Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
24.12.2018 06:15

ТОП 10 правових висновків Верховного Суду у спорах по ДТП за 2018 рік

Аналіз актуальних правових висновків в спорах пов’язаних з відшкодуванням шкоди, прийнятих Верховним Судом протягом 2018 року, які будуть актуальними і в наступних роках.

15.12.2018 року новому Верховному Суду виповнився один рік. Протягом цього часу суд напрацював доволі солідну базу правових висновків. Одна частина з них відобразила правові позиції суддів попереднього Верховного Суд України. Інша здійснила переворот у підходах до тих чи інших правовідносин та принесла нове бачення у питаннях правозастосування.

У даній статті я зібрав ТОП 10 важливих, на мою думку, правових висновків Верховного Суду у спорах пов’язаних з відшкодуванням шкоди. Частина позицій є новою, частина відображає напрацювання попередніх років ще старим Верховним Судом України, проте, це не змінює того факту, що про зазначені висновки та постанови потрібно знати для того, щоб збільшити шанси передбачити той чи інший результат судового розгляду справи.

1. Потерпілий або страховик за договором КАСКО повинен звертатися з вимогою до страховика цивільно-правової відповідальності винної особи.

До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у Постанові № 755/18006/15-ц від 04.07.2018 року. Колегія суддів відступила від правового висновку викладеного у Постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-2587цс15 згідно з яким страховик, який здійснив виплату страхового відшкодування має право самостійно обирати до кого звертатися з суброгаційним позов (до страховика цивільно-правової відповідальності чи до винуватця). Так, колегія Великої Палата зазначила, що в Україні існує інститут обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, а тому, пред’явлення вимоги до безпосереднього винуватця у межах страхового ліміту суперечить меті такого інституту. На цій підставі, суд прийшов до висновку, що у випадку пред’явлення вимоги до винуватця, який застрахував свою цивільно-правову відповідальність суди повинні відмовляти в задоволенні таких позовних вимог. Зазначений правовий висновок у подальшому був ще раз підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у Постанові № 760/15471/15-ц від 03.11.2018 року.

Така позиція Верховного Суду захищає інтереси страхувальників, проте, не захищає інтереси потерплих, які можуть зіткнутися з неплатоспроможністю страхової компанії винної особи та залишитися на одинці зі своєю проблемою на довгі роки до того моменту поки не вдасться отримати відшкодування за рахунок Моторного (транспортного) страхового бюро України. З огляду на те, що від такої правової позиції Верховний Суд не відступить, то єдиним адекватним виходом з даної ситуації є внесення змін до Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у частині терміну з якого МТСБУ повинно здійснювати регламентні виплати за зобов’язаннями страховиків, а саме, не з моменту внесення у ЄДРПОУ інформації про припинення страховика, як юридичної особи, а з моменту, коли у страхової компанії виникли серйозній фінансові проблеми і вона не може виконувати взяті на себе зобов’язання за страховими договорами.

2. На зобов’язання з відшкодування шкоди можна нарахувати інфляційні та 3 % річних згідно з статтею 625 Цивільного кодексу України.

Даний правовий висновок закріпився ще у постановах Верховного Суду України. Показовою є Постанова від 01.06.2016 року у справі № 3-295гс16. Проте, він не завжди сприймався суддями нижчих інстанцій. Такий порядок речей був зумовлений тим, що практика попередніх років вказувала на те, що стаття 625 ЦК України застосовується виключно до договірних відносин. Ситуація кардинально поліпшилася після прийняття Великою Палатою Верховного Суду Постанови № 686/21962/15-ц від 16.05.2018 року у якій судді прийшли до висновку, що стаття 625 ЦК України підлягає застосуванню до усіх видів зобов’язань, як до договірних, так і до позадоговірних, наприклад, відшкодування шкоди. Зазначений висновок неодноразово був підтриманий і іншими суддями касаційних судів та відображений у постановах: № 496/1848/16-ц від 05.09.2018 року, № 361/7939/15-ц від 18.07.2018 року, № 310/5419/15-ц від 11.07.2018 року, № 755/82/17 від 27.06.2018 року.

