У фокусі USIP: українські олігархи, політики, суддівські клани

У попередньому дописі йшлося про дослідження одного з провідних у США аналітичних центрів зовнішньої політики та стратегії – United States Institute of Peace. Воно присвячене особливому виду корупції – поглиненню елітами (політичними, економічними) цілих систем чи інституцій. Як в Україні судової сфери.

На черзі – нові розділи (подається скорочений виклад змісту цієї масштабної та різноаспектної праці).

У радянській системі суд ніколи не був окремою гілкою влади. Уся правова інфраструктура, від юридичних вишів до законодавчої влади, перебувала під ідеологічним контролем компартії. Подати документи на юридичний факультет, а тим більше – отримати призначення суддею, без схвалення партійними чиновниками та КДБ було неможливо. Ба більше, як сказано в дослідженні, після призначення судді підписували угоду про співпрацю з КДБ, стаючи його інформаторами. У такий спосіб комітет міг гарантувати лояльність «законників» політичному керівництву держави.

Судові справи розглядалися неупереджено лише тоді, коли не мали політичного чи ідеологічного підтексту. Якщо ж виникали загрози інтересам партійних лідерів чи режиму, судді ухвалювали рішення, обумовлені високопосадовцями.

Постала в 1991 році незалежна українська держава успадкувала судову систему СРСР. Котра спрямовувалася не на забезпечення стримувань і противаг, перевірку дій уряду, захист прав людини чи конституційних норм. А лише – на обслуговування інтересів партії та її керівництва.

Такий стан речей влаштовував посткомуністичних лідерів, які у радянську еру були дуже впливовими партійними функціонерами та «червоними директорами» великих держпідприємств. Тому вони мало намагалися викорінити судову корупцію.

Судді, котрі за СРСР ухвалювали деякі з найбільш суперечливих рішень, зоставалися при своїх посадах протягом десятиліть. Так, Борис Плахтій, задіяний у політичних процесах проти борців за незалежність України (аж до винесення смертних вироків), продовжив суддівську кар’єру до 2006 року.

Обидві його дочки стали суддями в рідному Луцьку; у 2021-му старшу з них, Інну Плахтій, обрано до Вищої ради правосуддя (ВРП), головного органу суддівського врядування, відповідального за призначення та звільнення суддів. Її донька, Катерина Троць, уже тоді очолювала службу інспекторів ВРП.

Приклад Плахтія показує, як радянські судді, котрих так і не було звільнено, використовували зв’язки з державними посадовцями, включно з колишнім апаратом КДБ, для зміцнення своїх позицій у судовій системі та розбудови суддівських династій.

Приклади поглинення елітою судових інституцій України

Політичні еліти продовжували впливати на склад нових суддів та органів їхнього врядування. Спочатку президент призначав суддів на 5 років, а потім парламент продовжував повноваження лояльних суддів безстроково. Президент, міністр юстиції та генеральний прокурор (обидва призначені президентом), а також парламентська більшість формували ВРЮ (Вища рада юстиції – попередник ВРП). Вищі судді, які представляли інтереси політичних еліт, у свою чергу керували судовою ієрархією. Замість того, щоб добирати кадри за допомогою прозорих або конкурсних процедур, діючі голови судів залучали нових суддів на основі їхньої особистої відданості.

У період з 2000 по 2009 рік були внесені незначні зміни, зокрема створені господарські та адміністративні суди. Перші, покликані спростити правові аспекти господарської діяльності, легалізували право власності на майно, отримане під час приватизації державного. Адмінсуди замість того, щоб захищати права людини, виносили політично мотивовані рішення.

Після Революції Гідності (перемоги Майдану) у 2014-му вимога судової реформи привела до ухвалення в 2016 році законодавства, що передбачало перевірку всього суддівського корпусу та створення нового Верховного Суду. Утім, реформи зазнали невдачі, оскільки політичні еліти використали відповідні процеси у власних інтересах. Замість того, щоб звільнити суддів з низькою доброчесністю та створити Верховний Суд із суддями з бездоганною репутацією, тодішній президент подбав про те, щоб призначити на найвищі судові посади лояльних собі осіб.

Структура судової системи України

Для кращого розуміння процесів поглинення елітою сектору правосуддя слід уважно придивитися: 1) хто прагне контролювати судову систему; 2) що вони жадають від того отримати.

