«Цивільний шлюб»: розпорядження майном без згоди іншого із подружжя

07 вересня 2016 р. предметом судового розгляду Верховним судом України була справа № 6-727цс16 суть якої полягала в тому, що суди попередніх інстанцій установивши факт проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без шлюбу вважали, що квартира, придбана ними за час спільного проживання за спільні кошти, є їх спільною сумісною власністю, а отже подальше укладання угоди, договору купівлі – продажу щодо спірної квартири, без згоди «іншого із подружжя» є незаконним.

Однак, вища судова ланка з даним твердженням не погодилась виходячи з наступного.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України).

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (стаття 658 ЦК України).

ВАЖЛИВО:   Згідно із частиною першою статті 74 СК України,  якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними .

Необхідно також відмітити, що відповідно до п. 20 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 р.  N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюб визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при застосуванні ст.  74 СК що регулює поділ майна осіб,  які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати,  що  правило зазначеної норми поширюється на випадки,  коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі   і  між  ними  склалися  усталені  відносини,  що  притаманні подружжю.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК суд вправі розглядати справи про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу за таких умов: має місце спільне проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, термін спільного проживання (не менше п’яти років); мета встановлення факту (розподіл спільно набутого майна, спадкування за законом), крім того, важливою складовою є відсутність спору про право.

Разом з тим, досліджуючи судову практику щодо зміни правового режиму майна «подружжя» у випадку його поділу, необхідно звернути увагу на Постанову Верховного суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15. Знаковою цю постанову робить те, що суд назвав критерії, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна, зокрема це:

1) час набуття такого майна,

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття),

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

ВАЖЛИВО:   належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.  (Постанова Верховного суду України від 01.07.2015 р. справа № 6-612цс15 та від 16.12.2015 р. справа № 6-2641цс15).

Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України.

У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України про визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

ВАЖЛИВО:   З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 р. (справа № 6-1622цс15), від 21 жовтня 2015 року (справа №6-1568цс15),  від 27 січня 2016 року   (справа   №6-1912цс15)    та від 30 березня 2016 року (справа № 6-533цс16).

Таким чином, у випадку виникнення подібної ситуації у судовому порядку покупцю необхідно доводити той факт, що останній не знав та і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно належить на праві спільної сумісної власності «цивільному подружжю», а отже під час оформлення угоди ані нотаріус, ані покупець не повинні були пересвідчуватися у наданні «згоди іншого із подружжя» на укладення цього договору і, за таких обставин, правових підстав, передбачених частиною першою статті 74 та частиною другою статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу немає.