Звернення стягнення на не зареєстроване нерухоме майно боржника

Звернення стягнення на нерухоме майно боржника яке не зареєстроване в установленому законом порядку

07 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-2727/11, провадження № 61-8007св23 (ЄДРСРУ № 112058444) досліджував питання щодо звернення стягнення на нерухоме майно боржника яке не зареєстроване в установленому законом порядку.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов`язковим до виконання.

У пункті 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій реалізації права на доступ до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

У статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до частини першої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

За змістом частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Відповідно до частини третьої та четвертої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірку, чи перебуває це майно під арештом. Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об`єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об`єкт нерухомого майна, заставлене третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.

У разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстроване в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що нею чітко визначена умова, за якої суд вирішує питання звернення стягнення на нерухоме майно боржника, це відсутність державної реєстрації права власності за боржником в установленому законом порядку.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім цього, у постанові Верховного Суду від 16.03.2020 року (справа № 5023/197/12) зазначено, що звертаючись з відповідною заявою, державний виконавець (приватний виконавець) повинен надати докази на підтвердження того, що вказане право власності на нерухоме майно належить боржнику, але не зареєстроване в установленому законом порядку.

Відтак, питання про звернення стягнення на майно боржника, що не зареєстроване у встановленому законом порядку, вирішується судом в порядку передбаченому частиною четвертою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» та частиною десятою статті 440 ЦПК України, та стосується тих випадків, коли боржник фактично володіє та користується таким нерухомим майном, але право власності на таке майно за ним не зареєстровано у встановленому законом порядку.

Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 947/22930/19 (провадження № 61-9215св20).

Крім того, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначала, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року міститься посилання на вимоги статей 48, 50 Закону України «Про виконавче провадження» щодо процедури звернення стягнення на майно боржника, тому на практиці об`єктивно можуть виникнути питання щодо застосування висновків Великої Палати і до положень статті 366 ЦК України, яка, по суті, регулює ті самі питання, а саме звернення кредитором стягнення на частку боржника у майні, що є у спільній частковій власності.

Разом з тим, виділ частки у майні - це позов кредитора про виділ частки у майні в натурі для звернення стягнення на неї (частина 1 статті 366 ЦК). Відтак, частина перша статті 366 ЦК України регулює виділ частки із спільного майна в натурі, а не визначення часток у спільному майні (так звані ідеальні частки).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 367/6231/16-ц (провадження № 14-529 цс 19) вказала, що поняття «визначення частки» і «виділення частки в натурі» є різними за своїм змістом правовими поняттями, а частиною шостою статті 52 Закону про ВП 1999 (частина шоста статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» в чинній редакції є тотожною) передбачена лише необхідність визначення частки боржника у спільному майні, якщо така частка не визначена.

Таким чином, частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути, зокрема, об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна, та неї може бути звернуто стягнення як на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

ВИСНОВОК: Встановивши, що боржник не має грошових коштів та іншого майна, на яке виконавцем може бути звернуто стягнення з метою виконання рішення суду, суд дійшов правильного висновку про задоволення подання виконавця про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.