Усе до останньої копійки на пам'ятник Тарасу Шевченку у Вашингтоні
Давно уже не мислю свого життя письменника-дослідника без Вікіпедії – оперативної Інтернет енциклопедії, де можна знайти відповіді замало не на всі питання життя і світобудови. Щире спасибі її засновникам і невтомним редакторам, які день і ніч перелопачують, чистять він намулу новоутворені тексти. Редактори, які, до речі, трудяться безкоштовно! Інтелектуальні волонтери!
Одначе, вельми важливо не лише черпати нові знання з неї, але й поповнювати її розділи, сторінки свіжими даними з різних галузей знань, якими володіють самі читачі-користувачі. Розумних, організованих людей у нас вистачає.
От і вчора трапився мені до рук номер газети «Свобода», яка з 1893 року раніше щоденно, а тепер щотижня видається у США, номер за 16 травня 1961 року. Увагу привернула статейка про чоловіка, який на олтар спорудження пам’ятника нашого Великого Кобзаря у Вашингтоні виклав тоді найбільшу серед усіх пожертвувачів суму грошей – 4 000 доларів США.
Нагадаю, що саме тоді відзначалося сторіччя з часу смерті нашого великого поетичного генія і українська діаспора З'єднаних Стейтів Америки, як тоді величали США, вирішила цього року на кошти вихідців з України спорудити за океаном величний монумент прославленому меслителю.
Рік чи півтора тому я готував статтю про цю святу народну будову українців на заокеанському континеті, з’ясовував усе можливе щодо того, як все відбувалося там, як люди ставились до цього проекту. Маю одразу замітити: долар США 58 років тому, ой, як цінувався в народі. Заможніші емігрнати жертвували по 3-5 зелених. Основна ж частина надходжень від трудового народу поступала в розмірі одного-двох грошів з однієї кишені. Бідніші скидалися по 50-75 центів.
Щоб краще зрозуміти цінову палітру часу, підкреслю, що 90-те число газети "Свобода", від 16 травня 1961 року, де була опублікована стаття про неймовірно щедрий дар українця, коштував тоді лише 6 центів!
Тому чотири тисячі доларів з однієї руки, це було надзвичайно "круто"! Навіть, немислимо! Напевне, «розкошелився» великий магнат, подумали всі. Та й я, грішним чином, учора все оцінив подібно.
Тоді, у травні 1961 року, із редакції до Детройту, міста на кордоні з Канадою, відправився журналіст редакції «Свободи». Позаяк саме звідси поступила означена сума коштів, від людини, яка назвала себе Василем Олійником.
Кореспондент невдовзі віднайшов щедрого мецената. Як він розповідає, був це худорлявий у щетині, не богатирського зросту чоловік, віком 71 рік. 1911-го він прибув до З’єднаних Стейтів Америки на заробітки із села "Коцемир у Товмацькому повіті Західної України". Таким, власне, було пояснення пана Василя газетяреві. Уточню: нині: йдеться про село Хотимир Тлумацького району Івано-Франківської області. Розбіглося воно своїми бідними вуличками на відстані 16 кілометрів від районного центру Тлумач, за 35 кілометрів від Коломиї. Через населений пункт біжить-спотикається на камінцях річечка Хотимирка.
Василь Олійник насправді виявився ніяким не багатієм, а звичайним емігрантом-пенсіонером, який усе життя нужденно працював у Штатах. Як і його троє братів, котрі на початку минулого століття вирушили з-під смерек рідного краю на далеку чужину у пошуках кращого життя. Двоє із них залишилися трудитися в Канаді і вже до того часу, як газетяр приїхав у Детройт, пішли в кращі світи. А ось Василь, ще з одним найближчим родичом подався далі – у США, потрапив до Детройту. Пан Василь до виходу на пенсію надзвичайно важко працював і заробив щомісячну державну виплату з казни - 150 доларів США.
Був він насправді бідний, але ощадливий чоловік. Мешкав у маленькій кімнатці, яку все життя винаймав. Не мав сім’ї. Ніколи не розкошував. Щомісячно відкладав трішки грошей на «чорний день». Одного дня він перерахував своє багатство і зрозумів, що як давній еміґрант з України, він є надзвичайно імущий, гойний чоловік, бо в «заґашнику» у нього виявилося аж 5 000 доларів США. Колосальна на той час сума грошей для трудової людини.
Прикарпатець вирішив, що така маєтність йому ні до чого. Думав: "навіщо мені такі великі гроші"?! Пан Олійник зробив два великодушних дари: одну тисячу доларів США він презентував на Вишу парафіяльну школу, а ось решту коштів – 4 000 доларів – відправив переказом на будівництво пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку у Вашингтоні. Батькові Кобзареві! Як він висловився, великий поет завжди наставляв його на шлях істинний, вчив добру і вірі в людей. Поет завжди допомагав йому у житті...
Коротку замітку про цю далеку і давню подію я виставив на сайті села Хотимир, її ви вже можете прочитати у Вікіпедії. І на цьому можна було б поставити крапку. Але, повірте, не хочеться.
Дуже жадається, аби ці мої замітки про чесну, праведну людину з минулого, до того ж далекого заокеанського життя, щирого нашого земляка українця Василя Олійника прочитали в його рідному селі у Прикарпатті, в Тлумацькому районі. В давнину навіть було це не село, а знамените містечко. І завжди у віках воно мало славу пограбованого, розтрощеного після набігів татар. Дуже хочу, щоб мешканці того населеного пункту, де нині проживає ледве-ледве більше 900 осіб, бодай би раз пораділи за свого земляка, котрий відзначився у світі такою добродушністю і щедрістю. Віддав усі свої скарби на пам'ятник рідному поетові!
110 років тому пан Василь виїхав з Хотимира. З ним і три його кревні брати. Відомо, що в селі залишилася їхня рідна сестра, але вона невдовзі померла, як заявив ще у квітні 1961 року Василь Олійник.. Цікаво, чи якось продовжився рід Олійників в українській прикарпатській стороні, чи є тепер у тому краї їхні родичі? Хто знає, будь ласка, напишіть, я з радістю опублікую вашу інформацію…
*** П.С. У ході бесіди кореспондента "Свободи і пана Василя Олійника в клубі Детройта з'ясувалося, що готового фотознімка для газети в "народного мецената" немає. Просто, не любив еміґрант-українець фотографуватися. А потім для цього потрібне ще й спеціально... голитися. А він бороду лише підстригав...
"Я зроблю світлину і надішлю її вам до редакції, - пообіцяв пан Олійник, потаємний багатій із Прикарпаття, - якщо це так уже вкрай потрібно..." Певне ж, потаємно в душі розраховуючи, що йти йому до фотографа все-таки, мабуть, не доведеться. Ось зараз поїде цей напасний чоловік звідки взявся, і проблема забудеться. Але газетяр, з усього видно, виявився, либонь-таки, затятим фахівцем. Уже в наступному номері газети (число №91), який вийшов 17 травня 1961 року, на самому лобному місці, у шпігелі (так на газетній полосі називається найбільш видна частина шпальти) було розміщено замітку, озаглавлену "Василь Олійник, який віддав усе своє майно на пошану пам'яті Шевченка". У цій публікації було вміщено і фото, мабуть, сивого чоловіка. Ось воно. Даруйте, що не зовсім якісно вийшло через відстань у часі...
