В Основному законі нашої країни насправді нема жодної норми, на основі якої можна було заборонити існування ринку сільськогосподарської землі в Україні.
Резонанс навколо ініціативи із «поставленим податком» на паї селян свідчить зокрема, що осінню на місцевих виборах обов’язково використають «карту» майбутнього ринку землі.
І при цьому – використають «традиційний» аргумент, що «за Конституцією земля є власністю усього українського народу». Поки у нас є час на розважливий аналіз цього питання, ми маємо цим скористатись.
Про «земельне питання» говорить стаття 13 Конституції України. Її повний текст виглядає ось так:
«Стаття 13.Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом».
У цій статті можна знайти одразу декілька логічних нестиковок.
Зокрема, виходить, що законодавець наділив органи виконавчої влади функціями представницьких органів. І цю норму можна трактувати як таку, що неможливо виконати.
Або ж – в ключі, що держструктури типу Держгеокадастру чи РДА рівноправні в управлінні державними землями, як і адміністрації ОТГ.
У першому абзаці законодавець говорить, що суб’єкт власності на землю один – «Український народ». А от у четвертому – що суб’єктів власності на землю насправді декілька.
Питання суб’єктності в Конституції України виглядає взагалі цікаво. Конституція не містить визначення визначення народу, надто - як суб'єкта власності на землю. За Конституцією виходить, що "Власник землі" у нас народ, "найвища соціальна цінність" - людина, ну а "держава сприяє консолідації української нації".
Тобто, властивості одного суб'єкта розподілені між трьома різними суб'єктами, хоча так не має бути.
Тим більш, якщо допустити, що одного дня держава виконає своє завдання, і "консолідує українську націю", то суб'єктом власності на землю тоді стане неіснуюче утворення.
А є ще стаття 14 Конституції, текст якої виглядає так:
«Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону».
І цю статтю можна тлумачити як таку, що зовсім протирічить попередній, 13-ій статті Конституції.
Бо виходить, що суб’єктами власності на землю є не збірне поняття «Український народ», а держава, юридичні особи та громадяни як фізичні особи. А у цьому випадку державним структурам належить роль лише «особливої охорони» землі як «основного національного багатства».
Апологети ідеї референдуму по ринку землі апелюють до статті 74 Конституції – «Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії».
За цією нормою виходить, що проводити референдум зокрема по параметрам ринку сільськогосподарських земель – цілком конституційна річ. Але тут виникає наступний нюанс.
Поняття "правової держави" передбачає, що застосування права приватної власності - апріорне, зокрема права власності на землю.
Відповідно, пропозиція виносити запуск ринку ріллі на референдум, і так регулювати використання права власності на землю – це уже не «правова держава», а «держава тотальна» (її концепцію в другій половині ХХ сторіччя окреслив німецький політичний філософ Карл Шмітт).
Якщо вчитуватись у словосполучення "виключна власність українського народу" із статті 13, то випливає, що істерики по допуску іноземців до нашого ринку сільгоспземель – неадекватні. Конституція і так непрямо вказує, що земля може обертатись лише між нашими компаніями та співвітчизниками. Відповідно, і предмету для «земельного референдум» - нема.
Якщо ж повертатись у сферу політичної риторики, та логічно розвивати постулат "поняття власності народу на землі є обгрунтуванням заборони ринку сільгопземель", то виходить, що тут не просто наші громадяни не повинні мати право вільно розпорядитись своїми паями.
Тут виходить, що навіть і держава не повинна мати у своїй власності землі у всіх видів, не те що ОТГ чи "сільські громади".
Конституція не містить ніякого поняття про розподіл земель за видами та призначеннями, і не містить визначення суб'єкта права власності на землю.
У цьому тексті залишилось занадто багато відкритих питань. Тому і фінал цього тексту я також залишу відкритим.
Але одне можна сказати напевне – в Основному законі нема жодної норми, на основі якої можна було б заборонити селянам продавати свої наділи. Або ж - у інший спосіб вільно розпоряджатись своїм майном, без указки політиків-демагогів.
