Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
16.05.2019 08:04

Карлович, якого всі боготворили...

Люди з особливої когорти...

Світ тримається на мудрих, хазяйновитих людях. На їхній залюбленості у господарський лад, у порядок. На їхньому вмінні високо і красиво жити на землі. Щоб було це за приклад для інших.

Мені у цьому надзвичайно повезло. 28 років за сусіда мав вельми чемного і порядного чоловіка – Броніслава Карловича Черкавського. Людину розумну, кебетливу. Доброго господаря, з «золотими» руками. Мудреця по життю, Надзвичайно порядну особистість.

Усе умів у житті мій сусід Карлович. Розважливий і добродушний, вимогливий до себе і до інших. Тому я й не дивуються, що в минулі радянські часи він виріс до керівника дирекції районної кіномережі зі звичайного кіномеханіка. Був і головою сільської ради. А ось кінофікація, велике і клопітне господарство з двома десятками лише вантажних авто, майже сотнею кіномеханіків та їхніх помічників, було по-праву одне з кращих в області. План збору по кінопрокату завжди виконувало з перевиконанням. Карлович умів привернути увагу людей до новинок «ілюзіону».

Якось Черкавський розповідав мені, як його раз чи два на тиждень обов’язково викликали в райком партії і ставили завдання: на такий-то кінофільм певні найкращі місця у центрі залу кінотеатру через касу не продавати. А правди ніде діти: тоді доволі часто відбувався справжній бум на певні кінопрем’єри. Місцеве начальство любило переглядати сеанси зі «свого» персонального місця. І що поробиш, доводилося підкорятися…

Потрапивши у зяті поруч із Броніславом Карловичем, я все життя брав із нього приклад. Рівнявся на нього. В хазяйнуванні, зрозуміло ж. Так, як він будь-що змайструє, виплекає – не зробить ніхто. Казати б, справжній, сільський, домашній академік був у мене під боком.

Коли моїй тещі виповнилося вісімдесят літ (нині, Слава Богу має вона всі 93 з лишком!), мила пані трішки попустила віжки в домашньому господарстві. А мені так і сказала: «у своїй половині городу, разом із Ольгою, садіть тепер, що хочете. Я й словом не обізвуся…»

Це все до того, що, либонь, із років десять поспіль я натхненно боровся з нею за те, щоб дозволила в городі посадити сад. «Ні, - сердито казала Лариса Михайлівна, - тут маєте вирощувати лише картоплю. Бо що про мене люди скажуть…»

І якось навесні я привіз декілька десятків розкішних саджанців. Гукнув Карловича, і заходилися ми з ним розбивати площу під сад. Щоб, зрозуміло, певна симетрія в рядах була, Щоб кращі сорти потрапили на вищі позиції приватної ділянки, бо частина городу спускається до очерету і мочарів. А це є загрозою того, що у нижніх дерев коріння можуть пошкодити водяні щурі. Вивести їх практично неможливо.

Броніслав Карлович Черкавський

Отож, висадили ми сад у мене, а частину саджанців забрав собі Карлович. Вони з’явилися у городі сусіда …

Не встиг зійти сніг тієї зими, як телефонує мені до Києва стривожений Черкавський.

- Усе, хана, - каже з тремтінням у голосі мій старший побратим, - пропав сад - і твій, і мій…

- Це ж як? – замало не підстрибнув я.

Наш доморощений академік пояснює:

- Була ж дуже сніжна зима. Снігу насипало по пахви. А від наших городів до лісу і півкілометра не буде. Зайцям не було де брати корм, ось вони й занадилися в наші сади. Надибали солодку як мед поживу з молодих пагонів яблунь, груш, абрикос, черешень. Окремі деревця геть поперегризали. Інші навряд чи врятуємо.

Тієї весни я привіз величезну машину штахет. Закупив до півсотні дубових стовпців у лісництві і вмовив Броніслава Карловича по периметру всього городу поставити дерев’яну огорожу. Знав: краще нього в Україні ніхто з цією справою не впорається. Карлович і справді так усе майстерно опорядив, що краще, як на рекламній картинці виглядає.

Замовив майстер мені прикупити і декілька листів оцинкованого металу. Із нього виготовив захисні від опадів козирочки на штахети і на стовпці також. Скажу вам, друзі, просто таки філігранна робота. От що таке фахівець…

Пообідали чудесно у моїй альтанці за "китайським" столиком, вміло змайстрованим паном Черкавським. До речі, ось він столик у два поверхи...

