Дискримінація українців на міжнародному ринку праці

Нещодавно туристичний інтернет-ресурс Momondo опублікував рейтинг країн, що найбільше підходять для роботи в пандемію Covid-19. Цей рейтинг наочно демонструє рівень комфорту віддаленої роботи у різних державах, в тому числі й в Україні. Але за якими критеріями визначали комфорт дистанційної роботи та як на це впливає дискримінація на робочому місці? Спробуємо розібратися. 

Говорячи про цей рейтинг варто уточнити, що його повна назва “Найкращі країни світу для роботи та подорожей”, і Україна посіла в ньому 55 місце із понад 100 країн. Таку високу позицію гарантував комфорт подорожей та рівень цін у нашій країні, а також поліпшення ситуації із рекламною кампанією України як туристичного напрямку. Насамперед варто завдячувати проєкту “Wow Ukraine”. Проте повертаючись до комфорту працювати віддалено ми, на жаль, поки далекі від лідерства.

У ТОПі за комфортністю віддаленої роботи у 2021 році Португалія, Іспанія та Румунія. Серед факторів, що занижують позиції України можна назвати, перш за все, відносно низьку швидкість інтернету. На перший погляд проблема неочевидна, адже українці звикли працювати на таких швидкостях, але порівнюючи зі світовими, зокрема західноєвропейськими та американськими можливостями і мережею 5G, ми доки пасемо задніх. Наступний момент - кількість та пристосованість коворкінгів, особливо виходячи за рамки міст-мільйонників. І третім фактором є складність у процедурі отримання спеціальної візи віддаленого працівника, яка надає право проживати у певній країні тривалий час. Українське законодавство доки недостатньо прогресивне і регламентоване у цьому плані, тому і комфорт для іноземців, що хочуть працювати в Україні віддалено, є сумнівним. А наостанок варто згадати про мовний барʼєр, із яким англомовні працівники стикаються навіть у великих містах, не говорячи про інші типи населених пунктів. 

Проте Covid-19 змусив кожну країну так чи інакше адаптувати умови для віддаленої роботи і за ці 2 роки пандемії ситуація значно покращується як для українців, так і для іноземців, що обирають працювати в Україні. Тож є надія, що найближчими роками ми покращимо свої позиції не лише як туристична країна, але і як місце, де приємно та зручно працювати. 

Щодо дискримінації на ринку працевлаштування, то ця проблема, на жаль, була і залишається однією з основних проблем для чималої кількості людей по всьому світу. Основними факторами дискримінації є вік, стать, інвалідність, раса, сексуальна орієнтація. Рідше – релігія та сімейний стан, а із нових факторів для відмови варто зазначити підвищений ризик зараження Covid-19. Дискримінація проявляється від різниці у заробітній платі на одній і тій самій посаді для людей різного віку чи статі і до повної відмови прийому на роботу через один чи одразу кілька вищезазначених факторів.

Чимало українців вважають, що саме вони найбільше страждають від дискримінації, але насправді ця проблема не має нації. Наприклад, понад третина (36%) дорослих у Великій Британії вважають, що вони зазнали дискримінації на робочому місці або під час подання заявки на роботу. Найпоширенішим дискримінуючим фактором був вік. А в Перу, де працюють лише 35% жінок, основним фактором дискримінації є гендер. Якщо говорити про професії, які найбільше зазнають дискримінаційного впливу, то це, як не дивно, HR, юристи, ІТ спеціалісти, а також представники мистецтва та культури. 

Для України найпоширенішими причинами дискримінації залишаються вік та стать, а віднедавна додався фактор групи підвищеного ризику захворіти на Covid-19, що лише частково корелює із віком. 

Проте не все так погано! Від початку XXI століття, коли боротьба за рівність прав для кожного стала трендом, чимало країн почали активно впроваджувати антидискримінаційні програми та пропозиції у працевлаштуванні як для громадян своєї країни, так і для трудових мігрантів. Зокрема, у Польщі, яка є ТОП-1 напрямком для трудової міграції українців, існує процедура для тимчасового переїзду із родиною. Вона дозволяє родині людини, яка приїхала на роботу, за якийсь час звернутися до польського управління у справах іноземців із “Проханням про возз’єднання із родиною”, що дозволить сім’ї продовжити жити разом та підтримувати стосунки. Крім того, європейські працедавці набагато толерантніші до робітників, що мають малих дітей. Таким родинам пропонують спеціальне окреме житло та низку пільг, при цьому ніяк не розрізняючи їх від інших працівників за рівнем заробітної плати. А за останні роки чималої популярності набувають програми впровадження інклюзії, які дозволяють компаніям наймати на роботу людей із певними типами інвалідності. 

Повертаючись до України, маємо визнати, що за останні роки наша держава зробила чималі зрушення у боротьбі із дискримінацією. Окремої уваги заслуговує програма підтримки ветеранів, що повернулися з ООС. Зокрема, асоціація Veterano group, яка працевлаштовує не лише ветеранів, але й вимушених переселенців із Донецької та Луганської областей, а частину прибутку перераховує на допомогу потерпілим від російської агресії. Та й загалом, ситуація із підвищенням толерантності при працевлаштуванні і в робочих колективах в Україні поступово поліпшується. У тому числі й завдяки вимушеному переходу на дистанційний формат роботи, зумовлений пандемією. Адже найм працівників на віддалену роботу вимагає зміщення фокусу в бік професійних якостей людини. Тож маємо надію, що проблема дискримінації на робочому місці поступово зійде нанівець, висуваючи на перший план навички та досвід спеціалістів.