3. Розмір завданого збитку при настанні страхового випадку повинен визначатися виключно звітом (актом) про оцінку майна.

До такого висновку колегія суддів прийшла на підставі аналізу положень законодавства, що регламентують порядок виплати страхового відшкодування за полісом обов’язкового страхування. Так, статті 22 та 1192 ЦК України вказують, що збитками є втрати, який особа понесла або повинна понести для відновлення свого порушеного права, які визначаються відповідно до реальної вартості втраченого майна. При цьому статті 22 та 29 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» вказують, що страховик відшкодовує оцінену в порядку визначену Законом шкоду, а саме витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством. Крім того, положення абзацу 2 пункту 36.2 статті 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних  транспортних засобів» (далі – Закон України «Про обов’язкове страхування») вказують, що виплата на підставі рахунку з СТО може бути проведена лише за взаємним погодженням між страховиком та потерпілим. Також, обов’язок проводити оцінку при визначенні розміру завданого збитку зазначений і в статті 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Керуючись зазначеними положеннями законодавства Верховний Суд у складі суддів палати Касаційного цивільного суду у своїй Постанові № 753/21177/16-ц від 19.09.2018 року вказав, що рахунок та акти виконаних робіт надані СТО не є належним та допустимим доказом у справі. На цій підставі суд скасував рішення апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд для проведення експертизи у справі. Подібну позицію висловили і судді Верховного Суду у складі палати Касаційного цивільного суду у Постанові № 466/9318/14-ц від 27.06.2018 року. У зазначеній справі судді відкинули, як доказ акт виконаних робіт з СТО та надали перевагу оцінці проведеній страхової компанією на підставі якої було здійснено виплату страхового відшкодування.

На мою особисту думку такі висновки судів є доволі дивними та не відповідають праву особи на відновлення свого порушеного права. Дуже часто у старих рішеннях нижчих інстанцій (та в рішеннях колишнього ВГСУ) можна зустріти формулювання, що звіт про оцінку є лише попереднім оціночним документом, у якому зазначається про можливу, але не кінцеву суму, яку необхідно витратити на відновлення транспортного засобу. З таким висновком я повністю погоджуюся. Жоден експерт чи оцінювач не може визначати точну вартість відновлювального ремонту. Це зумовлено тим, що така особа не здійснює безпосередній ремонт пошкодженого авто. Остаточну ж вартість відновлювального ремонту визначає саме виконавець робіт – працівники СТО, які і ремонтують авто. На мою думку стягнення відшкодування з страхової компанії на підставі рахунку СТО є правомірним та таким, що ґрунтується на положеннях законодавства. Стаття 22 Закону України «Про обов’язкове страхування» є загальною та констатує обов’язок страховика здійснити відшкодування шкоди оціненої у визначену даним Законом порядку за усіма видами страхових випадків. Сам же порядок визначається статтями 23-31 Закону України «Про обов’язкове страхування» для кожного окремого страхового випадку. Що ж стосується статті 29, яка регламентує виплату за пошкоджений автомобіль, то у ній прямо вказано, що страховик відшкодовує саме вартість відновлювального ремонту. Таким чином виплата може бути здійснена і на підставі рахунку з СТО. Єдине, що повинно бути визначено це коефіцієнт фізичного зносу і тільки у випадку, якщо він підлягає застосуванню. Якщо ж він застосовується, то у такому випадку можна замовити у оцінювача чи експерта його розрахунок. Вважаю, що саме такі трактування положень законодавства є правильними та справедливими по відношенню до потерпілих з огляду на те, що страхові компанії дуже часто змушують своїх оцінювачів занижувати оцінену шкоду. У результаті потерпілому може не вистачити коштів для відновлення свого авто навіть на неспеціалізованому або неофіційному СТО, що порушує його права.

4. Страховик за полісом обов’язкового страхування відповідає за шкоду завдану його страхувальником з урахування коефіцієнту фізичного зносу, який повинен відшкодовувати винуватець.

