Закінчення строку досудового розслідування: реабілітуюча підстава, чи ні?

Проблемні питання в отриманні компенсації від держави

Як відомо, Україна наразі не є державою, у якій правоохоронні органи у повному обсязі дотримуються принципу верховенства права. І однією з найболючіших проблем вітчизняного правозастосування є численні випадки незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Слід зазначити, що національне законодавство передбачає певний юридичний захист цієї категорії осіб, що потерпіли від свавілля з боку держави. Зокрема, згідно положень Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»  (надалі за текстом – Закон № 266/94), особам, які були без законних підстав притягнуті до кримінальної відповідальності, та зазнали обмежень свої прав і свобод, надається право вимагати відшкодування завданих матеріальних, моральних, та репутаційних збитків.  Згідно ч.2 ст.1 Закону, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

Водночас, згідно ст.2 Закону № 266/94, право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках (зокрема)  постановлення виправдувального вироку суду, або закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Таким чином, законодавство пов`язує право особи на відшкодування шкоди  виключно з фактом так званої «повної реабілітації» цієї особи. На стадії досудового розслідування такі підстави виникають лише у випадку закриття кримінального провадження за вимогами п. п.1 – 3 ч. 1 ст.284 КПК України (встановлена відсутність події кримінального правопорушення,  встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення, або не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати).

Водночас, існують інші підстави закриття кримінального провадження, які прямо не зазначені у Законі № 266/94 як реабілітуючі. Зокрема, згідно вимог п.10 ч.1, п.2 ч.2 ст.284 КПК України, кримінальне провадження закривається прокурором у разі, якщо після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу, крім випадку повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров’я особи, або судом, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. Окремо слід звернути увагу на те, що (на відміну віл випадків закриття справи у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності) кримінально-процесуальний закон не вимагає згоди підозрюваного на закриття справи за цими підставами.

Таким чином, виникає ситуація, коли орган державного обвинувачення не має процесуальної можливості довести вину особи у вчиненні кримінального правопорушення, зокрема через неналежне розслідування, яке призвело до відсутності достатніх доказів вини, або до пропуску передбачених законом строків досудового розслідування. З огляду на принцип презумпції невинуватості, передбачений ст.62, ст.63 Конституції України, ст.17 КПК України, ст.2 КК України, а також положеннями ч.1 ст.11 Загальної декларації прав людини, відсутність обвинувального вироку суду є юридично тотожним невинуватості особи. Визначення поняття презумпції невинуватості закріплено в рішенні ЄСПЛ по справі Minelli v. Switzerland. У цій справі заявник скаржився на порушення презумпції невинуватості за п. 2 статті 6 Конвенції у зв'язку з тим, що національним судом заявнику було призначено сплатити судові витрати та компенсацію, не зважаючи на те, що кримінальне переслідування щодо нього було припинено зі сплином строку давності. Суд ухвалив, що: «без доведення попередньої вини обвинуваченого в порядку, встановленому законом, і зокрема, без надання обвинуваченому можливості скористатися правом на захист, судове рішення відносно нього породжує відчуття того, що обвинувачений є справді винним». З урахуванням пріоритету міжнародного права над національним законодавством України слід зазначити, що навіть у випадку закриття справи без ухвалення вироку за так званими «нереабілітуючими обставинами» (наприклад, за закінченням строку давності притягнення особи до кримінальної відповідальності) особа повинна вважатись невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення. З огляду на це, відмову прокурора від підтримання обвинувачення, або неспроможність прокурора продовжувати кримінальне переслідування з причини закінчення строку досудового розслідування, слід  вважати тотожними (за своїми процесуальними наслідками) закриттю справи (ухваленню виправдувального вироку) за так званими «реабілітуючими обставинами». 

Судова практика з цих питань є неоднозначною.

У випадку відмови прокурора від підтримання обвинувачення існують поодинокі судові рішення касаційної інстанції, у яких наголошується, що відмову прокурора (або потерпілого)  від підтримання обвинувачення не можна вважати реабілітуючою обставиною (наприклад, постанова ВС від 26.06.2019 р. у справі № 530/1154/16-ц , та деякі інші), натомість існує протилежний підхід, який у даний час є усталеним (постанови   ВС від 26.06.2019 р. у справі № 314/3982/14-ц, від 28.10.2020 р. у справі  № 303/3973/17, від 31.08.2022 р. у справі   № 306/701/20, та інші).

Що ж стосується  випадків закриття справи з підстави закінчення строку досудового розслідування, то наразі прецедентна практика Верховного Суду з цього питання відсутня. Поодинокі судові рішення апеляційної інстанції (наприклад, постанови від 06.06.2022 р. у справі № 686/14821/21, або від 18.01.2023 р. у справі № 710/1069/22) наголошують на тому, що така обставина не є реабілітуючою.

Виникає питання – як же особа може захистити свої права у випадку незаконного кримінального переслідування?

Перше, що приходить на думку – необхідно добиватись повної реабілітації ще на стадії кримінального провадження. Зокрема, постанова прокурора про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в порядку, передбаченому п.4 ч.1 ст.303 КПК України. Відмова у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Водночас, положення діючого КПК виходять з того, що слідчий суддя може скасувати лише таке рішення слідчого або прокурора, яке винесене всупереч процесуального закону. Але яке саме порушення може допустити прокурор, який закрив провадження на підставі п.10 ч.1 ст.284 КПК? Адже ця підстава є альтернативною іншим підставам, зокрема передбаченим п.п.1 - 3 ч.1 даної статті, і жодним чином не може їх доповнювати. І цілком зрозумілими є мотиви прокурорів, які саме цю підставу використовують для виправдання своїх безпідставних звинувачень особи у злочинах, склад яких прокуратура не в змозі довести в суді. Слід зазначити, що в ЄРДР станом на поточну дату  не вдалось знайти ухвали слідчих суддів, або апеляційної інстанції, постановлені за результатами скарг підозрюваних, що вимагали від прокуратури зміни підстав закриття кримінальних проваджень з п.10 ч.1 ст..284 КПК на реабілтуючі.

Тому остаточну відповідь на ці питання може надати лише Верховний Суд, що буде розглядати цивільні позови про відшкодування шкоди на підставі норм Закону № 266/94.

Водночас, існує і альтернативна можливість отримати відшкодування від держави за незаконне кримінальне переслідування.

Як зазначається у п.37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 8.12.2019 р. у справі № 688/2479/16-ц,  за відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду слід застосовувати частину шосту статті 1176 ЦК України, згідно з якою така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України) (див. висновки Верховного Суду України, викладений у постановах від 22 червня 2017 року в справі № 6-501цс17, від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16; пункт 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17).

Але такі підстави надають досить обмежені можливості для отримання компенсації, тому що на відміну від положень ст.13  Закону № 266/94, які передбачають відшкодування у розмірі не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, загальні правила, передбачені ст.1173, ст.1174 ЦКУ  такої норми не містять. І хоча позивач не позбавлений  права вимагати застосування аналогії закону (ч.1 ст.8 ЦКУ) для визначення суми відшкодування, на практиці суди стягують з держави досить помірні суми моральної шкоди.   

Будемо сподіватись, що останнє слово з цих питань скаже Велика Палата Верховного Суду.