Право третьої сторони оскаржити правочин в судовому порядку

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.

Серед іншого необхідно вказати, що постановою від 12.03.2018 у справі №910/22319/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у подібних правовідносинах дійшов таких висновків.

Враховуючи приписи статті 217 Цивільного кодексу України, умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною не може бути істотною умовою договору, оскільки, в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає втому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. (Правова позиція Верховного суду України у справі № 6-605цс16 від 25.05.2016 року, постанова Великої палати Верховний Суду від 18.04.2018 року № 439/212/14-ц|14-75цс18, постанови Верховного Суду від 18.07.2018 року по справі № 750/2728/16-ц, провадження № 61-8888св18, від 04 липня 2018 року по справі № 462/4611/13-ц, провадження № 61-6130св18).

Такий висновок суду повністю узгоджується з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 09 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Тобто судова практика зміст ч. 3 ст. 215 ЦК України тлумачить таким чином, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов'язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Отже, правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).