Бенефіціар #1 – олігархія

Після здобуття незалежності найзначніші зміни відбулись із запровадженням ринкової економіки та приватизацією держмайна. Погані планування та реалізація реформ укупі зі слабкістю створюваних державних інституцій породили злочинні угруповання – головних бенефіціарів нового ринку. У ширшому плані розпад СРСР створив умови для стрімкого розвитку на його колишніх теренах транснаціональної організованої злочинності. В Україні злочинні формування виникли у більш розвинутих економічно центрах (Крим, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Луганськ, Одеса, Запоріжжя) і, звісно, у столиці Києві.

Наприкінці 1990-х і до 2010 року колишні злочинці стали респектабельними бізнесменами та олігархами. Останні були вже добре пов’язаними з владою українською, аж до президента, владою російською та комерційними елітами, включаючи давні міжнародні кримінальні синдикати, що продовжували діяти в пострадянських республіках.

Кілька з цих осіб розділили в процесі приватизації найпривабливіші державні активи та ресурси. Зосередилися вони спочатку на придбанні найприбутковіших промислових активів (переважно в Дніпропетровській і Донецькій областях) і на вкоріненні у ЗМІ та політичних партіях, що потім допомогло їм підкорити державну владу, включно з судовою, яка, у свою чергу, допомагала захистити – і збільшити – їхнє майно.

Основною метою олігархів у захопленні політичної системи (контролю над законодавчою та виконавчою гілками влади) було посилення свого економічного впливу та убезпечення інтересів у таких царинах:

• Створення монополій. Найуспішніші комерційно державні монополії (як виробництво сталі чи компанія зв’язку «Укртелеком») відійшли олігархам. Монополії, що лишились у власності держави, фактично поділені між олігархами, контролювали їхні довірені особи (приклад: Ігор Коломойський і НК «Укрнафта»).

[Ремарка: 05.11.2022 за рішенням Ставки Верховного Головнокомандувача активи «Укрнафти» та інших стратегічно важливих підприємств відчужені у власність держави.]

• Захист монополій. Підконтрольні олігархам компанії отримали виключний доступ до ліцензії на розробку ключових природних ресурсів. Іноземним інвесторам заборонялося заходити на ринки, де домінували належні олігархам монополії (зокрема, на ринок мобільного зв’язку).

• Вплив на державні бюджети. Підконтрольним олігархам компаніям надавали перевагу в держзакупівлях та інших схемах вилучення грошей із держбюджетів.

• Ухилення від сплати податків і відмивання грошей. Законодавство передбачало пільгові регуляторні та податкові механізми для компаній, контрольованих олігархами, а також інструменти ухилення від сплати податків. Підконтрольні олігархам банки могли відмивати гроші та переводити їх в офшорні компанії, навіть у разі рекапіталізації коштом держави.

Олігархи використовували свій вплив, щоб гарантувати, що їх контроль над політичною системою (а отже й захист економічних інтересів) зберігатиметься. Законодавство, яке регулювало вибори, діяльність політичних партій та ЗМІ, забезпечувало, що в ці сфери можуть входити лише олігархи або їхні представники. Політичні партії ніколи не могли стати незалежними, тому що всі були або створені, або фінансувалися олігархами. Президенти для обрання також потребували підтримки олігархів.

Створення справедливих, прозорих правоохоронних і судових систем суперечило інтересам нових бізнес-мереж, адже ті могли б скасувати їхні права на майно, здобуте під час приватизації.

Крім того, тиснучи, підкуповуючи або іншим чином впливаючи на суддів, олігархи отримували судові рішення, які формалізували їх монопольний контроль над економічними активами або захищали від юридичної відповідальності, якщо держава силувалася притягнути їх до відповідальності.

Наприклад, олігарх Ігор Коломойський намагався повернути ПриватБанк, націоналізований за домовленістю з Міжнародним валютним фондом у 2016 році з метою стабілізації економіки; російський посіпака Віктор Медведчук скористався судами, щоб у 2015 та 2017 роках заволодіти державним дизель-трубопроводом; найбагатший і найвпливовіший олігарх Рінат Ахметов, який володіє вертикально інтегрованою монополією в енергетичному секторі та виробництві сталі, звертався до суду, щоб суттєво зменшити штрафи своїх компаній за забруднення.

Величезні фінансові ресурси дозволяли олігархам купувати рішення та зберігати свій вплив попри політичні потрясіння. На початку 1990-х політичні лідери контролювали судову систему; проте через десятиліття олігархи збільшили свій політичний та економічний вплив настільки, щоб розділити контроль із політиками. Олігархи впливали на парламент і президента, які, у свою чергу, призначали більшість членів Вищої ради юстиції, а лояльні члени ВРЮ заповнювали вакансії суддів так само лояльними особами.

