Парламентські вибори на 91 окрузі: no pasaran чи deja vu 2012 року?

Надворі осінь у розповні сил. Останні пташині зграї відлетіли у вирій. Відцвітають ще недавно пишні троянди. І все це непомильна ознака того, що країна занурюється у традиційну, уже ледь не щорічну, виборчу кампанію.

Надворі осінь у розповні сил. Останні пташині зграї відлетіли у вирій. Відцвітають ще недавно пишні троянди. І все це непомильна ознака того, що країна занурюється у традиційну, уже ледь не щорічну, виборчу кампанію. У той час, як із дерев повільно осипається пожовкле листя, із вуст кандидатів нестримним потоком зачинають литися  велеречиві самовихваляння і солодкаво-медв’яні обітниці.

Мешкаючи довший час у Києві, завжди не поминаю нагоди поцікавитися справами своєї малої батьківщини. Радісних звісток відтіля не гурт. Здебільшого земляки на чім світ кленуть усілякі влади, але рук при цьому не опускають. Уперто продовжують вірити у свою кращу українську долю. Вони не від того, аби погомоніти про справи державні. А заводячи балачки про вибори, неодмінно знайдуть для кожного політика таку влучну характеристику, що їй-право: вже як скажуть, то наче зав’яжуть. І куди там усіляким маститим політологам навіть намагатися осягнути ці прості та водночас такі глибокомудрі і пожиточні істини.

Фастівщина, звідки я родом, традиційно зо дня проголошення незалежності (а, напевно, то й раніше) скілько мога підтримувала націонал-демократичні сили. Так, ще в 1994 році жителі міста та району право представляти свої інтереси у Верховній Раді делегували «рухівцю» Віталію Шевченку. І цим чітко потвердили, що як би там не силкувалися усілякі зайди і їхні доморощені посіпаки упродовж 350 років розбавити їхню козацьку крівцю московською сукровицею, у них з того нічого путнього не вийшло. Пригадую, як на початку 90-х чимало фастівчан і мешканців району (і я в їх числі) ходили страшенно гордими, ледь землі дотикаючи, що мовляв, за рівнем національної свідомості нічим не поступаємося найрафінованішому галичанину.

Зі зміною мажоритарної системи на змішану виборчих округів у державі зменшилося рівно наполовину, а відтак електорат Фастівщини об’єднали з макарівським та ще й чимало сквирського та києво-святошинського виборця додали їм до кумпанії. Щоправда, звідтоді якимось незбагненним чином на виборах до ВР почали брати гору кучмівські підлизні. Дурячи на чім світ виборців, спекулюючи принадними гаслами та вправно користаючи зі всеосяжного адмінресурсу, притьма доривалися до парламентських коритець.

Та нічого вічного немає під сонцем. «Все йде, все минає, і краю немає», - як влучно завважив батько Тарас. І ось уже на минулих виборах до ВР (які відбулися позаторік), міцно вкорінену традицію було нарешті порушено. Навряд чи пересічний виборець глибоко вникав у всі тонкощі партійних хитросплетінь, але мимо власної волі опинився в епіцентрі потішних боїв за депутатську регалію. А комізм ситуації полягав ось у чому. За омріяний мандат у лютому герці зійшлися «аполітичний регіонал» Михайло Поплавський, «мільйонер-безсрібляник» із «Удару» (із задекларованим річним доходом у 24 тисячі гривень і мільйонними видатками на кампанію!) Руслан Сольвар та «єдина опозиціонерка», звісно ж, із партії «Батьківщина», директорка місцевого пивзаводу Любов Онищук.

Співочий ректор дуже запопадливо намагався приховати своє членство у Партії регіонів і зголосився до участі у виборах як самовисуванець. Про людське око, аби відвести праведний гнів жителів дев’яносто першого округу «від юного орла», «регіонали» навіть висунули свого технічного кандидата. Дармова горілка лилася рікою.  Дівчата із Інституту культури ніг під собою не чули від безнастанного вихляння оголеними стегнами на підмостках сільських клубів. Очманілі селяни лише спантеличено почухували потилиці. І досить скоро попри всі старання іміджмейкерів Михайла Михайловича стало очевидним, що така «культурна програма» ні на що не придалася. Так само не допомогли Поплавському ні білосніжна вишиванка, ні журливі пісні про матір та рідне село.

