Чи міг саміт «надій і скандалів» в Бухаресті змінити долю Східної Європи?
unnamed.jpg
73 роки тому, 4 квітня 1949 року у Вашингтоні був підписаний Північноатлантичний договір, який став основою створення найміцнішого оборонного альянсу держав Північної Америки та Європи.
14 років тому у Бухаресті відбувся доленосний для Східної Європи саміт НАТО. Амбітні очікування були на розширення Альянсу за рахунок Албанії, Македонії, Хорватії, України і Грузії.
Росія та її агенти впливу зробили все, щоб ефективних кроків Альянсу до цього розширення не відбулося, принаймні, в частині двох екс-радянських держав.
Як відомо, за підсумками саміту, під тиском запрошеного на саміт лідера РФ В.Путіна, якого підтримали тогочасні лідери Німеччини і Франції, Північноатлантичний Альянс відхилив заявку України на отримання Плану дій щодо членства.
Як і чому країна, що не була членом НАТО, змогла де факто отримати право вето на розширення Альянсу та вплив на формат безпекової політики своїх сусідів?
На шляху до Бухареста
З погляду країн Центральної та Східної Європи, розширення НАТО на схід не мало на меті загрозу безпеці Росії. Членство в НАТО за своєю суттю є гарантією колективного захисту члена альянсу, який зазнав нападу.
У 1997 році НАТО, уклавши відповідний договір з Росією, погодився не розміщувати на постійній основі у нових східних членах значні бойові сили, здатні загрожувати російській території. Росія зберегла потужний ядерний арсенал і найбільші звичайні сили у Європі.
Втім, новий президент РФ Путін розглядав «інтереси безпеки» своєї країни ширше, пов'язуючи збереження впливу Москви у сусідніх країнах зі своїми цілями відродження радянської імперії.
В січні 2007 р. Путін висловив своє розчарування Заходом на щорічній Мюнхенській конференції з безпеки. У довгій та агресивній промові він засудив США за спробу керувати «однополярним світом» за допомогою сили, звинуватив НАТО у «порушенні обіцянок» не розширюватись на схід Європи.
Після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка розпочався новий етап співпраці України та НАТО. У квітні 2005 р. Україна повернула до «Воєнної доктрини» положення про прагнення України до повноправного членства в НАТО і через півроку на Вільнюському саміті з боку керівництва Альянсу була підтверджена готовність допомогти Україні на цьому шляху.
Наріжним каменем на шляху зближення з НАТО був намір України приєднатись до «Плану дій щодо набуття членства» (ПДЧ), який передбачає програму дій, направлену на удосконалення національного законодавства і здійснення відповідної фінансової, організаційної та безпекової підготовки країни в якості кандидата.
На Всесвітньому економічному форумі в Давосі в січні 2008 р. Президент України зустрівся з Кондолізою Райс, тодішнім держсекретарем США, і попросив її знайти шлях до вступу України в НАТО. Райс, яка спочатку не була переконана, що Україна має бути в НАТО, дала негативну відповідь.
Втім, коли прохання пана Ющенка обговорювалося у Раді національної безпеки США, Буш зазначив, що НАТО має бути відкрито для всіх країн, які задовольняють вимоги і хочуть стати членом. Агресивна «артпідготовка» пана Буша викликали до саміту додатковий інтерес, водночас дратували Німеччину та Францію, які заявили, що заблокують запрошення до України та Грузії.
Наступний саміт НАТО мав незабаром відбутися у квітні 2008 р. у Бухаресті. Повістка і проєкти рішень на таких самітах зазвичай добре розписані наперед і узгоджуються протягом кількох місяців. Часу для лобіювання серед членів Альянсу українського питання залишалось обмаль.
Протягом лютого-березня як не намагався Білий дім, він не зміг подолати опір Німеччини та Франції щодо надання ПДЧ Україні та Грузії на майбутньому саміті НАТО. Берлін і Париж вказували на невирішені територіальні конфлікти в Грузії, низьку громадську підтримку НАТО в Україні, а також нестійку демократію і верховенство права в обох країнах.
З наближенням саміту НАТО Буш провів відеоконференцію з Меркель, але незабаром стало ясно, що консенсусу не буде досягнуто заздалегідь.
Напередодні саміту в Бухаресті на підтримку надання чіткої перспективи членства у НАТО для України і Грузії виступили більшість нових східноєвропейських членів Альянсу, США та Канада.
