UA
Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.

Першою спробою утворення системи колективної безпеки в новітній історії стала система багатосторонніх міжнародних консультацій, сформована Віденським конгресом.

 

 

Першою спробою утворення системи колективної безпеки в новітній історії стала система багатосторонніх міжнародних консультацій, сформована Віденським конгресом 1814-15 років по завершенні майже двох десятиліть неперервних наполеонівських воєн. Ця система зазнала остаточного краху у другій половині XІX століття. Стримування амбіцій кожної з Великих держав консолідованою позицією інших шляхом проведення міжнародних конференцій виявилось неефективним, коли зійшлись інтереси двох протиборчих політичних об'єднань — Антанти (Франція, Росія та Велика Британія) і Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія). Як наслідок цих протиріч розпочалася Перша світова війна. 

Своє бачення міжнародного устрою після Першої світової війни 8 січня 1918 року у виступі перед Конгресом сформулював президент Вудро Вільсон. Серед його чотирнадцяти пунктів була відмова від таємної дипломатії і формування «загального об'єднання націй на основі особливих статутів, з метою створення взаємної гарантії політичної незалежності і територіальної цілості як великих, так і малих держав». Власну концепцію «Конференції союзних держав», яка б розглядала міжнародні суперечки та накладала санкції на держави-порушники, анонсував уряд Великої Британії. У червні 1918 р. з більш далекосяжною ініціативою вийшла Франція - щорічні засідання спеціальної ради держав для врегулювання всіх суперечок, а також за створення «міжнародної армії» для виконання її рішень.  

За наполегливої участі Президента США Вудро Вільсона 28 червня 44-ма країнами підписано Статут Ліги Націй, який набував чинності 10 січня 1920 р. Як ми знаємо утворена на базі Ліги Націй міжнародна архітектура безпеки не була дієвою. А політика ключових Західних країн між двома світовими війнами була зосереджена переважна на «внутрішніх справах». Все це, а також недалекоглядні принципи «Версальської системи світоустрою», створило умови і призвело до початку Другої світової війни. 

Станом на 1939 рік найбільш потужна та неохоплена війною демократична країна Заходу – Сполучені Штати Америки перебувала у стані одужання після «Великої депресії». Зовнішня та оборонна політика США між двома війнами базувалась на морально застарілій «доктрині Монро». В цій доктрині ще з XIX століття визначено принцип невтручання (non-intervention) США в європейські конфлікти. Президент США Франклін Рузвельт розумів, що його країні не вдасться лишитись осторонь світової війні. Тому працював над підготовкою суспільної думки що Америці слід вступити у війну на стороні Великої Британії та її союзників. 6 січня 1941 р. у звернені, відомому під назвою «Промова про чотири свободи» Рузвельт запропонував чотири засадничі свободи, що їх повинні мати люди усюди в Світі – «свобода слова», «свобода віросповідання», «свобода від злиднів» та «свобода від страху».  Зі слів свого лідера, «США мали стати світовим арсеналом демократії».   

14 серпня 1941 року лідери Великої Британії (В.Черчилль) та Сполучених Штатів (Ф.Рузвельт) на борту англійського лінкора «Принц Уельський» в бухті Арджентія (о. Ньюфаундленд) підписали декларацію, яка увійшла в історію як Атлантична хартія. Цей документ не був міжнародним договором або формуванням оборонного союзу. Як зазначалося в самій Атлантичній хартії, вона містила лише деякі загальні принципи політики згаданих держав, з якими вони пов'язували надії на найкраще майбутнє. Атлантична хартія стала першим документом, де викладено цілі США й Великої Британії у війні проти нацистської Німеччини, основні принципи післявоєнного устрою світу. Документ визнавав право народів на самовизначення, вільну міжнародну торгівлю та міжнародне економічне співробітництво. Після повного роззброєння країн-агресорів передбачалася побудова всеохоплюючої, довготривалої системи міжнародної безпеки.

24.09.1941 на Міжсоюзній конференції Лондоні до Атлантичної хартії також приєдналися Бельгія, Греція, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща (уряд В.Сікорського в екзилі), СРСР, Чехословаччина, Югославія і Франція (представлена рухом «Вільна Франція» Ш. де Голля). У декларації СРСР було застереження, що «практичне застосування принципів Атлантичної хартії повинно буде узгоджуватися із обставинами, потребами та історичними особливостями тієї чи іншої країни».

Вказаний «утилітарно-імперський» підхід СРСР до принципів хартії сформує режим недовіри між союзниками по антигітлерівській коаліції та визначить на роки вперед післявоєнну систему світового устрою.

Варто зазначити що СРСР отримав економічні дивіденди за свій підпис під Атлантичною хартією, організувавши наприкінці вересня 1941 р. Московську конференцію за участі спеціальних представників США та Великої Британії з метою гарантування, що останні будуть надавати допомогу Радянському Союзові у спільній боротьбі проти нацистської Німеччини.