Зазначений висновок не несе нічого нового та фактично відображає положення прямої норми закону, яка визначає межі відповідальності страховика. Не можу не згадати зазначений висновок оскільки і по сьогодні у деяких правників існують проблеми з правильним розумінням положень статті 29 Закону України «Про обов’язкове страхування». Відповідно до зазначеної статті у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством. Верховний суд у складі судової палати Касаційного цивільного суду у своїй Постанові № 686/17155/15-ц від 03.10.2018 року підтримав правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-691цс15 де було зазначено, що правильним є стягнення із винного водія різниці між фактичною вартістю ремонту з урахуванням заміни зношених деталей на нові (без урахування коефіцієнта фізичного зносу) та страховим відшкодуванням, виплаченим страховиком у розмірі вартості відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля з урахуванням зносу деталей, що підлягають заміні, оскільки в цьому випадку у страховика не виник обов'язок з відшкодування такої різниці незважаючи на те, що вказані збитки є меншими від страхового відшкодування (страхової виплати). На підставі цього висновку Верховний Суд визначив, що страховик за договором обов’язкового страхування відповідає у межах страхового ліміту за мінусом фізичного зносу, а за решту – безпосередній винуватець.

5. Якщо транспортний засіб фактично знищено, то відшкодуванню підлягає різниця вартості авто до ДТП та після неї (вартість залишків).

Ще одна доволі часто застосовувана норма з якою у суддів виникають питання з правозастосуванням. В Україні існує проблема старих автомобілів ринкова вартість яких доволі не висока через їх поважний вік. При цьому, якщо таке авто потрапить в ДТП, то вартість ремонту може бути економічного не вигідна. Закон України «Про обов’язкове страхування» у статті 30 під таким поняттям розуміє вартість відновлювального ремонту, яка перевищує ринкову вартість автомобіля до моменту ДТП. Як наслідок (згідно положень пункту 30.2. статті 30 Закону України «Про обов’язкове страхування») потерпілому підлягає відшкодування у вигляді різниці між ринковою вартістю авто до ДТП та після (ринкова вартість залишків). На практиці часто зустрічаються випадки, коли ось на оцю вартість залишків потерпілі позиваються до винуватців. При цьому самі залишки вони залишають у себе та не збиралися їх передавати винній особі. На цій підставі Верховний Суд у складі суддів судової палати Касаційного цивільного суду у своїй Постанові № 643/4161/15-ц від 19.09.2018 року застосував аналогію положень статті 30 Закону України «Про обов’язкове страхування» та вказав, що зазначена стаття може бути застосована і у спорах між потерпілими та винуватцями. Таким чином, якщо потерпілий звертається з позовом до винної особи про стягнення страхового відшкодування у межах вартості залишків знищеного автомобіля, то суди повинні по аналогії закону відмовляти в задоволенні позовних вимог. Зазначена правова позиція була зазначена і в попередніх постановах Верховного Суду: № 444/577/16-ц від 13.06.2018 року, № 570/2461/16-ц від 20.03.2018 року, №  564/2464/14-ц  від 15.03.2018 року.

6. Якщо винуватець у ДТП перебував у трудових відносинах, то вимогу потрібно пред’являти саме до роботодавця.

05.12.2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла Постанову № 426/16825/16-ц. Предметом даної справи був регресний позов страховика до винуватця та його роботодавця у зв’язку з неподанням заяви про настання страхового випадку та невідповідним технічним станом транспортного засобу вимогам ПДР. У зазначеній справі Верховний Суд прийшов до висновку, що у відповідності до положень статей 1187 та 1172 ЦК України шкода задана джерелом підвищеної небезпеки відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом, а також, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. У свою чергу після того, як роботодавець здійснить відшкодування шкоди він у порядку регресу (статті 1191 ЦК України) отримає право вимоги до свого працівника та зможе пред’явити до нього відповідну вимогу (цікаво чи буде обмежена вимога у порядку статті 132 КЗпПУ). Отже, Верховний Суд продовжив відступлення від необмеженого права потерпілого на відшкодування шкоди та вибудував наступний ланцюг відповідальності за шкоду – страхова компанія – роботодавець – працівник.

