Звернення стягнення на предмет іпотеки із зареєстрованими дітьми

Розглядається необхідність визначення наявності права дитини на володіння чи користування предметом іпотеки при зверненні стягнення на предмет іпотеки.

       Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про іпотеку” іпотека - це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

        Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України “Про іпотеку” у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

       Ст. 39 Закону України “Про іпотеку” передбачає можливість реалізації предмета іпотеки за рішенням суду.

       Відповідно до ч. 1 ст. 41 Закону України “Про іпотеку” реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.

       Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України “Про виконавче провадження”, виконавче провадження здійснюється з дотриманням зокрема таких засад: обов’язковості виконання рішень; справедливості, неупередженості та об’єктивності; розумності строків виконавчого провадження.

       Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження”, виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

       Відповідно до ч. 6 ст. 6 Закону України “Про виконавче провадження”, особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов’язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій.

       На сьогодні, почастішали випадки зловживання боржниками своїми процесуальними правами та створення штучних перешкод для повного виконання судових рішень.  Одним із таких способів перешкоджання звернення стягнення на нерухоме житлове приміщення боржника, в тому числі об'єкти обтяжені іпотекою, є реєстрація в такому приміщенні місця проживання дитини, як правило не члена сім'ї боржника.

        В органах уповноважених на виконання судових рішень  склалася неоднозначна практика щодо передачі на реалізацію вказаних приміщень. В переважній більшості, керуючись статтею 18 Закону України “Про охорону дитинства”, пункту 28 Розділу VIII Інструкції з примусового виконання рішень, що затверджена наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, посадові особи органів державної виконавчої служби не розпочинають примусове звернення стягнення на нерухоме майно посилаючись на відсутність дозволу органу опіки та піклування.

       Такі дії органів державної виконавчої служби  порушують принцип обов'язковості судових рішень, зачіпають інтереси стягувачів, суперечать законодавству України та сформованій судовій практиці.

       У пункті 44 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, «що згідно зі статтею 32 Цивільного кодексу України, статтею 177 Сімейного кодексу України та статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

       Згідно з підпунктом 3.1 пункту 3 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю малолітніх осіб, а також осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких правочинів.

       У зв'язку з наведеним необхідно виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки.

       Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки), не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.

       Звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду є кінцевою стадією виконання рішення суду про звернення стягнення, а тому попередній дозвіл органу опіки та піклування на відчуження квартири, в якому право користування належить малолітній дитині, не потрібен. Така згода потрібна при укладенні договору іпотеки, якщо предметом іпотеки мають право користуватись чи володіти діти, а не при виконанні рішення суду та проведенні прилюдних торгів.

       Зазначена позиція підтверджується також матеріалами судової практики, а саме: ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30 вересня 2015 року у справі 6-39908св14; ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 8 липня 2015 року  у справі №6-8741св15; ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 5 лютого 2014 року  №6-45859св13; постановою Верховного Суду від 04.07.2018 року по справі № 761/4494/13-ц; постановою Верховного Суду від 27.06.2018 року по справі №367/2506/15-ц.  

       Окрім цього, необхідно відзначити, що у постанові Верховного Суду від 27.06.2018 року по справі №367/2506/15-ц суд зазначає, що згідно із частинами першою, другою статті 39 Закону України “Про іпотеку” у  разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення.

       Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

       Згідно постанови Верховного Суду від 20.06.2018 року по справі №189/224/15-ц під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

       Таким чином наявність факту реєстрації дітей в предметі іпотеки не означає автоматичну неможливість (враховуючи однозначну позицію органів опіки та піклування) звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізацію-  необхідне детальне вивчення та індивідуальний підхід до кожного кейсу.