В ході конференції представники СССР запросили у США та Британії великі обсяги щомісячної допомоги в розрізі озброєння, алюмінію, броні та іншої дефіцитної сировини військового призначення. СРСР у відповідь зобов’язувався постачати союзникам матеріали для військової промисловості. 1 жовтня 1941 р. фінальна домовленість союзників зафіксована трьохстороннім протоколом.

Після завершення конференції американський представник Гарріман та британський представник Ейткен окремо від офіційного комюніке за підсумками конференції зробили сумісну заяву, що в заключному абзаці містила наступну фразу: «…завершуючи свою роботу, делегати конференції дотримуються твердого переконання урядів трьох країн в тому, що після остаточного знищення нацистської тиранії буде встановлено мир, котрий дозволить всім народам жити в безпеці на власній території, не знаючи страху або злиднів».

Втім, вказаний дипломатичний реверанс перед своєю «внутрішньою» аудиторією не дуже допоміг урядам США та Британії схилити на свій бік громадську думку. Опозиція в Конгресі США намагалась унеможливити поширення закону про ленд-ліз на СРСР, втім ця активність не знайшла підтримки в Палаті представників.

Американська громадськість також була далеко не однорідна у відношенні до співпраці та надання допомоги СРСР. Намагаючись переконати незгодних, Аверелл Гарріман на особисті кошти придбав рекламний прайм-тайм в передачах американської радіомовної корпорації CBS і особисто пояснював американцям доцільність такої допомоги з точки зору «розумного егоїзму». Втім, навіть після 1943 р. лише 41 % американців дотримувались думки, що Радянському Союзу можна буде довіряти після завершення війни.

Цікаво, що для В.Черчилля результати Московської конференції 1941 р. також мали непередбачувані репутаційні наслідки. Під час проходження в Москві конференції мав місце інцидент з приводу купівлі для Черчилля ікри на суму в 25 фунтів стерлінгів, інформація про що майже попала в британські ЗМІ, зокрема в газету Daily Express, що належала представнику Британії Ейткену (лорду Бівербруку). Так, журналіст Філіп Джордан, дізнався з нерозкритого джерела, що лорд Бівербрук у Москві послав свого помічника придбати кілька банок чорної ікри вартість 25 фунтів за банку (близько 100 доларів) для прем’єр-міністра. Черчилль отримав звіт прес-служби з конференції, та інформацію Ф.Джордана про закупівлі британського посольства в тому числі, ознайомившись з якою Черчилль телеграфував лорду Бівербруку з вимогою надати пояснення. Лорд Бівербрук, в свою чергу, розпитав Джордана з цього приводу. Джордан відмовився назвати своє джерело, а Бівербрук обвинуватив більш молодих  та ліберальних чиновників з посольства Великої Британії у витоку інформації. У підсумку з’ясувалося, що Черчилль дійсно замовив у представника Британії чорну ікру, проте її вартість була завищена журналістом. Команда британського прем’єра побоювалась скандалу, у зв’язку із тим що така кількість ікри закуплена під час жорсткого нормування жителів Британії. Яким чином інформація про ці подробиці не попала в британську пресу історія замовчує.

Факти системної роботи адміністрації Рузвельта з американською громадською думкою і побоювання репутаційних втрат від «гастрономічних уподобань» британського прем’єра, наполегливий західний наратив про «чотири свободи» і радянське застереження про «індивідуальні особливості і обставини застосування хартії» - показують світоглядну прірву у внутрішньому устрої та мотивації ключових союзників антигітлерівської коаліції задовго до завершення Другої світової війни.

Слід зауважити, що Черчилль і Рузвельт мали свої причини підписати Атлантичну хартію саме в серпні 1941 р. Обидва сподівались, що хартія із заявою про солідарність із союзниками змістить думку Америки щодо участі у війні. З цією надією обидва були розчаровані: американці продовжували відкидати ідею приєднатися до війни аж до японської бомбардування Перл-Харбора. СРСР, в свою чергу, вирішував свої операційні потреби у сировині та військовій допомозі за допомогою приєднання до країн-підписантів хартії. Незважаючи на те, що Атлантична хартія не пообіцяла жодної військової підтримки війні в Європі, вона мала вплив на те, щоб позиціонувати США як про ключового гравця на світовій арені. Це була позиція, якої США твердо дотримуватимуться після Другої світової війни у ​​своїх зусиллях відновити зруйновану війною Європу.

В період, коли Світ стрімко наближався до завершення найбільш нищівної в історії людства війни, в очікуваннях романтиків не зникала надія на формування стійкої міжнародної системи безпеки за участі всіх Великих держав-переможців. Втім вже в 1941 р. окреслились територіально-ціннісні контури майбутнього об’єднання держав Північної Атлантики та Європи, що будуть готові колективно захищати демократичній устрій держав і ліберальні свободи власних народів.

Далі буде!

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]