Депопуляція України: як не програти країну, вигравши війну

Нинішня хвиля мігрантів здебільшого шукає не так роботу, як безпеку.

Сьогодні за ініціативи АЦ “Європа без бар’єрів проводилось експертне обговорення на тему “Українці в Європі: складнощі адаптації та виклики інтеграції”.

Тож мав нагоду викласти свої міркування на демографічні процеси в Україні під час війни саме з безпекової площини.

***

Станом на 1 лютого 2022 р. Державна служба статистики оцінювала чисельність населення приблизно в 41,1 мільйона громадян, натомість в пояснювальній записці до проєкту державного бюджету на 2023 р. фігурувала цифра 27,8 млн.

Основні причини такого стрімкого скорочення населення – окупація та міграція через початок великої війни.

Нинішня хвиля мігрантів здебільшого шукає не так роботу, як безпеку. Чим довше триває війна в Україні, чим більших економічних та інфраструктурних втрат вона зазнає, тим більшою є вірогідність того, що українці за кордоном почнуть шукати не лише прихисток, але й роботу.

За результатами дослідження, профінансованого Радою ЄС, залежно від тривалості війни населення України може скоротитися на 24-33%. У першу чергу йдеться про дітей і населення працездатного, продуктивного віку (лише до ЄС протягом 2022 р. виїхало та залишилось близько 5 млн. українців).

Отже, Росія з 2014 р. системно впроваджує стратегію депопуляції території України.

Крім того, за даними ООН, Україна займає 180 місце у світі за кількістю дітей на одну жінку, за цим показником наша країна вже на 4-му місці за динамікою скорочення населення.

Водночас від чисельності, динаміки і структури населення залежить і соціально-економічний розвиток, і національна безпека.

Сьогодні нам варто задатись двома взаємно пов’язаними питаннями: Чи доречно робити інвестиції в ринок, який зменшується? Чи варто інвестувати в ринок з високими безпековими ризиками?

Для відновлення економіки важливе саме працездатне населення, яке сплачуватиме податки та витрачатиме зароблені гроші саме в Україні.
На тлі того, що частина людей працездатного віку не повернетеся в Україну, виникне нестача задіяних у повоєнній відбудові, навіть за наявності достатніх фінансових ресурсів на відбудову та розвиток.

Відомо, що забезпечення необхідного рівня господарського освоєння території (що неможливо без підтримання бодай мінімальної щільності населення в регіонах країни) є однією з умов гарантування національної безпеки. Давайте подивимось на демографічну структуру населення на Півночі (Чернігівщина, Сумщина) та зон, прилеглих до бойових дій на Сході та Півдні…

До слова, держави, у складі яких є території з несприятливими умовами проживання, активно прагнуть утримати людей на цих територіях. США і Канада стимулюють мешканців своїх північних регіонів. Це може стати прикладом стимулювання жителів і бізнесу прикордонних з агресором територій України.

Щодо майбутньої міграційної політики, то слід визначитися, яке місце ми відводимо Україні після війни. Ми найбільша за площею країна в Європі, і, враховуючи екзистенційну загрозу від РФ, Україну не може влаштовувати чисельність населення в 27-30 мільйонів. Але істотно змінити поточну демографічну ситуацію допоможе лише міграція населення з інших країн.

За умов несформованої міграційної політики України, на тлі санкцій та погіршення економічної ситуації в РФ та її сателітах після війни до нас можуть приїхати громадяни країни-агресора з іншою ментальністю, і тоді може виникнути проблема не лише економічного, а більшою мірою соціального характеру.

Розвиваючи імміграційну політику, важливо враховувати питання національної безпеки, ризики зростання злочинності (як з боку так і відносно іммігрантів) та проблеми реінтеграції іммігрантів в наше суспільство. Україні важливо вивчити й застосувати найкращі практики міграційної політики (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Польща), де частка іммігрантів коливається в 10–35%.

Питання реалізації політики роботи з мігрантами та діаспорою, на сьогодні в Україні розділено між багатьма відомствами, що не сприяє ефективності. Прийшов час розглянути створення окремого державного органу, що опікуватиметься справами українських мігрантів і діаспори. В багатьох країнах це успішно впроваджено (Грузія, Ірландія, Канада).

З огляду на озвучене, зупинюся на наступних кроках, які варто здійснити вже під час активної фази війни:

1) Синхронізація ключових державних документів з питань нацбезпеки (ЗУ про нацбезпеку, Стратегію нацбезпеки, Стратегію воєнної безпеки, Стратегію зовнішньополітичної діяльності тощо) та програм економічного розвитку з урахуванням нових масштабів викликів після 24 лютого (депопуляція, геноцид, вимушені переселенці, блокування судноплавства та авіаперевезень, необхідність відновлення критичної інфраструктури та житла, розмінування тощо).

2) Перегляд пріоритетів державної політики з урахуванням нової демографічної структури населення (оновлення ЗУ про зовнішню трудову міграцію і зміна Стратегії державної міграційної політики до 2025 р.).

3) Верифікація примусово переміщених осіб з окупованих територій України за участі ключових міжнародних посередників/організацій. За оцінками Верховного комісара ООН у справах біженців, в РФ наразі перебувають приблизно 2,9 мільйона українців (одні виїхали добровільно, інших насильно депортували). Приблизно чверть цієї кількості – це діти.

4) Відновлення умов звичайної економічної діяльності на територіях, що не охоплені активними бойовими діями (перегляд доцільності комендантської години – особливо в західних прикордонних областях, впровадження декларативного принципу реєстрації місця проживання та подальша цифровізація державних сервісів, розвиток наземної транспортної інфраструктури, підтримка релокації бізнесу з південно-східних регіонів).

***

Оскільки первинна причина виїзду українців – це відсутність безпеки, саме її відновлення може стати запорукою повернення. Причому варто розуміти, що мова йде не лише про припинення воєнних дій як таких, а саме отримання дієвих гарантій безпеки України з боку третіх країн. Натомість, відсутність таких гарантій безпеки України є ключовою метою зовнішньої політики РФ.

Україні недостатньо бути лише сильною мілітарною державою, перебуваючи на форпості ЄС та НАТО (армія КНДР є однією з найбільших у світі, але населення на межі злиднів), а модель існування держави на зовнішньому фінансуванні є нестійкою і лише посилить негативні демографічні тренди.

Воєнний стан в Україні триває більше року і, щонайменше, може тривати ще не один рік. Тож, щоб встояти, нам доведеться жити і планувати свій соціально-економічний розвиток за умов перманентної агресії.