В офіційних анонсах країни-господаря (Румунії) щодо очікуваних результатів саміту Північноатлантичного Альянсу проглядалась стриманість щодо східноєвропейського регіону:
«Ми сподіваємось, що на Бухарестському саміті зможемо запросити Албанію, Хорватію і колишню Югославську Республіку Македонію вступити до Альянсу і закликаємо їх прискорити підготовку до цього.
…Ми хочемо, щоб НАТО ще раз підтвердила свою зацікавленість в розв’язанні проблем на заході Балкан, зберігаючи свою присутність в Косові і поглиблюючи партнерські відносини з Боснією та Герцеговиною, Чорногорією і Сербією.
Ми також сподіваємось, що Альянс продовжуватиме свою політику співпраці і розширення в регіоні Причорномор’я, зміцнюючи підтримку євроатлантичних прагнень Грузії і України, а також через партнерство з Республікою Молдова, Вірменією і Азербайджаном… Ми сподіваємося, що саміт завершиться прийняттям рішень на підтримку прагнення Грузії приєднатись до Плану дій з підготовки до членства в НАТО. Ми також готові допомогти Україні в досягненні її цілей трансатлантичної інтеграції на основі сталої політичної волі і підтримки народу».
Отже, серед низки інших питань, надання ПДЧ новим країнам-претендентам було винесене на розгляд чергового саміту НАТО, який проходив 2-4 квітня 2008 р. у Бухаресті.
Внутршньополітична «п’ята колона» в Україні
У 2007 р. в Україні мала місце парламентська криза, у вересні були проведені дострокові вибори, однак сталої парламентської коаліції сформувати не вдалося і спікер парламенту та голова нового уряду були обрані лише у грудні.
На початку 2008 року виникла нова політична криза, пов'язана з так званим «листом трьох»: у січні за підписом Президента Віктора Ющенка, голови Верховної Ради А.Яценюка та прем'єр-міністра Ю.Тимошенко до НАТО було надіслано заяву про готовність приєднатися до ПДЧ.
У відповідь на це Партія регіонів заблокувала роботу парламенту, організувала масові акції протесту і провела у Сєверодонецьку ІІ Всеукраїнський з'їзд депутатів рад усіх рівнів з метою показати, що південні та східні регіони країни проти поглиблення відносин з НАТО.
Під загрозою можливого розпуску Ради, 6 березня була схвалена компромісна постанова (за основу був узятий проект Віктора Януковича) «Про питання вступу України до Організації Північноатлантичного договору», в якій зазначалося, що рішення щодо вступу до Північноатлантичного альянсу має ухвалюватися лише на всеукраїнському референдумі.
Відсутність внутрішньо-політичного консенсусу Україні у фундаментальних питаннях розвитку країни між владою і опозицією знано полегшило завдання маніпуляції цими протиріччями з метою зриву євроатлантичного курсу України.
Хав’єр Солана з цього приводу, згодом зазначить: «Україна не має політичної системи на тому рівні, який би відповідав прагненням її лідерів, деяких лідерів, щоб стати членами міжнародних організацій. І цю відповідь їй дало НАТО».
Що відбувалося за лаштунками саміту?
Саміт НАТО в квітні 2008 р. проходив у Народному палаці Ніколає Чаушеску (нині Палац Парламенту). Цей казковий пам'ятник самореклами покійного румунського диктатора соціалістичних часів є найбільшою будівлею в Європі і другою за площею будівлею у світі після Пентагона.
Албанія і Хорватія отримали схвальне рішення про дату приєднання і надання ПДЧ відповідно ще до початку саміту, Греція заблокувала питання по Македонії, доки не буде змінено назву країни, оскільки вона співпадала з назвою одного з грецьких регіонів, а рішення щодо Грузії та України викликало бурхливу дискусію між членами НАТО.
Дискусія щодо надання України ПДЧ на Бухарестському саміті відбувалася у три етапи. 2 квітня президент США Джордж Буш намагався досягти позитивного результату в особистих переговорах з канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Згодом питання розглядалось на зустрічі міністрів закордонних справ та під час вечері глав держав - учасниць НАТО.
