Уже й не пригадаю скільки літ тому, завітав я на київський «Медвин», так називався колись сезонний книжковий ярмарок. Із величезним задоволенням оглядав виставлену на показ та продажу літературну продукцію різними видавництвами і друкарнями. В одному місці мою увагу привернула невеличка книжечка, озаглавлена вельми нешаблонно - «Записки сільського єврея».
Як таке видання, скажіть, поминути, не взяти до рук? Тим паче, що в моєму рідному селі, і в райцентрі, де згодом починав газетярську роботу, були містечкові поселення іудеїв. Серед них мав чимало знайомих та друзів. Добре знаю і шаную цих вельми примітних, добродушних, щирих людей. А їхньої літератури в Україні фактично не існує… А це, нібито, перше ластів'я з цього унікального розряду, ось і прикипів до видання.
Найбільше ж, звичайно, зворушувало те, що це були записки саме СІЛЬСЬКОГО єврея! Де ще побачиш таке?!
Став я гортати, зачитуючись окремими абзацами, ту новинку, коли збоку чую приємний голос.
- Вам сподобалась моя книжка? Ви хочете її придбати?
Переді мною стояв чоловік літ п’ятдесяти. З милим добродушним обличчям. Уважним поглядом спокійних очей.
Привіталися. Він назвав себе: В’ячеслав Шнайдер. Представився і я. І тут він широко заусміхався:
- А я вас дуже добре знаю за численними публікаціями в пресі. І як колишнього головного редактора… Але головне не це… Ви, мабуть, цього і не знаєте, про що я зараз вам повідомлю. Ми з вами, щоб ви знали надалі - односельчани…
- Та ви що? - знітився я. - Чому ж тоді я вас не знаю і вперше бачу?
- Дивіться, - потягнувся до внутрішньої кишені піджака чоловік на прізвище Шнайдер, витягнув свій паспорт і за хвильку мені показав напис на головній сторінці документа. Там і справді було зазначено, що Шнайдер В’ячеслав Ізяславович народився 1956 року в селі Джурин Шаргородського району Вінницької області. Себто, в моєму рідному населеному пункті. Відтак, даний громадянин є дійсно моїм односельчанином.
Смішно, але факт. Бо й у школі такого теж не пригадую...
Розгадка цього ребуса крилася ось де. Батько пана В’ячеслава, коли ще мій рідний Джурин був районним центром, трудився у тамтешній районній газеті. Якраз саме там у нього, на Поділлі, підкреслю, й народився син. І мешкала сім’я Шнайдерів на Вінниччині до 1959 року, поки село залишалося райцентром, поки там видавалася газета. А після того вся сім’я Шнайдерів переїхала до Володар-Волинського (тепер це місто Хорошів), - райцентру Житомирської області. Батько В'ячеслава уже в іншому краї ревно служив газетній справі, до останніх своїх днів. А ось його син, уже на Поліссі, пішов у школу, ріс-підростав, набирався життєвого досвіду, хисту спостережливості, майстерності збору фактажу для майбутніх оповідей. Навчався літературному мистецтву у педінституті, писав оповідки, новели з життя, есеї. Це згодом і стало основою книжки «Записки сільського єврея».
Під час тієї короткої нашої зустрічі на книжковій толоці, пан В’ячеслав Шнайдер підписав і подарував мені, як односельцю, свою першу книжку, яка щойно тоді вийшла друком. Я у відповідь вручив йому свій твір, виданий дещо раніше, 2003 року, - це були записки і роздуми головного редактора газети «Правда України», озаглавлені «Босоніж по битому шклу».
Пам’ятаю, що я дуже швидко прочитав книгу пана Шнайдера. Вона була зроблена цікаво, навіть подекуди неординарно. Мовою з оригінальними, казати б, єврейськими акцентами і приколами. Таке не могло не подобатись українському читачеві, і мені, звісно ж, у тому числі. Відтак, про це написав я і видрукував ряд рецензій у своїх блогах, на сторінках столичних інтернет видань.
Можливо, мене стимулювало до активної роботи з популяризації твору те, що як мені під час зустрічі розповів сам автор, його твір зітканий з розповідей про життя сільських єврейський общин, у тому числі й мого рідного Джурина. Бо опиралися вони й на розповідях рідних та близьких літератора також.
Уже із Житомира якось обізвався і Вячеслав Ізяславович. Він не скривав, що йому дуже сподобалася моя книжка і він одразу заявив: ми удвох із ним, в обласному музеї, де трудився мій новий знайомий, конче маємо провести читацьку конференцію за моїми книгами. Він уже все вирішив зі своїм керівництвом. Приміщення нам надають. Прислав навіть список людей, які будуть запрошені. Я в свою чергу передав до Житомира примірників із двадцять своїх різних книг. Аби люди могли прочитати, ознайомитись із творчістю автора. Щоб розмова за круглим чи яким іншим столом була предметною…
Двічі, на жаль, відкладався цей захід. І винен у цьому був лише я, зі своєю вічною неорганізованістю, плануваннями по кілька заходів на один і той же час. Потім на передній план вийшли якісь нові проблеми - і у мене, і у нього. Зустріч усе відкладалася…
Ще колись чув, що В’ячеслав Шнайдер, як літератор, окрім добре відомих авторів - Валерія Шевчука, Володимира Даниленка входив до так званої житомирської школи краснописьменства. Нічого конкретного з цього приводу сказати не можу. Але просто приголомшений звісткою про те, що сьогодні, 30 травня ц.р. В’ячеслава Шнайдера не стало. У 63-и роки. Несправедливо це, але й пред’явити претензії немає кому. Шкода, що так усе закінчилося. Пробач, добрий мій односельцю. Земля тобі пухом…
