Починаємо обговорювати когнітивні простори, але етичні рамки й інтеграція в GDPR відсутні

Когнітивні міста: комфорт чи контроль? Україна без етики й GDPR входить у нову еру.

Система розумних міст в Україні тільки почала розвиватись коли війна унеможливила окремі процеси. Проте, технологічна еволюція не стоїть на місці. Війна теж переходить в інший – значно вищий технологічний рівень, а це означає, що міста мають переходити у нього ще швидше, щоб мати змогу захистити своїх мешканців. Тож, ми оминули етап смарт-сіті, навіть фактично не бувши у ньому по справжньому, і відразу вступаємо у пору когнітивних просторів.

Уявіть місто, яке знає вас краще, ніж ви самі. Воно прогнозує ваші потреби, коригує графік світлофорів, регулює освітлення і енергоспоживання, а іноді навіть вирішує, де потрібна соціальна допомога. Це не сценарій науково-фантастичного фільму - це концепція когнітивного міста. Такі концепти активно впроваджуються у країнах із якісними правовими рамками та високим ступенем розвитку, як, наприклад країни Скандинавії, Катар, ОАЄ, Сінгапур.

На відміну від звичайних «розумних міст», які лише автоматизують процеси за заздалегідь визначеними сценаріями, когнітивне місто живе, вчиться і діє самостійно. Але що відбувається, коли місто починає думати швидше за нас? Коли алгоритми стають тими, хто прогнозує наше життя, а ми - просто спостерігачами? Тут народжується моральна криза, яка не має готових відповідей. Етична та законодавча рамка відстає від технологій. І в Україні це особливо гостро: законодавство щодо захисту персональних даних залишається фрагментарним, а стандартів, подібних до GDPR (загальний регламент Європейського Союзу про захист даних) фактично немає. Масові цифрові сліди, які збирають системи, практично не регулюються, залишаючи мешканців вразливими перед алгоритмічними рішеннями.

Когнітивне місто - це не лише технології. Це живий організм, який змінює саму природу взаємодії людини і простору. Сенсорні системи відстежують активність на вулицях, транспортні алгоритми підлаштовують рух під трафік, а енергетичні мережі оптимізують споживання в реальному часі. На перший погляд, це комфорт і ефективність. Але є й темна сторона: як гарантувати, що алгоритм не дискримінує, не упереджує і не перетворює наше життя на безкінечний потік даних для сторонніх користувачів?

І тут постає питання людського контролю. Чи можемо ми довірити алгоритмам рішення, що впливають на безпеку, добробут або свободу людини? Чи зможемо ми захистити приватність, якщо в Україні немає сучасного законодавства, яке б вимагало суворого дотримання принципів GDPR? Чи може місто бути одночасно «розумним» і гуманним, якщо за його «інтелектом» стоїть вакуум етики?

Сучасні кризи лише підсилюють це занепокоєння. Війна, глобальна нестабільність і кіберзагрози показують, що одного лише технічного захисту замало. Когнітивна стійкість стає критичною: місто має функціонувати навіть у разі деградації частин системи, поєднуючи рішення алгоритмів і людей, диверсифікуючи цифрові ядра і створюючи асиметричний захист. Але без чітких правил, без етичних стандартів і законодавчого каркаса мешканці залишаються уразливими, а технологічний прогрес ризикує стати джерелом нових загроз.

Когнітивне місто є соціальною парадигмою, у центрі якої повинна стояти людина. У свою чергу етика та закон є фундаментом, без якого будь-яке місто, навіть найрозумніше, може перетворитися на механізм контролю та небезпеки, а не на середовище для життя.