Позиція пана Буша - що Україну та Грузію слід вітати в Плані дій щодо членства, який готує країни до членства в НАТО - прямо суперечила позиціям уряду Німеччини та Франції, озвученим на початку тижня. Це, на думку західноєвропейських членів НАТО, також несло ризики «засмутити» спроби змусити Росію пом’якшити свою опозицію щодо розміщення протиракетної оборони у Східній Європі.
Говорячи про демократичні революції як в Україні, так і в Грузії, Буш сказав: «Запрошення їх до Плану дій щодо членства дало б сигнал їхнім громадянам, що якщо вони продовжуватимуть шлях до демократії та реформ, їх приймають в інституціях Європи. Це направить сигнал у всьому регіоні, - читайте Росії, - що ці дві нації є і залишаться суверенними і незалежними державами».
Німеччина та Франція, в свою чергу, заявили, що оскільки ні Україна, ні Грузія не є достатньо стабільними, щоб увійти в ПДЧ зараз, це стало би непотрібною образою для Росії, яка рішуче виступає проти цього кроку.
Нові члени НАТО зі Східної Європи підтримали позицію США. Лідери Румунії, Естонії та Латвії підкреслили, що програма Плану дій щодо членства передбачає складні вимоги для членства в НАТО, включаючи внутрішньополітичні та оборонні реформи та гарантії громадянських свобод, і на виконання може знадобитися десятиліття.
Президент Латвії Валдіс Затлерс попередив, що відкладення з наданням Плану дій щодо членства затримує важливі внутрішні дебати. «Немає плану дій, немає дій», - сказав він. «Якщо ми зволікаємо, ми відкладаємо неминуче. Ми повинні дати ПДЧ».
Згодом Буш погодився з тим, що його позиція не буде переважати, і членів делегацій попросили за одну ніч знайти якусь формулу, яка б заохотила Україну та Грузію, не запрошуючи їх зараз отримати ПДЧ.
Президент Буш переніс зустріч на вищому рівні НАТО поза графіком у середу, 2 квітня, наполегливо лобіюючи розширення членства на Україну та Грузію. Пан Буш не зміг досягти консенсусу членів НАТО під час дебатів на вечері лідерів НАТО, заявив високопоставлений німецький чиновник у середу ввечері, проти нього виступили щонайменше сім країн.
Згідно інсайду учасників, до позиції ФРН та Франції приєдналися Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія й Угорщина, які, заперечуючи прямий вплив Росії, посилались на відсутність підтримки євроатлантичної інтеграції всередині самої України.
Члени німецької делегації характеризували канцлера Німеччини Ангелу Меркель як дуже засмучену і навіть розлючену після переговорів в середу. Протягом останніх двох місяців вона та Джордж Буш неодноразово обговорювали це питання. Пані Меркель вважала, що компроміс був «у роботі».
Речник Білого дому під час брифінгу для журналістів сказав, що остаточних рішень на вечері не було прийнято, і що всі сторони погодилися з важливістю залишати двері Північноатлантичного договору відкритими для України та Грузії.
Наступного дня держсекретар Кондоліза Райс та радник з національної безпеки Стівен Хедлі намагалися знайти компроміс зі своїми німецькими та французькими колегами.
Райс, експерт із Радянського Союзу та Росії, сказала, що Путін хоче використати Україну, Білорусь та Грузію для відновлення глобальної могутності Росії, і що продовження терміну членства в НАТО може стати останнім шансом зупинити його.
Німецькі та французькі чиновники були налаштовані скептично, вважаючи, що економіка Росії надто слабка і залежить від західних технологій, щоб знову стати серйозною загрозою безпеці в Європі.
«У Румунії відносно простий підхід до відносин з Росією», - заявив президент приймаючої країни Траян Бесеску в середу, додавши, що «всі країни, зокрема колишні комуністичні, але особливо Росія, повинні залишити позаду логіку холодної війни».
«Кожна незалежна держава вільна мати свої варіанти, ніхто не може мати право вето на її варіанти», - сказав Бесеску на спільній прес-конференції з президентом США Джорджем Бушем.
Президент Буш і президент Лех Качинський рішуче підтримали вступ України та Грузії в план дій НАТО; проте проти нього виступили Велика Британія, Франція та Німеччина. Британське судження полягає в тому, що, незважаючи на те, що і Україна, і Грузія отримали повну підтримку, питання про те, коли вони приєдналися, має залишатися «відкритим». Такої ж думки дотримуються Ангела Меркель, канцлер Німеччини та президент Франції Ніколя Саркозі.