Після перемоги Майдану експерти з питань реформ вважали, що усунення неправомірного впливу може зробити судову систему незалежною. Було прийнято закон про звільнення діючих голів судів та членів існуючих органів суддівського врядування і заборону їх повторного призначення.

Проте близько 80% колишніх голів судів були обраними знову. З огляду на «слабкий апетит до реформ» у суддів створення незалежної судової системи стало малоймовірною перспективою. Крім того, голосування у парламенті за незалежні судові інституції заблокували довірені особи олігархів.

Динаміка, притаманна судам, характерна й для реформ поліції, прокуратури, служби безпеки. На місцевому рівні встановлюються зв’язки між мером міста, головним суддею та головним прокурором або начальником поліції. Мер чи місцеві барони, які контролюють економічну діяльність – і які отримали ще більше влади завдяки децентралізації – надають місцевим правоохоронцям доступ до цінних ресурсів, таких як земля або контракти на державні закупівлі; посадовці натомість забезпечують спільні бізнес-інтереси та безкарність. За таких умов судова система не функціонує як незалежна влада.

Замість того, щоб однаково застосовувати закон, суди посилили нерівність, ухвалюючи рішення в інтересах тих, хто має більшу владу, або пропонує більшу фінансову компенсацію.

Подібне відбувається не в окремих осередках. Нещодавні вердикти Вищого антикорупційного суду (ВАКС) та розслідування Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) показують: це стосується всіх юрисдикцій і всіх рівнів судової системи.

За даними Громадської ради доброчесності, критеріям доброчесності чи професійної етики не відповідали приблизно 23% нових суддів Верховного Суду.

Незаконному впливу (корупції) піддаються не тільки суди, які вирішують найважливіші справи на національному рівні, але й окружні адміністративні суди у великих містах, таких як Дніпро, Харків чи Одеса (найбільш помітним і впливовим донедавна був Окружний адміністративний суд Києва). Так само – апеляційні суди загальної юрисдикції.

Наприклад, зафіксовано, як державний обвинувач бере хабар у 100 тис. доларів за залагодження резонансної справи; на відео він заявляє, що міг знайти спосіб «домовитися» з усіма, крім одного, зі 113 суддів Апеляційного суду Київської області.

Зі зрозумілих причин олігархи не довіряють вітчизняному правосуддю вирішувати спори між собою. Адже знають, що бізнес-конкуренти можуть запропонувати вищі за їхні хабарі, що призведе до несприятливих рішень. Тому своїми найціннішими активами вони керують через офшорні компанії, уникаючи будь-якої участі української влади та в розрахунку на розгляд справ в арбітражних судах Лондона чи Стокгольма. Загалом, олігархи застосовують місцеве судочинство, щоб перемогти нових конкурентів, але для вирішення суперечок з іншими впливовими олігархами використовують іноземні юрисдикції.

Бенефіціар #2 – судді та їхні клани

Чому теоретично незалежна гілка влади примирилася з поглиненням елітою? Такого не сталося б без активної співпраці сегментів судової системи з патронами ззовні.

Спершу судді відігравали пасивніші ролі – перебували під впливом політиків та олігархів, отримували інструкції та стимули. Згодом деякі з них почали активно переслідувати власні інтереси. Впливові судді формували групи чи клани, які від обслуговування покровителів переходили до забезпечення особистих потреб.

Ідентифікувати всіх членів цих угруповань важко, але можна ідентифікувати деяких лідерів, до яких прибивалися інші судді, як-от колишні: голова Окружного адміністративного суду Києва (ОАСК) Павло Вовк чи заступник голови Верховного Суду Богдан Львов.

Пізніше з’ясувалося, що Львов має російське громадянство, як і його дружина й дочка. Журналістське розслідування показало, що він не задекларував наявність нерухомості в Москві. Попри те, що Конституція України прямо забороняє суддям мати будь-яке іноземне громадянство, судді Касаційного господарського суду (який він очолював) не змогли проголосувати за його звільнення з посади. Згодом голова [теж уже екс] Верховного Суду Всеволод Князєв відрахував Львова зі штату Верховного Суду на підставі положень Конституції. Львов оскаржив це рішення до ОАСКу.

Маючи подібні цілі (самозбереження, посилення впливу в судовій системі, примноження корупційних джерел доходів, здобуття політичної влади), більшість – але не всі – суддівські клани взаємодіють один з одним.

За радянської номенклатурної системи посади розподілялися відповідно до політичних зв’язків. Та вирішальним був чинник потужності влади. Коли «генеральна лінія» слабшала, чиновники менше дотримувалися настанов зверху. Натомість зростали корупційні впливи на них з боку певних фракцій чи окремих осіб.

