Особливості стягнення заборгованості за комунальні послуги з балансоутримувача

Особливості стягнення заборгованості за комунальні послуги з балансоутримувача нерухомого майна (житлового / нежитлового фонду).

10 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 912/2369/18 (ЄДРСРУ №84124437) досліджував питання щодо особливостей стягнення заборгованості за комунальні послуги з балансоутримувача нерухомого майна.

Правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг з теплопостачання між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, регулюються спеціальними законами України "Про житлово-комунальні послуги" та «Про теплопостачання".

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про теплопостачання" балансоутримувачем (будинку, групи будинків, житлового комплексу) є власник відповідного майна або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно і уклала договір купівлі-продажу теплової енергії з теплогенеруючою або теплопостачальною організацією, а також договори на надання житлово-комунальних послуг з кінцевими споживачами. Споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору.

Вказаним Законом також передбачено, що теплогенеруюча організація має право постачати вироблену теплову енергію безпосередньо споживачу згідно з договором купівлі-продажу. Споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію (ч. 4, ч. 6 ст. 19 Закону).

За змістом статей 24, 25 Закону України "Про теплопостачання", п. 4 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 №1198, договір на теплопостачання укладається між теплопостачальною організацією та споживачем.

Пунктом 3 Правил передбачено, що споживач теплової енергії - це фізична особа, яка є власником будівлі або суб'єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.

Пунктом 14 Правил передбачений обов'язок споживача укласти з теплопостачальною організацією договір до початку подачі теплоносія до системи теплоспоживання.

Закон України "Про житлово-комунальні послуги" визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Статтею 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник. Виробник послуг може бути їх виконавцем. Особливими учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є балансоутримувач та управитель, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 зазначеного Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений п. 5 ч. 3 ст. 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. При цьому, відсутність письмово оформленого договору не позбавляє споживача обов'язку оплачувати надані йому послуги.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.09.2018 у справі № 750/12850/16-ц, від 18.03.2019 у справі №210/5796/16-ц та підтримана Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 25 липня 2019 року по справі № 916/2267/17 (ЄДРСРУ № 83431190).

Більше того, Верховний суд в постанові №750/12850/16-ц  (ЄДРСРУ № 76884771) зробив висновок, що питання щодо фактичного користування житлово-комунальними послугами належить до предмета доказування у справі.

Відповідно до положень ст.ст. 13, 41 Конституції України, ст.ст. 11, 319, ЦК України обов'язок власника (житлового чи нежитлового приміщення) у багатоквартирному будинку щодо утримання належного йому майна виникає безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Відповідно до ст. 322 ЦК України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 2 ст. 23 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначено, що власник має право доручати повністю або частково розпоряджатися та управляти належним йому майном відповідно до закону та договору балансоутримувачу або управителю.

Верховний Суд вважає за необхідне зауважити, що відповідно до ст. 4 Житлового кодексу Української РСР, житловий фонд утворюють жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, а до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна; нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом нерухомого майна.

ВИСНОВОК: Отже, в такого роді справах необхідно з'ясовувати не лише, чи є відповідач балансоутримувачем відповідних нежитлових приміщень, а й за можливості встановити споживача (споживачів) теплової енергії в нежитлових приміщеннях багатоквартирних будинків, оскільки поняття "балансоутримувач" приміщення не є тотожним поняттю "споживач" теплової енергії.