Ще перед цим я часто літав за кордон. Приїду з відрядження, гукну сільського сусіда, обов’язково розповідаю йому, що там у тих Європах та Азіях, Африках, у Штатах, Канаді бачив. Світлини різноманітні покажу з тих країв.

Там, «за бугром», мені найбільше подобалося те, що хто б не запросив до ресторану, то йти доводиться до китайського закладу. Позаяк у них дійсно найсмачніша кухня. А офіціанти садять гостей обов’язково за той стіл, верхня частина якого… крутиться.

Дуже мені сподобалася ця «машинерія», коли на стіл подали з десяток блюд, тут же розмістилися хліб, різні спеції, напої, фрукти, а щоб дотягнутися до них не треба нікого просити: «передай, будь ласка!» Легенько повертаєш у свій бік верхню частину столу і тут таки зупиняється перед тобою необхідне начення з продуктом. Їй-право, все, як у казці…

Догоджали знаменитому майстрові, як могли. 

Я декілька разів розповідав Карловичу про такий чудернацький стіл, і казав, що дуже хочу мати такий у власній альтанці. Просив його відважитись на те, щоб взятися за справу і змайструвати таку меблю. Всі необідні матеріали привезу.

Не знаю, як би ще довго тривав цей процес переконування, якби якось я не привіз із Києва точно такого підшипника, якого бачив у столі, за яким нас частували в японському місті Кіото. Знайшов там російськомовного офіціанта, і він мені все до деталей розповів про китайський стіл, якого верхня частина крутиться…

Карлович покрутив залізяку в руках. «Так я такий міг би і у себе дома знайти» - почув від нього скептичне. «Ну, давайте ж, починаємо…» - заохочував я.

Карлович трудився сам, я був зайнятий на роботі і тому приїжджав над Гуйву-ріку лише на вихідні. Він забетонував майданчик під альтанку. І почав збивати… верх.

На мене ж, прицілившись небесно голубими своїми очима, лиш я став перед ним, запитував:

- А ти не дивуєшся, чому твоя бесідка будується буцімто згори вниз? – запитував мене Черкавський. – Я, знаєш, цей тиждень практично не спав. День і ніч думав над тим: як же ж мені припасувати верх. Невже залізати старому діду на стояки, на бантини і на висоті монтувати верхатуру? А якщо нога підвернеться, чи рука? Впаду – розсиплюся на порох. Ні, з цього нічого не вийде: просто небезпечно. Одначе, якось на світанку стрельнула думка, я аж у ліжку підскочив: так на землі потрібно змонтувати дах, а потім його підняти на стовпці. Так усе, виявляється, просто, тільки, як і у кожній серйозній справі, думати треба, план роботи попередньо накреслити…

Поміркував мій добрий сусіда і над монтажем «китайського» столика. Вийшло, краще не придумаєш. Місцевий коваль заковав підшипника в окови, їх прикрутили до нижнього столу. На верхньому, хоч сам катайся…

Фото зроблене у пору, коли ще тільки споруджували альтанку зусиллями майстра-сусіда. Тепер тут зелений рай...

Випробували ми альтанку з кружляннями верхнього столика під різними пареними і смаженими стравами, набором різноманітних зелених салатів типу руколи, якої насіяли досхочу, аж врешті-решт заспівали.

Далі був монтаж штахетника, про що вище починав я розмову, і тут також просто таки чудова робота Карловича проявилася. Відтак, від зайців я відгородився парканом, а пан Черкавський і тут виявив свою господарську кмітливість. Він на кожен саджанець зварив своєрідні металеві чохли, які одягав восени на зиму. Узяв, казати б, молоді деревця під броньований захист...

А ще, приїжджаю я якось у п’ятницю одразу по обіді зі столиці до райцентру. Поспішав у дорозі, думав, треба ж, Черкавському хоч трішки допомогти. Бодай дірки посвердлю під стовпці для огорожі. А літо того року випало сухе, спекотне, вже кілька місяців дощу – ні краплини з неба. Вхопився я за свердло. Ого, і не покрутиш. Земля, як бетон. Налягаю всією масою тіла, ледве провертаю інструмент…

- Е. ні, ні, - кричить Карлович. – Допомагати мені не потрібно. Я сам все зроблю…

А ще через якусь паузу каже:

- Знаєш, кілька днів тому пристали до мене два тутешні приятелі: поїхали, мовляв. із нами, щось цікаве покажемо. Ти такого не чув і не бачив. Собі таке зробиш. Що саме – відмовляються пояснити, запевняють, що тільки на місці відкриють новину. Добре, поїхали. Виходимо з авто. До одного із знайомих в двір прямуємо. До альтанки. А там знаєш, що?