7. Відповідальність юридичної або фізичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, наступає лише у випадках, коли заподіювач шкоди не лише перебуває з такою юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, а й заподіяв відповідну шкоду саме у зв'язку та під час виконання своїх трудових (службових) обов'язків.

Зазначений правовий висновок був зазначений Верховним судом у складі суддів палати Касаційного господарського суду у Постанові №  914/820/17 від 25.07.2018 року. Предметом розгляду справи був суброгаційний позов страхової компанії до роботодавця винної особи. Свої вимоги до юридичної особи страховик аргументував тим, що транспортний засіб належить на праві власності відповідачу, а винуватець перебуває з ним у трудових відносинах. Верховний Суд відхилив такі твердження страхової компанії та зазначив, що самого факту перебування у трудових відносинах винуватця недостатньо для пред’явлення вимоги до роботодавця, адже потрібно ще довести факти виконання працівником своїх трудових обов’язків при ДТП. При цьому суд акцентував, що під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов'язків слід розуміти виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою, або спричинена необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов'язків працівника. У випадку, якщо у матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують виконання трудових обов’язків при настатті ДТП, то роботодавець не відповідає за шкоду завдану його працівником.

8. Неподання страховику повідомлення про настання ДТП не є підставою для задоволення регресного позову, якщо не виконання цього обов’язку не завадило страховику самостійно встановити усі обставини страхового випадку.

Зазначений правовий висновок знайшов своє місце ще у постановах Верховного Суду України та зберігся і у висновках Верховного Суду. Уперше цей висновок був зазначений у Постанові Верховного Суду України у справі № 6-284цс15 від 16.09.2015 року. Основа цієї позиції ґрунтується на тому факті, що страховик може мати труднощі у встановленні усіх обставин страхового випадку, що може призвести до необґрунтованої виплати. І от саме лише у випадку, коли було здійснено таку виплату, то страховик і може подати регресний позов. При цьому сиди вказують, що якщо факт, час, місце, пошкодження транспортних засобів та інші обставини ДТП були встановлені уповноваженими органами внутрішніх справ, якщо страховик своєчасно оглянув транспортний засіб потерпілого та на підставі цих даних зміг оцінити розмір завданого збитку, визнати випадок страховим та здійснити виплату страхового відшкодування, то це означає що у нього були усі можливості самостійно встановити усі обставини ДТП та провести обґрунтовану виплату, а тому, у таких випадках регресні позови лише з підстав неповідомлення страхової компанії про ДТП – задоволенню не підлягають. Зазначений правовий висновок був неодноразово відображений у постановах Верховного Суду: № 753/16761/14-ц від 28 листопада 2018 року; № 300/847/16-ц від 24 жовтня 2018 року, № 300/847/16-ц від 24 жовтня 2018 року, № 371/6159/16-ц від 10 жовтня 2018 року; № 754/10079/16-ц від 20 вересня 2018 року, № 459/212/17 від 12  вересня 2018 року; № 759/19724/15-ц від 18 липня 2018 року, № 760/17929/15-ц від 20 червня 2018 року; № 752/8971/17-ц від 30 травня 2018 року; № 369/5335/15-ц від 16 травня 2018 року; № 210/3852/15-ц від 03 травня 2018 року; № 522/24655/16-ц від 04 квітня 2018 року; № 722/1929/15-ц від 28 лютого 2018 року; № 760/5736/15-ц від 14 лютого 2018 року; № 752/9895/15-ц від 14 лютого 2018 року.

9. Строк позовної давності до страховика цивільно-правової відповідальності розпочинається з моменту коли страховик відмовився виплачувати потерпілому страхове відшкодування повністю чи частково. Строк позовної давності до винуватця розпочинається саме з моменту настання ДТП.

