Етика суддів 2025: нові показники доброчесності чи додаткові виклики?

Суддівська доброчесність та професійна етика стають дедалі суворішими, але чи справді нові вимоги сприяють справедливості, чи створюють більше запитань, ніж відповідей?

Коли суспільство говорить про суддю, воно очікує від нього не лише знань законів, але й моральної бездоганності. Суддя — це не просто професія, це уособлення справедливості й правосуддя. Сьогодні я хочу розповісти про ключові аспекти, які формують високий статус судді у 2025 році, включаючи сумлінність, непідкупність і відповідність його життя та дій етичним стандартам.

Суддівська доброчесність: міра гідності чи суб’єктивна оцінка?

Що означає бути доброчесним суддею? Чи можна виміряти незалежність, чесність і етичність в конкретних показниках? В Україні ці питання набули нового звучання із запровадженням Єдиних показників для оцінки доброчесності та професійної етики судді, затверджених рішенням ВРП від 17 грудня 2024 року.

На перший погляд, документ здається продуманим і суворим. Але варто заглибитися, аби зрозуміти, що ці показники, попри амбітність формулювань, мають свої «підводні камені».

Етичність чи загравання із суб’єктивністю?

Основною новацією показників є вимога, щоб суддя «не допускав поведінки, яка могла б викликати обґрунтований сумнів у звичайної розсудливої людини». Формулювання приваблює своєю лаконічністю, але водночас породжує більше питань, ніж відповідей. Хто така ця «звичайна розсудлива людина»? Як встановити, що сумнів обґрунтований, а не навіяний особистими симпатіями чи антипатіями?

У закордонних правових системах, наприклад, у США чи Канаді, подібні стандарти визначені чіткіше. Там діє принцип "reasonable person", який має багаторічну судову практику. Це людина, що аналізує ситуацію об’єктивно, з урахуванням фактів, контексту та правових норм. Проте навіть у цих країнах розбіжності в оцінці поведінки судді інколи викликають резонанс.

Моральний компас судді: ідеал чи реальність?

Водночас нові показники в Україні пропонують оцінювати не лише дії, а й мотиви судді. Наприклад, відвідування територій держави-агресора чи окупованих територій без нагальної потреби автоматично викликає сумнів у доброчесності. Але хто оцінює цю потребу? Як довести, що поїздка була вимушеною, якщо обставини особистого життя судді залишаються приватними?

У країнах Європейського Союзу подібні аспекти регулюються менш категорично. Наприклад, у Німеччині суддів оцінюють за принципом неупередженості та стриманості, однак це не означає, що кожен аспект приватного життя є об’єктом публічного аналізу. Таке втручання може порушити базове право на приватність.

Чесність як поле для інтерпретацій

Ще одним складним моментом є оцінка чесності через показники відповідності майнового стану задекларованим доходам. У документі зазначено, що суддя може виправдати придбання майна за зниженою ціною, якщо надасть «переконливі пояснення». Але хто визначає, чи пояснення достатньо переконливі?

Для порівняння, у Великобританії подібні питання регулюються чіткими нормами. Якщо суддя придбав майно, ціна якого суттєво нижча за ринкову, факт автоматично аналізується фіскальними органами. Їхнє завдання — встановити, чи не йдеться про ухилення від податків. При цьому оцінка доброчесності ґрунтується на фактах, а не суб’єктивних судженнях.

Суддівська незалежність: міф чи стандарт?

Незалежність судді — одна з найбільш дискусійних тем у правових системах світу. В Україні цей показник визначено як здатність «протидіяти незаконному впливу». Але чи можливо це без створення умов, які б реально захищали суддів від тиску?

Варто згадати приклад Франції, де суддівська незалежність гарантується не лише законодавчо, а й організаційно. Суддя, який відчув зовнішній тиск, має право звернутися до спеціалізованої комісії, яка розглядає такі випадки конфіденційно. В Україні ж, попри декларації про захист незалежності, судді часто залишаються наодинці з цією проблемою.

«Обґрунтований сумнів»: де межа?

Одним із найсуперечливіших критеріїв залишається «обґрунтований сумнів» у відповідності судді етичним нормам. Наприклад, якщо суддя у своїй декларації допустив неточність, чи означає це автоматично його недоброчесність? Згідно з новими показниками, це залежить від суб’єктивної оцінки.

Цікавим є досвід Норвегії, де подібні ситуації вирішуються прозоро. Якщо виникає сумнів, суддя має право особисто пояснити обставини. У разі, якщо пояснення визнаються недостатніми, рішення ухвалює незалежна комісія, до якої входять представники юридичної спільноти.

Перспективи впровадження: шлях реформ чи глухий кут?

Нові показники доброчесності покликані підвищити довіру до судової системи. Але чи досягнуть вони цієї мети? З одного боку, суворі критерії — це виклик для кандидатів, які прагнуть зайняти суддівську посаду. З іншого боку, суб’єктивність формулювань створює ризик зловживань.