«Ударівець» Руслан Сольвар, якого людський поголос уперто єднав із тодішнім головою президентського Секретаріату Сергієм Льовочкіним, з першого дня своєї появи на окрузі вразив усіх мешканців грандіозністю публічних заходів. Щедрі гостинці з його рук, концерти за участі українських зірок першої величини – усе йшло в хід заради швидкого обростання рейтингом. Паралельно було витворено і запущено в маси образ такого собі «хвацького господарника», який і розбиту дорогу заасфальтує, і водогін полагодить, і шкільні класи та лікарняні палати відремонтує. І то все без загайки, в якнайстисліші терміни. Як зізнався пізніше у нападі мимовільної одвертості один із політтехнологів Руслана Миколайовича: «Київщина – це не Західна Україна, де для виборця багато важить ідеологія. Тут інші формули успіху. Зокрема, ми поставили на конвеєр продукування так званих «добрих справ». І хоч «ударівцю» добряче довелося побрязкати калиткою, та свого, віддамо йому належне, таки досяг. І вже невдовзі весело штовхався серед 450-ти «недоторканних» пестунчиків долі. У представниці «Батьківщини» Любові Онищук уся виборча кампанія проходила надто мляво і безбарвно, але навіть така кричуща безініціативність дозволила їй обійти «регіонала-конспіролога» Поплавського і посісти почесне друге місце.

Ще й не встигнувши як слід обжитися у парламентських кулуарах, Руслан Сольвар одразу потрапив під дошкульний вогонь критики журналістів програми «Гроші». Під час невимушеного телеінтерв’ю, у якому нардеп охоче ділився своїми музичними смаками і, зокрема, зізнавався у щирій любові до творчості коміка-шоумена Артура Пірожкова, його ім’я гучно пролунало на всю країну. Особливо запам’яталося глядачеві, як при «вимкненій камері» мандатоносець став роздавати прецікавезні поради телевізійникам, що саме із записаного матеріалу видавати в ефір, а що без жалю «чикрижити» на стадії монтажу. На жаль, віднедавна це відео на ютьюбі стало чомусь заплагіненим. Добре, що пошукових систем в Інтернеті ниньки не одна. І бігмірівська таки видала те, що нишпорив.

Після такої прикрої оказії Руслан Миколайович увесь наступний період свого депутатства, пересуваючись парламентськими кулуарами, операторів із камерами та журналістів із диктофонами старався оминати десятою дорогою. Але заживати у супокої депутатського хліба й солі довелося недовго. Раптом на голову звалилася нова халепа, якої аж ніяк не сподівалося. Відкілясь узялися надто прискіпливі громадські активісти і почали ретельно цікавитися його статками. А варто зазначити, що за рік свого перебування у касті недоторканних «депутат-ударівець» згідно із власноруч заповненою декларацією примножив свої фінанси більш ніж на 3 мільйони гривень. «Що за чудасія?», - ніяк не могли второпати представники руху «Чесно». То цей Сольвар чиниться бідним як церковна миша, то раптом за рік у мільйонери вибивається. І це при тому, що бізнесом займатися у статусі народного депутата йому закон не велить, до викладацької діяльності немає жодного стосунку. Та й особливих законотворчих заслуг за ним не помічено. Принаймні аж таких великих, щоби в парламентської бухгалтерії з’явилися достатні підстави виплачувати йому місячну зарплатню в десятикратному розмірі.

А вже незабаром у депутата-новобранця відкрилися нові таланти, які подивляли навіть його колеги-мажоритарники з опозиційних фракцій. У розпал революційних подій на Майдані «ударівці», «свободівці» та «батьківщинівці» були просто таки приголомшені звісткою про те, що Руслану Сольвару, єдиному з-поміж їх усіх, зі щойно ухваленого  держбюджету перепало на рідний округ понад 10 мільйонів гривень. Уряд Миколи Яновича на вотчину парламентського неофіта переказав не багато, не мало – 17,4 мільйона! А злі язики тут таки почали спогадувати про тісні зв’язки Руслана Миколайовича із «тіньовим кардиналом» ПР Андрієм Клюєвим у період його дорадівської роботи на нелегкій зернотрейдерській ниві. Бо ж і на округ брата Андрія Петровича – Сергія Клюєва – в бюджеті-2014 було закладено рекордні 64 мільйони. То чого ж, питається, заодно і колишнього колегу по бізнесу не уважити, хай він і де-юре іншого партійного окрасу?

