Якщо немає бачення того, чого хочеш досягнути, то не буде і плану дій по його досягненню.
Тільки так можу прокоментувати пояснення міністра фінансів, чому доходи від майбутньої податкової амністії та сумнозвісного «бюджетонаповнюючого» законопроєкту №5600 не включені до проєкту бюджету 2022 року.
Нагадаю, що Сергій Марченко пояснив відсутність надходжень до бюджету внаслідок цих реформ тим, що неможливо точно спрогнозувати обсяг коштів, які громадяни добровільно задекларують в рамках амністії.
Виникає логічне запитання: а навіщо проводити такі непродумані реформи взагалі? І наступне – невже міністерства втратили кадри, здатні зробити прогноз? Адже коли приймаються такі закони, хтось робить розрахунки, хтось пише пояснювальні записки до законопроєктів. На цьому обґрунтуванні народні обранці підтримують законопроєкти. Виходить, що сам міністр не вірить в успіх податкової амністії.
Маю власну версію причини такого хаосу – відсутність цілісного бачення податкової політики загалом. Десь є розуміння про необхідність стимулювати економіку, натомість перемагає радянський підхід – все заради наповнення бюджету. Внаслідок маємо непродуману реформу, в ефективність якої не вірять навіть її автори.
Якщо прослідкувати заяви Данила Гетманцева, голови податкового комітету Ради, і відповідальних міністрів від початку розробки податкової амністії та добровільного декларування коштів громадянами (2020 рік), то яскраво видно, що ніякого комплексного бачення в цій царині не було. Немає і нині. Мотивація до амністії змінюється, як вітер, на 180 градусів по декілька разів. Спочатку це був спосіб детінізації економіки, пізніше – інструмент залучення коштів в економіку, а зараз – страшилка для громадян, де уряд погрожує громадянам проблемами у майбутньому, вимагаючи пояснювати походження майна та накопичень.
Відрізняється навіть тон заяв різних спікерів реформи. Гетманцев залякує громадян, а Марченко ніби заспокоює. Якщо це така тактика «доброго та поганого копа» з боку влади – то вона призведе тільки до ще більшої недовіри до держави і наступних спроб реформувати податкову сферу і економіку. Якщо ж ці заяви щирі, то це свідчить про відсутність будь-якого спільного бачення цієї реформи між урядом і парламентом. І невідомо, який з цих варіантів гірший.
Іноземний досвід подібної легалізації, на який раніше посилався міністр фінансів, свідчить, що значних коштів бюджет від цього отримати не зможе. Наприклад, оспівана багатьма експертами детінізація в Італії у 2001-2002 роках легалізувала доволі значні кошти – 73 млрд євро. Бюджету країни це принесло одноразово 1,4 млрд євро податків. Це 0,1% ВВП Італії в 2002 році!
Можна скільки завгодно міркувати щодо «особливого менталітету» українців, але це неправда. Немає у світі прикладів, коли б детінізація накопичень і активів призводила до великого ентузіазму з боку громадян і бізнесу. Так само і великі податки. Чи нагадати, як патріотичні французи почали відмовлятись від громадянства своєї батьківщини, щоб уникнути суперподатків Франсуа Олланда?
Україна не стане виключенням, якщо будуть продовжуватись такі «реформи». Натомість країні потрібна податкова система, яка стимулює розвиток підприємництва, а не заганяє його в тінь.
