Судова система під час війни: успіхи, загрози, рекомендації. Погляд зсередини і ззовні

Безперечний успіх такої трансформації – те, що українські суди не припиняли працювати. Звісно, там, де для цього є фізична можливість. Наприклад, на сьогодні складно працювати в Херсонській області, де активно відбувається розмінування адмінбудівель, включно із судами.

У таких реаліях важливо забезпечити можливість дистанційного відправлення правосуддя, з місця, безпечного для життя і здоров’я судді. Це може відбуватися, зокрема, шляхом відеоконференції, тим паче що ч. 1 ст. 336 КПК надає українським суддям таку можливість.

Втім, неврегульованою залишається низка питань, пов’язаних з проведенням такої відеоконференції. Потрібно, наприклад, забезпечити суддям процесуальну можливість виносити з приміщення суду матеріали справи для ознайомлення. Законодавець бачить у дистанційному відправленні правосуддя підгрунтя для зловживань з боку суддів, і допоки робота конкурсної комісії з добору кандидатів на посади членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України триває, контраргументація такої позиції законодавця з боку представників суддівської спільноти видається йому слабкою.

Зрозуміло, що більшість суддів виконує свої обов’язки без нарікань, і недовіра інших гілок до суддівської гілки влади підриває авторитет судової системи в суспільстві, але є логіка і в тому, щоб забезпечити якісний кваліфікаційний добір суддів і задовольнити критерії їх доброчесності, перш ніж змінювати засади відправлення судочинства в країні. 

Наразі нагальною проблемою є також забезпечення повного фіксування судового процесу технічними засобами, гарантоване п.7 ч.3 ст. 129 Конституції. Свого часу ця засада стала важливою новелою українського судочинства, наблизивши нашу судову систему до європейських стандартів якості надання судових послуг.

На жаль, наразі це досягнення нівелюється, хоча й стало невід'ємною складовою судового процесу. Але повна фіксація неможлива за умов пошкодженої інфраструктури. Це призводить до затримок, стає на заваді відправленню правосуддя у віськовий час, може бути використано і використовується як привід для процесуальних зловживань сторонами процесу. Вирішення цієї дилеми ускладнене тим, що Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Тобто, за сучасних умов дефіциту енергоресурсу питання повного забезпечення фіксації судового процесу, навіть за умови формату відеоконференції, залишається надмірною і водночас необхідною умовою проведення судових засідань.

Концепція електронного суду, яка задовольняє потреби базової безпеки учасників судового засідання в умовах військового часу, і впровадження якої я дуже підтримую, все одно не вирішує питання дотримання невідємних прав учасників процесу в частині повної його фіксації, гарантованих Основним Законом.

Схожою дилемою залишається належне повідомлення осіб, які беруть участь у судовому процесі, у справах, відповідачем в яких виступає держава-агресор.

У зв’язку із відсутністю будь-яких дипломатичних зв’язків з російською федерацією (Швейцарія визвалася бути країною-посередником між нашою державою та загарбником, однак механізму напрацьовано не було), більшість судів на власний розсуд обирають, чи повідомляти відповідача шляхом публікації інформації щодо проведення судових засідань на своїх сайтах. Однак, оскільки належне повідомлення сторін є одним з найголовніших аспектів забезпечення права на справедливий суд, обґрунтований сумнів в такій належності може призвести до негативних наслідків та ускладнити виконання таких рішень за кордоном.

Незважаючи на низку цих питань, які залишаються відкритими, я б хотів подякувати за плідну дискусію організаторам Судового форуму – Асоціації правників України та EU Project Pravo-Justice. Такі заходи надзвичайно важливі, особливо тепер, коли ворог прагне дестабілізувати ситуацію в країні. За таких умов саме створення майданчика для обміну думками та напрацювання спільних підходів зацікавленими сторонами наближає нашу перемогу. В єдності наша сила.