На заключному засіданні Меркель сперечалася у розі кімнати з лідерами Польщі та інших східних членів НАТО, які активно виступали на підтримку України та Грузії. Президент Литви Валдас Адамкус різко критикував позицію Меркель, попередивши, що нездатність зупинити відродження Росії в кінцевому підсумку поставить під загрозу східний фланг Альянсу.
Здається, вони не мали наміру випускати її, поки не переконають канцлера пристати на їхню позицію. Найбільше наполягав польський президент Лех Качинський. У хід ішли різні аргументи, включно з болючими для Німеччини. Після того, як канцлер Меркель згадала про те, що Грузія не контролює всю свою територію, їй пригадали, як вступала в НАТО сама Німеччина в 1955 році, коли третина її території була окупована радянським військом.
За згадками Віктора Ющенка, його шокувало, як формували свою позицію канцлерка Німеччини Ангела Меркель і на той момент президент Франції Ніколя Саркозі – «великий друг Путіна», на думку екс-президента України.
За словами Ющенка, на саміті він разом з президентами інших країн підійшов до Саркозі та Меркель. Французький лідер кудись пішов, а канцлерка залишилася. Меркель аргументувала, що ПДЧ Україні дати не можуть, оскільки у 2008-му лише третина українців підтримувала вступ в НАТО.
«Я їй кажу: коли я вступав на посаду, 14% українців поділяли інтеграцію до НАТО, зараз 31%. Це третина, але удвічі більше за два роки. Коли ви приймали Іспанію в повноправні члени НАТО, там 17% населення підтримували цей проєкт», – розповів Ющенко у 2021 р., додавши, що досі вважає слабкими та неприйнятними аргументи Меркель.
Під час першого дня саміту обговорення українського і грузинського питання тривало до пізньої ночі. За вечерею у Бухаресті Буш навів свої аргументи на користь надання Україні та Грузії ПДЧ – але безрезультатно.
Близько півночі до журналістів вийшов речник НАТО і сказав, що дуже малоймовірно, щоб Україна і Грузія отримали ПДЧ на цьому саміті. Але, за його словами, члени НАТО продовжують обговорювати «формулювання».
Буш попросив Кондолізу Райс приєднатися до жвавої дискусії з канцлером ФРН. Єдиною спільною мовою між Меркель, лідерами країн Східної Європи та Райс була російська. Тому компромісна заява була погоджена російською мовою, а потім складена англійською, сказала Райс.
Обговорювання ще ніколи не проходило так напружено, розповідають очевидці. Речник НАТО Джеймс Аппатурай зазначив: «На саміті була цікава картина, як лідери східноєвропейських країн в якийсь момент буквально оточили канцлера Німеччини Анґелу Меркель. Вони, як з’ясувалося, обговорювали дуже важливе питання – надання ПДЧ для Грузії та України».
Здавалося, НАТО піддався тиску Росії. Переказують навіть що коридорами Палацу Парламенту лунала інформація про можливий «російський демарш», коли президент Путін відмовиться приїхати на саміт Альянсу, якщо Україні і Грузії запропонують ПДЧ.
Президенти Грузії та України, подібно участі президента Чехословаччини Еміля Гахи у Мюнхені в 1938 р., нервово очікували на рішення щодо долі власних країн, яке ухвалювалося за зачиненими дверима.
Ближче до ранку 4 квітня компроміс все ж було знайдено - двері для Альянсу для Грузії та України оголошувалися відкритими, а остаточне рішення було відкладене. Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер з цього приводу заявив: «Голови держав ухвалили рішення про початок інтенсивних політичних консультацій з Україною та Грузією на високому політичному рівні для того, щоб вирішити питання, які залишилися для рішення щодо переходу до виконання ПДЧ».
Президент України Віктор Ющенко негативно сприйняв таке рішення, навіть, розглядався варіант його дострокового від'їзду з Бухаресту. Врешті решт він залишився і 4 квітня взяв участь в засіданні Комісії Україна-НАТО в обмін на новий дедлайн розгляду українського питання: 2-3 грудня 2008 року, коли мала відбутися зустріч міністрів закордонних справ держав-учасниць НАТО.
