прийшов до висновку, що справа підлягає розгляду саме в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net