Саботаж мобілізації ув’язнених — злочин проти національної безпеки

Монополія прокурора блокує мобілізацію тих, хто готовий служити.

В умовах екзистенційної війни, коли ворог переважає чисельно, Україна продовжує утримувати в камерах тисячі чоловіків, готових спокутувати провину в окопах. Чому вітчизняна бюрократія та прокурорська "перестраховка" стали на заваді обороноздатності держави?

Ховаючись за недосконалістю процедур, ми не використовуємо на повну потенціал засуджених, які вмотивовані стати на захист держави. Натомість блокуємо доступ до війська навіть тим, хто ще не отримав вироку — підозрюваним та обвинуваченим, які перебувають у СІЗО.

Ворог не має сентиментів щодо "прав людини" чи юридичної казуїстики, коли йдеться про наповнення фронту. Ще у 2022 році рф продемонструвала цинічну, але ефективну тактику: ПВК "Вагнер" та підрозділи "Шторм-Z" масово вербували засуджених, кидаючи їх на "м'ясні штурми" Бахмута, Соледара та Авдіївки.

Юридичний капкан: обов'язок є, права — немає

Ситуація з правовим регулюванням мобілізації осіб, які перебувають під вартою, виглядає абсурдно. Захист Вітчизни — обов'язок і процес притягнення до кримінальної відповідальності не звільняє від цього обов'язку. Адже згідно із Законом "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" статус підозрюваного чи обвинуваченого не є підставою для відстрочки від призову

Однак на практиці реалізувати цей обов'язок неможливо без доброї волі прокурора. Стаття 616 Кримінального процесуального кодексу України (КПК) створює штучну монополію: тільки прокурор може ініціювати питання про скасування запобіжного заходу для проходження служби. Ні сам обвинувачений, ні його захисник не мають права звернутися до суду з таким клопотанням напряму.

Це призвело до того, що питання конституційності цієї норми вже розглядається Конституційним Судом України, адже така норма порушує принцип рівності сторін та право на захист держави.

Держава готова чекати з вироком, поки громадянин тримає зброю в руках

Суд зобов’язаний зупинити судове провадження, якщо обвинувачений був призваний на військову службу під час воєнного стану. (Стаття 335 КПК України)

Логіка проста: Правосуддя існує лише в державі. Немає держави — немає правосуддя. Якщо фронт впаде, жоден вирок українського суду вже не матиме значення. Виняток становлять лише особи, обвинувачені у злочинах проти нацбезпеки (державна зрада, колабораціонізм), вбивствах з особливою жорстокістю чи ті, хто скоїв ДТП у стані сп'яніння зі смертельними наслідками. Решта — мають бути в строю.

Міф про "втечу на волю"

Суспільство та окремі прокурори часто хибно сприймають мобілізацію обвинуваченого як уникнення покарання чи "вихід на свободу". Людина, яка змінює камеру СІЗО на бліндаж, не отримує свободу. Вона змінює повну неволю (ув'язнення) на часткову неволю (військова служба), але з критичною відмінністю:

• У СІЗО чи колонії життю арештанта нічого не загрожує. Він забезпечений харчуванням, сном, перебуває під охороною держави, може читати книги чи дивитися телевізор.

• На фронті військовослужбовець обмежений наказами командирів, не може покинути частину (це злочин), але при цьому ризикує життям (бути розірваним ворожим снарядом, дроном, потрапити під обстріл).

Тому прокурорська відмова відпускати людину на фронт — це не "забезпечення невідворотності покарання", це фактично збереження життя підозрюваному в комфортних умовах за кошт платників податків замість посилення оборони.

Синдром «Мукачівського котла»: чому одиничні зловживання не повинні зупиняти процес

​Звісно, суспільство має обґрунтовані побоювання щодо можливих зловживань. Історія знає спроби окремих учасників гучних справ використати військову службу як "курортну відпустку" від кримінального переслідування.

​Спроби мобілізації колишнього голови ДФС Романа Насірова чи ексголови Херсонської облради Владислава Мангера (обвинуваченого в організації вбивства Катерини Гандзюк) викликали хвилю справедливого обурення. ​Такі випадки дискредитують ідею мобілізації засуджених та обвинувачених. Однак, хворобу треба лікувати, а не вбивати пацієнта.

​Боротьба з "удаваними" військовими — це пряма зона відповідальності конкретних державних інституцій, які мають для цього всі важелі впливу:

1. ​Спеціалізована прокуратура у сфері оборони та Державне бюро розслідувань (ДБР). Їхнє завдання — не забороняти вхід до війська всім підряд "про всяк випадок", а жорстко контролювати тих, хто вже туди потрапив. Якщо обвинувачений "служить" у сауні — це кримінальне провадження і щодо нього, і щодо командира, який це дозволив.

2. ​Військове командування та аудит Міноборони. Внутрішній контроль у частинах має унеможливити ситуації, коли "мертві душі" отримують бойові виплати чи стаж.

3. ​Громадянське суспільство та незалежні ЗМІ. Як показує практика, жоден VIP-ухилянт не може довго імітувати службу непоміченим без уваги журналістів-розслідувачів та активістів.

​Держава повинна навчитися розділяти ці два процеси: давати можливість воювати тим, хто хоче і може, та карати тих, хто імітує службу. Страх перед удаваною службою кількох обвинувачених в корупції не повинен заважати комплектуванню бойових бригад людьми, які готові змінити тюремну робу на піксель і реально ризикувати життям.

Бездіяльність прокурора як злочин проти національної безпеки

Найбільша проблема криється у позиції органів прокуратури. Отримавши клопотання від підозрюваного, який пройшов ВЛК і придатний до служби, прокурори часто відмовляють у зверненні до суду щодо звільнення з-під варти. Мотивація різна: "ризики втечі", "тяжкість злочину" або банальне небажання брати на себе відповідальність.

Однак у воєнний час така "обережність" має кваліфікуватися інакше. Прокурор свідомо блокує комплектування Збройних Сил України чи іншого військового формування, якщо при наявності законності підстав та придатності добровольця, не ініціює його призову.

Юридичною мовою це можна трактувати як склад злочину, передбаченого статтею 114-1 Кримінального кодексу України — "Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань". Бездіяльність посадової особи, яка призводить до недоукомплектування бойових підрозділів, є прямою допомогою ворогу. Прокурор, який тримає боєздатного чоловіка в тилу, фактично допускає виснаження українського війська.

Політична відповідальність та безсилля законодавців

Ситуація, що склалася, свідчить про системний провал на рівні вищого керівництва правоохоронних органів та парламенту.

1. Генеральний прокурор, як керівник системи обвинувачення, мав би давно видати наказ чи роз'яснення: щодо всіх категорій обвинувачених, які не підпадають під пряму заборону прокурори зобов'язані ініціювати зміну запобіжного заходу для мобілізації. Відсутність такої позиції — це службова недбалість.

2. Верховна Рада за чотири роки великої війни не спромоглася внести потрібні зміни до статті 616 КПК, надавши право командирам військових частин або самим обвинуваченим ініціювати цей процес перед судом, прибравши прокурора як зайву ланку.

Наразі надія залишається на Конституційний Суд України, який розглядає скаргу щодо неконституційності монополії прокуратуру. Якщо КСУ визнає цю норму такою, що суперечить Конституції, це розблокує можливість тисячам людей долучитись до оборони країни.

Та поки суди радяться, а прокурори пишуть відмови, українська піхота стікає кров'ю, очікуючи на поповнення, яке держава тримає під замком.