Президент Грузії Михайло Саакашвілі, згодом, розповів, як Німеччина наполягала на прийнятті щодо Грузії та України формули «ПДЧ без гарантії приєднання», а потім запропонувала розробити «план дій для переходу до плану дій». Проте, за словами Саакашвілі, США, балтійські держави та Польща відстояли Грузію. «Вони боролися за нас так, як борються країни за власні інтереси, і ми цього ніколи не забудемо, - у властивій йому емоційній формі сказав грузинський президент. - Ми вже знаємо, хто наші справжні друзі». За словами Михайла Саакашвілі, Джордж Буш та лідери низки країн «до шостої години ранку сперечалися з лідерами Німеччини та Франції».
У підсумковій Декларації саміту зазначалося: «Двері НАТО залишаться відкритими для європейських демократій, які бажають і здатні взяти на себе відповідальність та зобов’язання щодо членства відповідно до статті 10 Вашингтонського договору. Ми повторюємо, що рішення щодо розширення приймає сама НАТО [...] НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії до членства. Сьогодні ми домовилися, що ці країни стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінний внесок в операції Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії і очікуємо вільних і чесних парламентських виборів у Грузії в травні. ПДЧ є наступним кроком для України та Грузії на їх прямому шляху до членства. Сьогодні ми чітко даємо зрозуміти, що підтримуємо заявки цих країн на ПДЧ».
«Гадаю, що це був початок процесу, який призведе до членства України в Альянсі», – оптимістично наголосив генсек НАТО Яап де Гооп Схеффер.
США
1 квітня Джордж Буш у Києві по дорозі на свій прощальний саміт НАТО в Румунії в якості президента США заявив, що Москва не має права накладати вето на пропозиції двох колишніх радянських держав. Немає жодного зв’язку між їхніми амбіціями та запланованою системою протиракетної оборони США в Європі, додав він.
«Ваша нація прийняла сміливе рішення, і Сполучені Штати рішуче підтримують ваше прохання», – сказав Буш на прес-конференції разом із президентом України Віктором Ющенком.
«У Бухаресті цього тижня я продовжу чітко висловлювати позицію Америки. Ми підтримуємо ПДЧ для України та Грузії. Допомога Україні рухатися до членства в НАТО відповідає інтересам кожного члена Альянсу і сприятиме підвищенню безпеки та свободи в цьому регіоні та в усьому світі», - запевнив президент США.
У коментарі журналістам після зустрічі з президентом США Ющенко сказав, що Україна зробила чіткий вибір щодо НАТО і не бачить іншого шляху вперед.
«Ви мене вибачте, але я не хотів би, щоб ключовий, фундаментальний принцип діяльності Альянсу, відкриті двері, був замінений вето для країни, яка навіть не є членом», - наголосов Президент України.
США з приводу майбутнього членства України та Грузії мали реалістичну позицію після «мюнхенської» промови Путіна 2007 р. Ряд міжнародних аналітиків та експертів у Вашингтоні зазначали: якщо Україна та Грузія не отримають ПДЧ в квітні 2008 р., це буде проблемою, тому що Росія активізує недружньо політику стосовно Грузії у зв’язку з подіями в Абхазії та Південній Осетії.
«Ми знаємо, що це одна з тактик, яку Росія буде використовувати, бо вона знає, що європейські країни, і особливо Німеччина, заявили, що вони не допустять членства в НАТО для країни, яка має територіальні суперечки. Росія намагатиметься розіграти кримську карту. Тому ми і хотіли, щоб Україна і Грузія отримали ПДЧ чимшвидше, щоб позбавити Росію можливості маніпулювати процесом», - зазначила в травні 2008 р. Зейно Баран, експерт Інституту Гадсона у Вашингтоні.
Німеччина
За словами Крістофа Гойсгена, її головного дипломатичного радника на той час, Меркель, пам'ятаючи промову Путіна в Мюнхені, вважала, що він сприйме запрошення екс-радянських республік до НАТО як пряму загрозу для себе. Канцлерка ФРН також була переконана, що Україна та Грузія не принесуть НАТО жодної користі як члени.
Пані Меркель відвідала Москву безпосередньо перед самітом НАТО - 8 березня і зустрілася з паном Путіним та його ймовірним наступником Дмитром Медведєвим. Вона сказала їм, що Росії не дозволять накласти вето на членство в НАТО.