Зазначені два правові висновки взаємопов’язані, а тому, я їх об’єднав в один. Слід зазначити, що вони обидва перейшли в Верховний Суд з колишнього Верховного Суду України. Перший був зазначений у Постанові Верховного Суду України у справі № 6-192цс16 від 29.06.2016 року, а другий у Постанові Верховного Суду України у справі № 6-1365цс17 від 11.10.2017 року. Для того, щоб зрозуміти суть зазначених висновків потрібно перейти до суті розуміння правовідносин, які складаються між потерпілим, винуватцем та страховою компанією останнього. Так, між винуватцем та потерпілим існують деліктні відносини пов’язані з відшкодуванням шкоди. Між винуватцем та страховою компанією існують договірні відносини на підставі яких страховик бере на себе зобов’язання відповідати за шкоду заподіяну своїм страхувальником. Якщо проаналізувати положення Закону України «Про обов’язкове страхування», то обов’язок здійснити врегулювання страхового випадку та здійснити виплату страхового відшкодування настає через дев’яносто днів з моменту подачі заяви на виплату страхового відшкодування на підставі відповідного договору укладеного між винуватцем та страховиком. До цього моменту страхова компанія не порушує права потерпілого, а у останнього не виникає права звернутися до суду для захисту свого права. Тому, логічним є висновок суду, що строк позовної давності повинен розпочинатися саме з моменту відмови у виплаті у повному обсязі або частково. Що стосується пред’явлення вимоги до самого винуватця, то суд зазначає, що у зв’язку з тим, що зобов’язання між винуватцем та потерпілим є деліктним, виникає у момент завдання шкоди і потерпілий знає, що винуватець завдав йому шкоди саме у момент ДТП, то строк позовної давності до винуватця повинен визначатися саме з моменту настання ДТП. Обидва зазначені правові висновки знайшли своє відображення у Постанові Верховного Суду у складі суддів палати Касаційного цивільного суду № 156/496/16-ц від 24.10.2018 року.

10. До страховика, який здійснив виплату страхового відшкодування за договором добровільного страхування майна (КАСКО) переходить право вимоги, що мав потерпілий (суброгація). При цьому заміни одного зобов’язання на інше не відбувається (регрес).

Доволі старе питання, яке стосується страхових компаній і по якому правові висновки змінювалися декілька разів за останні років шість. Вся суть полягає у строках позовної давності, адже саме в них і заключається проблема питання. Згідно з положеннями статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 993 ЦК України до страховика який здійснив виплату страхового відшкодування переходить право вимоги, яке мав страхувальник до винної особи. При цьому, якщо право вимоги переходить, а не виникає нове, то до таких правовідносин застосовується стаття 262 ЦК України, яка говорить, що у разі зміни сторони у зобов’язанні перебіг строку давності не переривається та не змінюється. Тобто, він рахується з моменту настання страхового випадку, а не з моменту виплати. Деякі страхові компанії за договорами КАСКО не виплачують страхове відшкодування вчасно і тому втрачають право отримати відшкодування за рахунок страхової компанії винної особи, адже строки давності спливають і в результаті суди відмовляють в задоволенні позовних вимог. Тому, страховики разом з статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 ЦК України використовували статтю 1191 ЦК України, яка говорить, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування. От до таких відносин підлягає застосуванню частина 6 статті 261 ЦК України, яка говорить, що за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. Тобто, строки давності рахуються з моменту виплати, що доволі вигідно для страховиків за договорами КАСКО. Проте, практика змінювалася і Верховний Суд України у своїх постановах від 25 грудня 2013 року у справі № 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі № 6-2809цс15 відокремив вищезазначені статті та вказав, що стаття 1191 ЦК України не застосовується до договорів КАСКО. 04.07.2018 року Велика Палата Верховного Суду повторно розглянула питання розмежування зазначених норм права та поставила крапку у спірному питанні у своїй Постанові № № 910/2603/17. Верховний Суд зазначив, що суброгація (перехід права вимоги) регулюється статтями 27 Закону України «Про страхування» та 993 ЦК України, а регрес (виникнення нового зобов’язання) регулюється статтею 1191 ЦК України. При цьому зазначені поняття не можуть ототожнюватися, так як перше виникає з договірних відносин, а останнє з деліктних.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]