Сьогодні суспільство та влада приділяють багато уваги судовій реформі – ведуться дискусії з приводу структури судової системи, її залежності від законодавчої та виконавчої гілок влади, способів очищення системи від недостойних суддів тощо.
Сьогодні суспільство та влада приділяють багато уваги судовій реформі – ведуться дискусії з приводу структури судової системи, її залежності від законодавчої та виконавчої гілок влади, способів очищення системи від недостойних суддів тощо.
З огляду на події під час Революції гідності такий сплеск інтересу до вітчизняного правосуддя зрозумілий, але є одне «але»: навіть у випадку звільнення всіх суддів та набору на ці посади нових людей, їм доведеться зіткнутись з цілим рядом проблем, які унеможливлюють ефективну роботу судді. Часто такі проблеми стосується лише судів першої інстанції, а тому їм не завжди приділяється належна увага як з боку керівництва судової системи, так і з боку виконавчої влади чи парламенту. Разом з тим, такі проблеми безпосередньо впливають на ефективність роботи судової системи в цілому, а відтак відбиваються і на кожній людині, яка звертається до суду за захистом своїх прав.
У першому своєму дописі хотілося б зупинитись на окремих прогалинах у регулюванні порядку набрання судовими рішеннями законної сили Цивільним процесуальним кодексом України (далі – ЦПК), який уже більш ніж десять років визначає правила здійснення правосуддя у цивільних справах. Отже:
1. Набрання законної сили ухвалами суду першої інстанції.
За змістом частин 1, 2 статті 210 ЦПК в ухвалі суду повинно бути зазначено строк і порядок набрання нею законної сили. До сьогодні у ЦПК не визначено порядок набрання законної сили ухвалами суду першої інстанції, а тому переважна більшість таких ухвал всупереч статті 210 ЦПК не містять відповідної інформації. Якщо це не критично для ухвал, які не потребують виконання учасниками процесу або іншими особами (наприклад, про відкриття провадження у справі чи про відкладення судового розгляду), то у випадку з ухвалами про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, про задоволення скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця, про повернення судового збору тощо це може призвести до безпідставних перешкод та затримок при їх виконанні, а відтак і до порушення прав учасників процесу. За таких обставин, судді і у таких ухвалах не зазначають строк і порядок набрання ними законної сили, проте при видачі копії ухвали відмітка про набрання нею законної сили ставиться виходячи із правил ст. 223 ЦПК про набрання законної сили рішенням суду, які фактично застосовуються за аналогією.
2. Набрання законної сили рішенням суду у випадку відсутності відповідача у судовому засіданні.
Недосконала редакція статей 223, 294 ЦПК призвела до того, що суди по різному вирішують питання про набрання законної сили судовим рішенням у випадках, коли сторона, не на користь якої ухвалено рішення суду, не бере участі у судовому засіданні та в подальшому ухиляється від отримання копії такого рішення: в одних випадках застосовують за аналогією правила частини 5 статті 74 ЦПК щодо вручення судових повісток особам, які відсутні за зареєстрованим місцезнаходженням (місцем проживання або перебування), в інших – вважають, що рішення суду набирає законної сили через десять днів з дня його проголошення на підставі першого речення частини 1 статті 294 ЦПК незалежно від дати отримання копій рішення суду сторонами, відсутніми у судовому засіданні.
3. Набрання законної сили рішенням суду у випадку, коли сторонам та суду не відоме зареєстроване місце проживання відповідача.
За таких обставин відповідач відповідно до частини 9 статті 74 ЦПК може бути викликаний до суду через оголошення у пресі, проте у законі не визначено, що можна розцінювати як вручення йому копії судового рішення. В таких випадках суди або відмовляються видавати виконавчі листи з посиланням на не набрання таким рішенням законної сили з огляду на відсутність доказів отримання відповідачем його копії, або публікують інформацію про таке рішення у пресі за аналогією з частиною 9 статті 74 ЦПК.
4. Набрання законної сили заочним рішенням суду.
Відповідно до статті 233 ЦПК заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, встановленого цим Кодексом. За таких обставин, і у цьому випадку окремі суди вважають, що таке рішення набирає законної сили через десять днів з дня його проголошення на підставі першого речення частини 1 статті 294 ЦПК незалежно від дати отримання копій рішення суду відповідачем, відсутнім у судовому засіданні. Як не дивно, але формально такий підхід цілком обґрунтований, оскільки за змістом статей 231, 232 ЦПК, пункту 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24.10.2008р. «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» право на апеляційне оскарження заочного рішення виникає у відповідача лише після залишення його заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. Таким чином, до цього моменту право на апеляційне оскарження заочного рішення існує лише у позивача, а відтак після завершення строку на апеляційного оскарження позивачем, формально таке рішення мало б набирати законної сили.
Як бачимо, на сьогодні у ЦПК достатньо прогалин в частині регулювання порядку набрання судовими рішеннями законної сили. Водночас, досить часто визначення моменту набрання законної сили судовим рішенням є ключовим як для належного відновлення та захисту порушених прав, так і для вирішення пов’язаних судових спорів. Тому вищенаведені ситуації потребують чіткого врегулювання на рівні процесуального закону, оскільки ні аналогія закону, ні аналогія права не можуть забезпечити чіткого та однакового регулювання відповідних суспільних відносин.
Отже, для забезпечення єдності судової практики та з метою реалізації принципу правової визначеності слід внести зміни до ЦПК, якими:
- по-перше, у статті 223 ЦПК врегулювати порядок набрання законної сили ухвалами суду першої інстанції;
- по-друге, вказати у статті 223 ЦПК, що судове рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги усіма сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, якщо апеляційну скаргу не було подано;
- по-третє, передбачити у статті 222 ЦПК, що копія судового рішення вважається врученою у випадку повернення поштового відправлення, яке не вручене адресату з незалежних від суду причин, якщо копія судового рішення надсилалась за зареєстрованою у встановленому порядку адресою місцезнаходження (місця проживання або перебування) особи. Також встановити, що особа, зареєстроване місцезнаходження (місце проживання або перебування) якої невідоме, повідомляється про прийняте судове рішення через оголошення у пресі.