Натомість високопоставлений німецький дипломат Вольфганг Ішингер (на той час посол ФРН в Лондоні) сказав, що пропозиція членства розділеній Україні може дестабілізувати новий уряд там, і що попередньо з Росією «не було застосовано достатньо дипломатії».
Меркель заздалегідь повідомила Путіну, що НАТО не запросить Україну та Грузію до членства, оскільки Альянс розколотий із цього питання, але російський лідер продовжував нервувати, згадує Гойсген.
«У НАТО немає причин так сильно провокувати Росію, запрошуючи Україну та Грузію до НАТО, незважаючи на протидію Москви», - заявив міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр в інтерв'ю Leipziger Volkszeitung в перший день Бухарестського саміту.
Міністр закордонних справ Німеччини відкинув звинувачення в тому, що він грає на боці Росії щодо блокування вступу Грузії та України до НАТО, водночас виправдовуючи свою протидію тим, що в двох колишніх радянських республіках нестабільна політична ситуація.
Франція
Напередодні саміту прем’єр міністр Франції Франсуа Фійон заявяв, що надання Україні і Грузії плану підготовки до вступу до альянсу може порушити баланс між ЄС та Росією.
«Франція не підтримуватиме заявки колишніх радянських республік Грузії та України на вступ до НАТО, у нас є своя думка з цього приводу, яка відрізняється від думки Сполучених Штатів», - заявив 1 квітня 2008 р. прем'єр-міністр Франції Франсуа Фійон.
«Ми проти вступу Грузії та України, тому що вважаємо, що це не правильна відповідь на баланс сил у Європі та між Європою та Росією, і ми хочемо вести діалог на цю тему з Росією. Це те, що президент республіки скаже завтра в Бухаресті», – додав голова французького уряду.
Як зазначив французький аналітик Марк-Антуан Ейл-Маззеґ із паризького Центру європейських досліджень «Фундація Роберт Шуман», аргументи Німеччини, яка взяла на себе роль головного опонента розширення на схід, дійсно полягали не стільки в Україні і Грузії, скільки в позиції Росії.
На момент Бухарестського саміту панував загальний контекст напруги у відносинах із Росією. Вплив на ухвалення рішення Францією мали також переговори щодо нової угоди України з ЄС, питання оточення Росії базами НАТО і останнє – обрання нового російського президента.
Все це разом на тлі відкритого спротиву Росії приєднанню України до ПДЧ викликало обережну поведінку Франції. До того ж, приєднання України до ПДЧ вважалося дещо передчасним через внутрішні суперечки, непрозорість та невизначеність усередині держави. Тож, зрештою, представники Франції вирішили «сховатися» за спиною Анґели Меркель, адже саме Німеччина була основним опонентом надання Плану дій щодо членства в НАТО Україні та Грузії.
Росія
На 2008 р. припала чергова спроба поліпшити відносини Заходу з Росією, і після агресивної мюнхенської промови Володимира Путіна у лютому 2007 р. Німеччина та Франція вважали за краще не провокувати Росію (у тому числі й залученням до НАТО пострадянських країн), а навпаки, розвивати діалог з нею.
Відповідно, до участі в рамках Бухарестського саміту вперше після 2002 р. був запрошений президент Росії Володимир Путін, який прибув на другий день (3 квітня) для участі в двосторонніх переговорах НАТО-Росія. Він виступив проти планів США щодо розміщення протиракетної оборони в Польщі та Чехії, що обговорювалося на саміті. Росія також категорично виступила проти заявок Грузії та України на членство в НАТО.
Президент Росії Путін був задоволений тим, що Альянс наразі вирішив не запрошувати Грузію та Україну до Плану дій щодо членства.
Сенсацією саміту став виступ президента РФ на закритому засіданні ради Росія-НАТО, під час якого Володимир Путін повідомив колегам, що Москва сприймає наближення НАТО до російських кордонів як реальну загрозу інтересам держави, і пообіцяв адекватні заходи. Так, президент Росії натякнув, що якщо НАТО надасть ПДЧ Грузії, то Росія визнає Абхазію і Південну Осетію, спираючись на косовський прецедент, і тим самим створить буферну зону між силами НАТО і своїми кордонами.