Глобальний досвід показує, що реальна доброчесність суддів залежить не лише від стандартів, але й від рівня правової культури суспільства. У країнах, де суддівська незалежність є справжнім пріоритетом, питання етики вирішуються без надмірного втручання у приватне життя суддів.

Сумлінність: основа професійної відповідальності

Сумлінність — це старанне, ретельне та відповідальне виконання своїх обов’язків. Суддя, який дотримується цього принципу, здатен ефективно організовувати виконання своїх повноважень, демонструючи дисциплінованість і професійну мотивацію.

У судовій практиці сумлінність є фундаментальною рисою, яка забезпечує вчасний розгляд справ і підготовку мотивованих рішень. Наприклад, у країнах ЄС судді оцінюються не лише за якістю їхніх рішень, але й за дотриманням строків їх ухвалення. Це є гарантією того, що жодна справа не залишиться “завислою”, а громадяни не будуть позбавлені можливості на справедливий суд через бюрократичну тяганину.

Дотримання сумлінності також передбачає постійний професійний розвиток. Суддя, який не оновлює свої знання, ризикує втратити здатність компетентно виконувати свої обов’язки. Як приклад, у Великій Британії існує обов’язковий навчальний цикл для суддів, що включає спеціальні курси з нововведень у праві та етиці. Це сприяє підвищенню рівня довіри до правосуддя.

Непідкупність: головна гарантія справедливості

Непідкупність — це здатність судді протистояти будь-яким спробам вплинути на його рішення шляхом надання неправомірної вигоди чи інших переваг. Це поняття тісно пов’язане з етикою, адже будь-яка корупційна дія судді ставить під сумнів всю систему правосуддя.

Суддя, який є непідкупним, не допускає позапроцесуальних контактів з учасниками справи. У країнах Скандинавії, наприклад, існують чіткі правила, які регламентують спілкування суддів з адвокатами та сторонами процесу, аби уникнути навіть натяку на упередженість. Подібний підхід активно впроваджується й в Україні, хоча потребує подальшого вдосконалення.

Непідкупність також вимагає протидії будь-яким проявам корупції серед колег. У деяких юрисдикціях, наприклад у США, судді зобов’язані повідомляти про відомі їм факти неправомірної поведінки інших суддів. Такий підхід створює середовище, де корупція не лише карається, але й стає морально неприйнятною.

Законність джерел походження майна

Законність джерел походження прав на майно судді та членів його сім’ї — це ще один важливий критерій, що формує довіру до судової системи. Суддя повинен бути прозорим у питаннях свого майнового стану, адже будь-які сумніви щодо походження його активів здатні підірвати авторитет правосуддя.

У країнах Західної Європи всі судді зобов’язані регулярно подавати детальні декларації про свої доходи й витрати. Наприклад, у Німеччині перевірка цих декларацій є звичайною практикою, яка дозволяє уникнути потенційних конфліктів інтересів. В Україні також існує система електронного декларування, однак вона потребує вдосконалення для забезпечення повної прозорості.

Суддя, який відповідає цьому стандарту, не лише не допускає приховування джерел своїх доходів, але й уникає навіть видимості можливого конфлікту інтересів. Прозорість у фінансових питаннях — це потужний інструмент боротьби з корупцією.

Відповідність способу життя статусу судді

Останнім, але не менш важливим аспектом є відповідність способу життя статусу судді. Поведінка судді повинна бути зразковою як на роботі, так і поза нею. Уявіть ситуацію, коли суддя демонстративно користується розкішними атрибутами, які явно не відповідають його доходам. Це викликає обурення та недовіру до всієї судової системи.

У багатьох країнах світу судді уникають показової демонстрації розкоші. Наприклад, у Японії суддя, який дозволяє собі надмірні витрати, ризикує втратити свою посаду через втрату суспільної довіри. Такий підхід формує високі стандарти поведінки, яких очікує громадськість.

Крім того, суддя повинен уникати дій, що можуть підірвати авторитет правосуддя. Це стосується не лише фінансових питань, але й публічної поведінки. Зокрема, участь у політичних заходах або публічних дискусіях на спірні теми може викликати сумніви у його неупередженості.

Суддя — це більше ніж професія, це символ справедливості та надійності. Сумлінність, непідкупність, законність походження майна та відповідність способу життя — це не просто формальні вимоги, це ті основи, які формують довіру до судової системи. Без них будь-які реформи у цій сфері залишатимуться лише на папері.

Суспільство має право вимагати від суддів найвищих стандартів. І тільки тоді, коли ці стандарти стануть нормою, ми зможемо сказати, що наша судова система справді відповідає викликам сучасності.

Єдині показники для оцінки доброчесності — це безумовно крок вперед для української правової системи. Але щоб вони працювали ефективно, потрібно зменшити суб’єктивність у їх застосуванні. І найголовніше — не забувати, що доброчесність судді вимірюється не лише словами, а й вчинками, які мають залишатися прикладом для суспільства.