Так, зазначена норма передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Із викладеного прямо випливає, що за прострочку повернення/виплати грошових коштів боржник зобов’язаний відшкодувати інфляційні втрати вартості таких коштів, а також проценти за порушення зобов’язань у вигляді 3% річних.
Здавалось би, усе очевидно. Якщо боржник тривалий час не виконує своїх грошових зобов’язань, кредитор цілком обґрунтовано розраховує на компенсацію втрати вартості коштів внаслідок інфляційних процесів. У наші неспокійні часи таке відшкодування може стати хоч якимось втішним бонусом. Адже, якщо говорити про позичений ще три роки тому мільйон у національній валюті, й таку ж суму зараз, то – як кажуть в Одесі, – це дві великі різниці.
Нарахування на суму боргу 3% річних покликане компенсувати неотриманий дохід, можливість якого кредитор мав би у разі належного виконання боржником свого зобов’язання. І хоча розмір річних відсотків більше відповідає доходності коштів у європейському банку, ніж в українських з їх роздутими депозитними ставками, таке відшкодування також має цілком логічне обґрунтування.
Проте на практиці нарахування зазначених «санкцій» можливе не щодо всіх зобов’язань, які передбачають виплату або повернення грошових коштів.
Судова практика сформувала низку випадків, у яких положення ч. 2 ст. 625 ЦК України не застосовуються, навіть якщо боржником не виконуються саме грошові зобов’язання.
Один із таких випадків передбачено в п. 4 Постанови Пленуму ВССУ № 4 від 01.03.2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки», згідно з яким положення статті 625 ЦК не застосовуються до правовідносин щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, оскільки таке відшкодування є відповідальністю, а не грошовим зобов’язанням, що виникає з договірних зобов’язань. Винятком є відповідальність страховика.
З цього випливає, що за невиконання зобов’язань з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, навіть якщо така шкода вже має конкретне грошове вираження й визначені строки її виплати, не може бути нарахована сума інфляційних втрат і 3% річних.
Відкритим залишається у такому випадку питання щодо можливості застосування статті 625 ЦК України до порушень з виплати винуватцем різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням), як це передбачено ст. 1194 ЦК України. Чи є така виплата також відповідальністю? Чи все ж таки це грошове зобов’язання, яке виникає на підставі положень ЦК України та факту недостатності страхової виплати (відшкодування)?
Крім цього, пунктом 5.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 визначено, що обов’язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та річних процентів не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов’язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу і завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов’язання (у тому числі шляхом розірвання договору) за домовленістю сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків і шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав.
Тобто навіть у разі порушення строків повернення авансу та завдатку боржник не зможе розраховувати на положення ст. 625 ЦК України. Такий підхід, на думку автора, не зовсім відповідає тим прагненням, якими керувався законодавець при ухваленні цієї статті.
Адже цілком допустимі й навіть поширені випадки, коли зобов’язання з повернення авансу, завдатку та повернення коштів у разі припинення зобов’язання (в тому числі шляхом розірвання договору) можуть бути детально прописані в договорі, з визначенням конкретного строку їх повернення. І в такому разі дії вчиняються сторонами саме на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а не з інших підстав. Проте якщо формально дотримуватися вищенаведеної думки Пленуму ВГСУ, при простроченні повернення таких коштів у межах договірних правовідносин сторона-кредитор не може розраховувати на справедливу компенсацію.
Вагоме правове роз’яснення з питання можливості застосування ст. 625 ЦК України з’явилося після ухвалення 20 січня 2016 року Постанови судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі № 6-2759цс15.
Розглядаючи справу за позовом про стягнення боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних, який виник у зв’язку з тривалим невиконанням рішення суду про зобов’язання Міноборони перерахувати та виплатити одноразову грошову допомогу, судді вказаної палати дійшли висновку, що оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть бути застосовані норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання.
Таким чином, наразі можна виділити низку випадків, коли кредитор позбавлений можливості стягнути належну йому суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3% річних:
Стягнення матеріальної шкоди;
Стягнення авансу, завдатку та інших коштів, виплата яких обґрунтована припиненням зобов’язання (у тому числі шляхом розірвання договору) за домовленістю сторін або визнанням його недійсним;
Повернення безпідставно отриманих коштів;
Стягнення інфляційних втрат і 3% річних за невиконання судового рішення, на підставі якого у сторони виникло право на отримання грошових коштів.
Із викладеного підходу судової практики можна чітко визначити, що ключовим критерієм для можливості застосування ст. 625 ЦК України є наявність договірних зобов’язань між сторонами, зі змісту яких вбачається існування грошових зобов’язань боржника перед кредитором, що підлягають стягненню. При цьому виникненню таких грошових зобов’язань має передувати винесенню відповідного судового рішення.
І такий підхід видається несправедливим, адже якщо одна сторона наділена правом вимагати виконання будь-якого виду зобов’язання, що передбачає отримання грошових коштів, а інша сторона зобов’язана таку вимогу виконати шляхом передачі коштів, то цілком обґрунтовано слід застосовувати наявні інструменти страхування боргу від інфляційних втрат.
Не зовсім зрозуміло, чому грошовий борг за договором має більше захисту й переваг, ніж борг, що виник на підставі положень закону або судового рішення.
Слід окремо зазначити, що ст. 625 міститься в главі «Загальні положення про зобов’язання» й повинна поширювати свою дію на всі види зобов’язань.
А як встановлено у ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення обов’язків можуть бути як договір і судове рішення, так і факт завдання майнової (матеріальної) чи моральної шкоди іншій особі.
Тому виходом із такої несправедливої ситуації могло б стати викладення статті 625 у новій редакції, яка б передбачала, що боржник зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми не за прострочку виконання грошового зобов’язання, а за прострочку виконання зобов’язання, яке передбачає виплату грошових коштів. Можливо, таке визначення дозволило б застосовувати цю норму до всіх зобов’язань, зміст яких зрештою зводиться до виплати, повернення або іншої передачі грошей від однієї сторони до іншої.
Що ж до тих правовідносин, до яких не можуть бути застосовані норми Цивільного кодексу України, зокрема зазначені випадки виникнення грошових зобов’язань на підставі судового рішення, тут варто було б застосувати комплексний підхід і внести аналогічні до статті 625 норми до відповідних законів, наприклад, до Закону України «Про виконавче провадження».