«…Про Грузію російський президент говорив цілком спокійно і навіть мимохідь. Коли ж мова зайшла про Україну, Путін розлютився. Звертаючись до Буша він сказав: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!». І тут він дуже прозоро натякнув, що якщо Україну все-таки приймуть у НАТО, ця держава просто припинить існування. Тобто фактично він пригрозив, що Росія може почати відторгнення Криму і Східної України», - цитувало російського лідера наступного дня видання «Коммерсант».
Федір Лук’янов, головний редактор журналу «Росія у глобальній політиці», зазначав під час Бухарестського саміту НАТО: «Наскільки я розумію позицію Росії, вона намагатиметься означити ту ціну, яку Україні і НАТО доведеться заплатити за майбутній вступ України. Для України це може бути запровадження візового режиму, а для НАТО – вихід Росії з Ради Росія-НАТО чи навіть денонсувати базисний акт з альянсом, який було підписано в 1997 р.».
Післямова
Вплив на фінальне рішення саміту про приєднання України до ПДЧ справив російський чинник. Росія вдалася до безпрецедентних погроз, заяв, які межують з порушенням міжнародного права. Зокрема, вони є прямим порушенням зобов'язань, які Росія взяла на себе за Будапештським меморандумом 1994 року щодо гарантій національної безпеки України.
В той же час, Україна має зробити висновки зневдалого досвіду Бухареста-2008 і не сподіватись в майбутньому на підтримку лише кількох великих держав-членів Альянсу, навіть таких впливових як США. Як показала практика, «кавалерійський наскок» для формування консенсусу країн-членів за квартал до такого заздалегідь спланованого заходу може не мати позитивного ефекту.
Україна та Грузія не отримали статус ПДЧ у Бухаресті, і залишилися з безстроковою – і, за думкою багатьох, марною - обіцянкою майбутнього членства.
Через 14 років після саміту в Бухаресті складно не замислитись над питаннями альтернативної історії. Сьогодні вже не так складно уявити, яким кошмарним може стати двадцята річниця Бухарестського саміту, якщо НАТО продовжить йти тою ж самою невдалою траєкторією 2008 року, коли пострадянські держави під примусом Росії повернуться до «нового Радянського Союзу», Європа знову стане розділеною, а Чорне море стане стартовою площадкою для нескінченних російських авантюр на Близькому Сході та Східному Середземномор’ї.
На жаль, одне речення з Бухарестської декларації НАТО, ймовірно, міцно «оселилося» в голові кремлівського диктатора: «Грузія та Україна стануть членами НАТО».
«У корінних інтересах європейської безпеки необхідно офіційно дезавуювати рішення Бухарестського саміту НАТО 2008 р. про те, що «Україна та Грузія стануть членами НАТО», як таке, що суперечить зобовʼязанню лідерів усіх держав-учасниць ОБСЄ – «не зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших. Усі ці документи були підписані найвищими керівниками держав-учасниць ОБСЄ, включно зі всіма країнами НАТО», – йдеться у заяві МЗС Росії від 10 грудня 2021 р.
Починаючи з 2007 р. Москва, як навіжена, повторювала з разу в раз своє твердження, нібито ще керівництво СРСР отримувало гарантії, що Північноатлантичний альянс ніколи не розширюватиметься на схід.
Цей історичний саміт НАТО завершився вторгненням Росії в Грузію в серпні 2008 року. Через 6 років Росія окупувала Крим та частину Луганської та Донецької областей, зухвало порушивши територіальну цілісність формально «нейтральної» України. Через чотирнадцять років після Бухареста, Росія здійснила новий напад на Україну, вперше з 1945 р. розв’язавши повномасштабну війну у Європі.
Чи мав Буш та східноєвропейські країни Альянсу рацію, коли хотіли негайно запропонувати шлях до членства Україні та Грузії? Або Західна Європа мала рацію, пропонуючи це як віддалену перспективу, по суті наразивши ці дві країни на агресію Росії?
В будь якому разі, «доленосне рішення» в Бухаресті мало наслідки не лише для Грузії та України. Як не парадоксально, але чотири основні суб’єкти Бухарестського рішення - Німеччина, Сполучені Штати, Франція та Велика Британія – в ці дні зазнають жахливих наслідків руйнування всієї системи європейської безпеки. Варіанти виходу з цієї «безпекової пастки» сьогодні виглядають куди більш складно, ніж в квітні 2008 р. в кулуарах Палацу Парламенту в Бухаресті.