Але то все справи днів минулих, а ми ж бо повернімося до сьогодення. Нинішня виборча кампанія, незважаючи на останні революційні події та війну на сході, мало чим вирізняється від попередньої. Два роки тому на 91 окрузі було зареєстровано більше 30 кандидатів, а нині до участі у виборах заповістилося 19. У списках представлена вся політична палітра: тут тобі і нібито «люстровані» комуніст із «регіоналкою», і висуванець від «Батьківщини», і «народнофронтівець», і «зелений» з лібералом і ще багато хто. І, певна річ, перелік був би неповним, якби там не фігурувало прізвище кандидата від «Блоку Петра Порошенка» - Руслана Сольвара.

Неофіційно виборча кампанія розпочалася зі святкування Дня міста Фастова. У програму урочистого заходу, яким взявся порядкувати міський голова Михайло Нетяжук, зовсім не вписувалася поява на сцені інших кандидатів у депутати, окрім одного єдиного – «кормильца и благодетеля» Руслана Миколайовича. Але тут, звідки не візьмись, перед сотнями людей вигулькнув один із головних його конкурентів – кандидат від «Народного фронту» Богдан Хмельницький та ще й з важкою артилерією в особі Тетяни Чорновол і козака Михайла Гаврилюка. На мерові лиця не стало. Він зібрав усю силу волі в кулак, аби повернутися до попередньо узгодженого високим начальством сценарію і урвав Чорновол на півслові. Щоправда, і Хмельницький зі своїми бушлатами з’явився зовсім невчасно. І люди в залі справедливо обурювалися. Тут хлопців з АТО вшановуємо, а тут якийсь недолугий і недоречний піар.

Але далі настала друга частина марлезонського балету. Руслан Миколайович вирішив показати усім, чий гаманець товщий і не тільки продефілював сценою з пакетами з камуфляжним одягом для бійців АТО, а й задушевно розповів про безкоштовний проїзд до Києва для пільговиків, про зібрану гуманітарку…Дивна річ, Михайло Нетяжук не робив навіть спроби жодним словом перепинити цей аукціон нечуваної щедрості. Можливо тому, що за щиросердним зізнанням Руслана Миколайовича, усе це не має жодного стосунку до початку виборчої кампанії. «Ну да, ну да!», - почали доноситися звідусіль веселі голоси.

Першим війну компроматів виповів Сольвару той таки Хмельницький. З його подачі журналіст ГромТВ (по-суті, його колега по роботі), запропонував помічниці Руслана Миколайовича за визначену суму прибрати зі свого інтернет-ресурсу компрометуючий сюжет про її шефа і та, на диво легко, пішла на контакт.

Кажуть, що про цей скандал стало відомо самому Президентові Петру Порошенку, і той був страшенно невдоволений таким «нежданчиком»» від свого однопартійця у розпал виборчої кампанії. Знаючі люди розповідають, що ця новина ледь не стала причиною серйозних розбірок на Банковій ще на початку тижня. Подейкують, що для «допиту з пристрастям» у вівторок до Верховної Ради, де відбувалося позачергове парламентське засідання, навіть було відряджено спеціального посланця, але «опальний депутат» від гріха подалі того дня туди так і не з’явився. 

Штаб Сольвара не залишився в боргу і швиденько віддячився за цей неґречний випад. Вже незабаром округом поповзли чутки про безпосередню причетність кандидата у депутати Богдана Хмельницького до злочинних столичних угруповань і про його тісні зв’язки з відомими кримінальними авторитетами 90-х – Киселем і Прищем. Мовляв, це лиш недавно він прибрав таке славетне гетьманське прізвище, а раніше був знаний як громадянин Майданюк, а в середовищі асоціального елементу так узагалі більше відомий за кличками «Цима» та «Змій».

Хто зна, які ще викривальні матеріали про темні сторінки життя або ж неблагопристойні вчинки обох кандидатів стануть надбанням широкої громадськості ближчим часом. Дуже-бо скидається на те, що з обох штабів пролунали лише перші канонади. І невідомо, чи від такого борюкання одного з другим не виграє якась третя сторона. Бо ж і з решти 17 кандидатів ще є кого обирати. І не один із них певно собі подумує: «Ви там собі суперничайте, скільки вам влізе, а я тихою сапою робитиму своє». І за таких розкладів може бути всього.