Успадкувавши цю традицію, судова система України гнучко реагувала на зміни політичного клімату.

Після інституційних та економічних потрясінь перших років незалежності державна влада стабілізувалася під час президентства Леоніда Кучми. Конституція, прийнята в 1996-му, наділила президента широкими повноваженнями. Укупі з авторитарним стилем правління це дозволило йому ще більше розширити власні можливості, використовуючи правоохоронні та судові органи для переслідувань політичних опонентів.

Після Помаранчевої революції 2004 року президентські повноваження було дещо обмежено. Президент Віктор Ющенко втратив контроль над міністерським кабінетом, який більше залежав від парламентської більшості. Часті конфлікти між прем’єр-міністром і президентом послабили контроль над судовою системою. Судді були надані самі собі, що створило сприятливе середовище для виникнення суддівських кланів.

Віктор Янукович, обраний у 2010 році, використав Конституційний суд, щоб повернути собі суперпрезидентські повноваження та відновити контроль над судовою системою. Підконтрольні адміністрації президента судді просто отримували вказівки і тексти рішень, які мусили виносити.

З перемогою революції на Майдані новообраний президент Петро Порошенко використав суспільний запит на проведення судової реформи, щоб взяти цю систему під контроль. Хоча суддівські клани зберегли свою владу, вони вирішили співпрацювати з урядом з огляду на можливі звільнення. Чимало лідерів кланів показали, що можуть бути корисними новим політичним елітам, і тому витримали кваліфікаційне оцінювання.

Хоча президент Володимир Зеленський та його партія «Слуга народу» здобули явну більшість у парламенті на виборах 2019 року, через недосвідченість у політиці та державному управлінні їм складно було утвердити свою владу.

Уже під час президентської кампанії судді ОАСК, підконтрольні голові суду та лідеру свого клану Павлу Вовку, вдалися до рішень, якими хоча й не втрутились у виборчий процес, але чітко показали готовність клану підтримати опозиційного кандидата та майбутнього президента.

Проте, коли НАБУ розслідувало причетність суддів ОАСК до корупції та захоплення державної влади, ті відкрили справу про скасування реєстрації президентської партії «Слуга народу», що могла вплинути на місцеві вибори.

Попри прихильність деяких суддів до певної еліти, більшість із них примикає до того, хто пропонує найвищу ставку, або ж діють за принципом «хто прийшов першим, того й обслуговують». Визначальними при цьому стають чинники: неформальні зв’язки між певними суддями та елітами, що використовуються останніми для досягнення бажаних результатів; хабарництво суддів заради задоволення власних фінансових інтересів (із домінуванням другого чинника).

З огляду на посилений контроль за процесом призначення суддів, а також автоматизовану систему розподілу справ, яка випадковим чином визначає конкретного суддю, олігархам стало важче забезпечувати проходження потрібних рішень, тож судді наростили можливості для максимального персонального зиску.

Чимало суддів або корумповані, або терпимо ставляться до судової корупції. Одиниці, хто виступає проти, без огляду на ризики та персоналії, стикається з тяжкими наслідками. Найвідоміша справа судді Лариси Гольник. Коли мер великого міста запропонував їй хабар, вона вдалася до викриття й оприлюднення злочину, за що згодом колеги-судді та голова суду почали мстити їй. Публічна реакція Гольник на це була використана проти неї – винесене дисциплінарне стягнення не дозволило їй подати заяву на участь в конкурсі до Вищого антикорупційного суду.

ВАКС створено у 2018 році за підтримки міжнародних партнерів, зокрема США, для розгляду справ про топ-корупцію. Оскільки судді ВАКС становлять реальну загрозу для корупції в судовій системі, вони теж знайомі з тиском з боку Вищої ради правосуддя, що є органом притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

Проміжні підсумки

Поглинення елітою сектору правосуддя сталося після того, як у 1991 році Україна відновила свою незалежність, під час переходу від радянського спадку до демократії та ринкової економіки. Відтоді це поглинення є постійною проблемою країни.

Поточну судову систему сформували три основні чинники:

• Україна успадкувала судову систему радянських часів, у якій судді ніколи не були незалежними, а діяли відповідно до запитів партійних чиновників і КДБ. Така практика продовжується, коли судді реагують на добре фінансовані запити бізнес-магнатів.

• Політичні еліти контролювали відбір суддів, гарантуючи політичну лояльність і безперервність цієї системи.

• Олігархи та політики навчилися використовувати судову систему для власної вигоди та посилили свій вплив на судову систему та її управління.

У підготовці публікації взяв участь кандидат історичних наук Ігор Гавриленко.