«На запиленій залізничній платформі в Одеській області українські працівники розвантажують білі мішки з тілами з рефрижераторних вагонів. У повітрі стоїть різкий трупний сморід. Про це пише NYTimes», - зазначає радник голови ОП.
Я навіть не знаю, як це коментувати. Що це – інфантилізм мажора чи зневага топ-чиновника до полеглих героїв і суспільства? Про деталі прибуття 6 тисяч тіл українських захисників в Офісі президента дізнаються з публікації у NYTimes? Серйозно? У мене питання: чому на тій «запиленій залізничній платформі в Одеській області» не було президента и голови ОП разом з Міловановим? Чи набагато зручніше і «піарніше» постити фото із звільненими полоненими?
Чому полеглих героїв зустрічає американський кореспондент і патологоанатоми? Де шана від держави? Тисячі хлопців, які її захищали, повернулися на щиті. Вони віддали державі найцінніше – життя. Це честь і шана, яка потрібна не тільки родинам загиблих. Вона потрібна самій державі. Наявність цієї шани – тест на зрілість держави. І допис Милованова свідчить, що тест поки що з тріском провалений.
Кілька днів тому прочитав колонку головреду «Останнього Бастіону» Геннадія Сікалова з цього приводу, про те, що зневага до полеглих героїв є зневагою влади до країни, і вона здалася мені занадто різкою і категоричною. Але після цього посту Мілованова розумію: різкість виправдана. Те, що я бачу сьогодні від влади – категорично недостатньо публічної поваги й гідного ставлення до загиблих героїв. І це проблема не «ритуалів заради ритуалів», а військової етики, національної єдності та морально-психологічної стійкості суспільства.
У США для кожного полеглого існує «dignified transfer» — стриманий, але видимий і впізнаваний ритуал переміщення труни командою з рідного роду військ у Доверській базі. Це не «парад», але це стандарт: офіцер вищого рангу, почесна команда, публічне підтвердження гідності служби. У Франції — «hommage national», часто в Інвалідах, за участі президента, родин, почесної варти й з національними символами. У Великій Британії історично — репатріації через RAF Brize Norton та церемоніальний маршрут, який перетворював місто на спільноту пам’яті. У кожному з цих кейсів держава не ховає біль «на технічний рівень», а задає етичний стандарт і мову шани.
Чому цього досі немає у нас? Замість цього – знеособлення втрат. Слова «рефрижератори», «пакети» неминучі у внутрішніх звітах, але неприйнятні для комунікації на найвищому рівні. Таку картинку й мову нав’язує ворог. Держава має відповідати іншою рамкою: персоналізацією, іменами, публічним вшануванням першими особами держави і днями скорботи під час масових повернень. Натомість зараз «тисяча тіл» стає рядком у пресрелізі, і щоденна хвилина мовчання це не вирішує і не може вирішити. Зараз я бачу повний комунікаційний вакуум на верхньому рівні.
І пост Милованова ще раз це продемонстрував. Ті, хто де-факто сьогодні керують державою, мають не лише «перепощувати», а моделювати поведінку: з’являтися на ключових церемоніях, задавати протокол, дякувати публічно тим, хто ідентифікує, супроводжує, підтримує родини. Президент/Прем’єр/спікер мають задавати тон так само як це роблять лідери в США, Франції, Британії.
Потрібна державна програма, єдиний державний протокол шани до полеглих, обов’язковий для всіх органів влади та місцевого самоврядування. Мінімальний набір: почесна варта (за можливості), прапор, коротка офіційна формула, приспущені прапори у визначені дні, чітка візуальна айдентика держави (а не випадкові банери). Нормативи етичної мови для топпосадовців, держорганів і державних медіа: прямо заборонити в комунікації дегуманізуючі терміни, натомість – фокус на іменах, підрозділах, персоналізованій подяці.
Нарешті повага для родин загиблих. Добре відомо, що окрім жахливої втрати, не з чим незрівнянного болю, вони змушені ще проходити кола бюрократичного пекла. Потрібно «єдине вікно» для родин: об’єднати логістику, церемоніал, виплати, психологічну допомогу, юридичний супровід — і зробити це не лише «на папері», а як сервіс із KPI. Існуючі механізми зв’язати в єдину державну програму з відповідальним віцепрем’єром.
Прозорість процесів репатріації та ідентифікації (з повагою до приватності): короткі брифінги, зрозуміле пояснення етапів (ДНК, судово-медична експертиза, передача), публічне визнання роботи підрозділів, що цим займаються. Це зніме відчуття байдужості й покаже, що все під контролем.
З 2014 року мені довелось бути присутнім на багатьох церемоніях прощання з воїнами. Останнім часом урочистостей в похованні стало значно менше: далеко не завжди присутня почесна варта, оркестр… Я вже не кажу про представників влади.
Розумію: кількість втрат неймовірно зросла. Проте, це зовсім не означає, що влада має самоусунутись!
В ОП мають зрозуміти, що мова не лише про етику і повагу, а про обороноздатність. Про мотивацію захищати державу після того, як діючий або ж потенційний воїн бачить, як ця держава обходиться з полеглими. Це про єдність суспільства і про розрив між фронтом і тилом, який наростає в тому числі через бездарну комунікаційну політику влади. Через безвідповідальність, зверхність, байдужість. Хотів би нагадати тим, хто «нагорі» відношення «якщо немає хліба, нехай їдять тістечка» або «ось вам хвилина мовчання, якщо вам так потрібно» може привести до не дуже приємних наслідків для адептів такого підходу. Схаменіться, шановні, і почуйте людей!