- Дирижабль! – гукаю весело…

- Та ні, бери вище, – в тон мені весело відповідає Карлович, - наш із тобою… столик з верхньою лядою на підшипнику. Ох, же ж я від душі сміявся над їхньою «новиною». Кажу їм: хлопці, кого ви вирішили подивувати подібним виробом, якщо це я перший у райцентрі виготовив два таких «китайських» столики: один сусіду, а інший собі… Саме від мене пішли ці вироби в люди…

- Ну й, Слава Богу, - мовлю. – Добре, що все це послужить людям…

Був Карлович веселою, живою, вельми колективістською душею. Вхопить гармошку, чи навіть на губній справжнє весілля влаштує. Добродушний, вірний у дружбі.

Десятків із півтора років тому приходить до мене, і каже:

- От служив я колись у війську. І був у мене там друг – кращого не знайти. З-під Маріуполя. Жартівник, гуморист. З таким весело жити. А що вже музикант управний – на словах не передати. Навчив мене на різних інструментах грати. Ти ось скажи, а з допомогою вашого Інтернету, не можна його розшукати? Так би хотілося поспілкуватися. Я стільки історій з життя у пам’яті своїй відклав, приберіг, щоб йому розповісти…

Узявся я до пошуків. Спершу добряче розпитав Черкавського, про його товариша. Виявляється, у перші роки після армії вони навіть якийсь час переписувалися. Як друг женився, навіть запрошував мого сусіда на весілля. А потім усе стерлося, згубилося, поросло забуттям.

Одне слово, вийшла добротна «об’єктивка» на друга Черкавського. Зв’язався я з моїм добрим знайомим, головним редактором популярної в Маріуполі газети «Приазовский рабочий». Виставили вони мою статейку раз і вдруге на лобному місці свого дуже популярного в тому краї видання. І якось, ледве не серед ночі, прибіг захеканий Карлович зі словами:

-Знайшовся мій друг, знайшовся, щойно зателефонував! – Радів, сміявся, як дитина. І я поруч із ним...

А згодом почав сусіда збиратися до візиту у Приазов’я. Попросив я його взяти в дорогу і подарунок від мене – пляшку «Немирова» з перцем.

Майже тиждень гостював Броніслав Карлович у Маріуполі. Розповідей стільки було потім – і про рибалку у морі, і про походи по родичах друга. І про їхні пісні…

Броніслав Карлович так тоді і не допустив мене до свердла при монтажу огорожі саду. Всі дірки у ґрунті пробив сам, і стовпці міцно прикопав. Готуючись до цієї розповіді, я підрахував, що було це дев’ять років тому.

Не високого зросту, коренастий Черкавський, звичний до важкої фізичної праці, здається, не відчував втоми.

Поминуло декілька літ і я не пізнав свого сусіда. Схуднув¸ ледве ноги переставляє, ще й шаркає підошвами, коли йде.

-Не дивуйся, - каже. – У мене батько помер в 76 років. І один брат стільки ж прожив, і інший. Тепер ось я сягнув цього віку. Це, мабуть, наш родинний рубіж: буду, либонь, помирати.

-Та ви що, - сміюсь через пліт. – Ви забули, як мені ще недавно отвір у ґрунті під стовпець забороняли просвердлити?

- Я справді був на диво кріпкий. Активний. Нещодавно брав участь у художній самодіяльності. Міг на сцені виконати соло на ложках. На косі зіграти. Тепер цього не зроблю: чую, як життя витікає із мене...

Справді, Карлович перетворився на дідуся з паличкою. З часом геть здав, і ніякі вже ліки йому не допомагали. На вісімдесят третьому його нестало… У середу, 15 травня,  похоронили…

Ще минулого травня він водив мене на долину, де посадив горіха. Дерево пішло в активний ріст. Нині воно вбралося уже в нове листя. Думаю, що стане гарним пам’ятником славному трудівникові. Як і моя альтанка з «китайським» столиком, штахетник довкруги мого саду. А ще діти, внуки, правнуки, багато добрих справ, які пам’ятають роботящі руки Броніслава Карловича Черкавського… Спочивайте, дідусю… Ви були ближчі мені, ніж просто добрий сусіда...

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net