Другий рік від початку коронакризи: які уроки слід засвоїти українській владі

Будь-яка криза – це період, коли громадянське суспільство та експертне середовище мають нагоду оцінити реальний рівень професіоналізму влади. Адже саме в кризові моменти історії влада демонструє свій граничний потенціал, експертність та знання, якими володіє. Тому коли політики будь-якої країни для виправдання своїх професійних провалів апелюють до складних часів чи непередбачуваних обставин – гріш ціна такій владі. Адже суспільство якраз і винаймає можновладців для того, аби вирішувати саме складні проблеми та демонструвати результати за будь-яких обставин.

На жаль, дії української влади у боротьбі з коронакризою протягом останнього року викликають невтішні відчуття та висновки. Аналізуючи український політичний ландшафт протягом останнього року, можемо виокремити кілька особливостей «антикризового менеджменту» українських можновладців.

Тотальна політизація теми пандемії й економічних негараздів задля здобуття політичних балів 

Протягом практично усього періоду боротьби з пандемією, в політичних колах найвищого рівня (особливо в опозиції), лунає переважно критична риторика щодо рішень як центральної, так і місцевої влади у цій сфері. І хоча значна частина цих зауважень абсолютно доцільна та логічна, зазвичай далі за виступи з трибуни, публікації у Facebook чи заголовки новин справа не доходить. В цьому контексті пригадується березень 2020-го року, коли розпорядженням мера Кличка в Києві була призупинена робота громадського транспорту. Тоді очільник столиці був підданий нищівній критиці через своє рішення, а політики різної величини навипередки заявляли про те, що транспорт – це критична інфраструктура, закривати яку не можна. Однак варто було Кличку під час наступного локдауну метро не закрити – ті ж самі політикани в один голос заговорили про потребу унеможливити мобільність людей. В такий спосіб можновладці просто вдаються до популізму та маргіналізують політичну дискусію, поляризуючи суспільство, хоча мали б його об’єднувати.   

Провалена взаємодія та співпраця між законодавчою та виконавчою гілками влади

Україна в цьому контексті – держава парадоксів, де уряд може понад рік працювати без затвердженого Верховною Радою плану дій як це, власне, і відбувається в ситуації з чинним Кабміном Дениса Шмигаля. Особливо по-варварськи це виглядає в умовах пандемії коронавірусу та крайньої потреби у плідній співпраці між парламентом та Кабміном для владнання економічної ситуації та сфери охорони здоров’я. В такій ситуації з’являється питання: за якими KPI оцінювати ефективність роботи уряду Шмигаля? Чи потрібно звільняти Кабмін або його окремих членів? І якщо так, то на основі яких показників ефективності? Усі ці питання залишаються відкритими.

Показовою в цьому контексті є ситуація із міністром охорони здоров’я Максимом Степановим. Трохи більше, ніж за рік від дня формування уряду Шмигаля, частина депутатів «Слуги народу», які призначали Степанова на посаду, тишком збирають підписи за його відставку.

Обмежений горизонт планування та нерозуміння владою причинно-наслідкових зв’язків своїх рішень

Переважна більшість рішень парламенту, що були прийняті для подолання пандемії коронавірусу та супровідної економічної кризи – це спроба «загасити існуючі пожежі», однак не усунути причини цих пожеж. Яскравий приклад -  рішення влади про підтримку громадян, які втратили через кризу роботу. Здавалося б, хороша ініціатива, яка допомагає «втриматися на плаву» тим, хто цього потребує. Однак, в той же час, політики не зробили нічого для того, аби створити нові робочі місця для найбільш вразливих верств населення бодай на період кризи.

А в ті поодинокі випадки, коли можновладці задумуються над причинами проблем, то абсолютно забувають про можливі наслідки ухвалених ними рішень. Яскравий приклад такої необдуманої діяльності – законопроект №4358, що покликаний обмежити рівень тютюнопаління серед українців. Проте, за оцінками юристів та економістів, через необґрунтованість норм цього законопроекту та неврахування економічних наслідків, його прийняття призведе лише до зростання рівня контрабанди тютюновими виробами та втрати зовнішніх інвестицій.

Однак, якщо заглибитися в проблематику, то можна зрозуміти істинні причини ініціювання таких законопроектів. Авторка ПЗУ №4358 - депутатка від Слуги Народу Лада Булах, а за сумісництвом – представниця ГО "Життя". Нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація про те, що пані Булах протягом довгих років систематично освоює кошти іноземних грантодавців взамін на виконання конкретних KPI у сфері боротьби з тютюнопалінням в незалежності від того, чи є ця активність справді ефективною. За даними Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, протягом 2008-2017-х років ГО "Життя" отримало від фонду Блумберга близько 2-х мільйонів доларів на здійснення антитютюнової діяльності. Що, в принципі, позбавляє нас будь-яких питань щодо мотивів такої активності народної депутатки.

Однак, незважаючи на серйозну фінансову, і вочевидь, юридичну, підтримку Булах та її ГО, цей законопроект є нічим іншим, аніж неякісним перекладом європейських Директив. Боротьба з тютюнопалінням – потрібна та важлива робота, яку вкрай потрібно вести в Україні. Однак, у спосіб, який покаже справжню ефективність, а не її імітацію.

У період глобальної світової кризи та викликів у сфері медичної системи ми як ніколи потребуємо професіоналізму та єдності тих, хто відповідає за стан справ у країні. І є надія, що після цілого року невдалих експериментів, політичних чвар та воєн, ми нарешті перейдемо до конструктиву.