Нав`язана відповідальність за безпеку інформаційного простору

Наше сьогодення невід’ємне від інформаційного різнобарв’я інтернет-простору.

Майже всі ми кожного дня звертаємося до новинних ресурсів, інформаційних сайтів та інших поширених джерел зберігання інформації про події, явища, осіб та інші цікаві для нас теми.

Інформаційне наповнення таких інтернет ресурсів вже не залежить виключно від волі та вподобань власників ресурсу чи редакції. Можливості інтернет-користувача дозволяють наповнювати ресурси власною інформацією. 

Таку можливість надають більшість сайтів новин, енциклопедичних та довідкових мережевих ресурсів, які дозволяють користувачам самостійно заповнювати відповідні розділи, сторінки, вести блоги та, врешті, залишати коментарі до викладеної інформації.

При цьому, викладена користувачами інформація, м’яко кажучи, не завжди відповідає дійсності. Часто зустрічаються коментарі користувачів викладені в образливій формі, що паплюжать інших фізичних чи юридичних осіб. 

Масове поширення користувачами недостовірної інформації може мати негативний вплив на честь, гідність та ділову репутацію осіб, яких стосується викладене.

Як відомо, Конституцією України встановлено непорушність права особи на повагу до честі та гідності. Аналогічні положення про захист немайнових прав містяться й у Цивільному кодексі України.

Отже, у випадках посягань на немайнові права осіб виникають підстави для притягнення винних у цьому осіб до відповідальності.

Хто ж має відповідати за розповсюдження недостовірної інформації та інформації, що посягнула на честь та гідність або ділову репутацію, в мережі Інтернет?

Презюмується, що відповідальними є автор інформації. Ресурс, на якому розміщено спірну інформацію, та власник такого ресурсу є співвідповідачами, оскільки до них буде заявлено позовні вимоги про спростування інформації.

Однак, згідно позиції Пленуму ВСУ, викладеній у Постанові «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» № 1 від 27.02.2009 р., у разі неможливості встановлення авторства відповідачем по справі може бути власник ресурсу.

Зважаючи на те, що достовірно ідентифікувати переважну більшість користувачів інтернету нездійсненне завдання, фактично відповідальність покладено на ресурс та його власників.

Таким чином, розміщенні користувачами на сайтах образливі та недостовірні відомості потенційно можуть спричинити для їх власників головний біль у вигляді судових процесів про захист честі, гідності та ділової репутації. 

Можливість негативного завершення подібних процесів вже доведено судовою практикою.

Так, в лютому цього року сумнозвісний своїми рішеннями Печерський районний суд м. Києва знову опинився в центрі уваги юридичної спільноти. Увагу викликало рішення суду у справі «Сиволапенко проти «Юстиніан» & «Українська правда».

Зміст даної справи: громадянин  Сиволапенко звернувся до вказаних видань з позовом про визнання недостовірною та такою, що порочить його честь, гідність та ділову репутацію розміщену на сайтах видань інформацію у вигляді коментарів громадянки Данкович-Глинської.

Суд першої інстанції задовільнив позов, зобов’язавши видання розмістити на своїх сайтах спростування викладеної в коментарях інформації. 

Суд апеляційної інстанції залишив рішення Печерського райсуду м. Києва без змін. 

Цікавим у даній справі, окрім загального характеру спору, є підхід до доказування, що використали сторони.

У випадках розміщення недостовірною або образливої інформації на веб-сайтах завжди є проблемним шлях доказування, що така інформація взагалі була розміщена. Технічні особливості мережі, на відміну від друкованих СМІ, дозволяють швидко «знімати» проблемну інформацію. Суди звернули увагу на цю особливість, розглядаючи посилання відповідача на відсутність інформації, достовірність якої оспорюється, на сайті на момент розгляду справи. При цьому було зроблено досить справедливий висновок про те, що факт того, що дана інформація ніколи не розміщувалася на сайті, може бути достовірно встановлений тільки із залученням фахівців.

Та все ж таки такий висновок не завадив суду встановити факт розміщення інформації лише на підставі наданих позивачем роздруківок. При цьому із рішень судів неможливо зрозуміти, як саме були оформлені і коли саме зроблені дані роздруківки.

Вважаю, що посилання на роздруківки з сайту в якості доказу розповсюдження інформації, не є вірним. Існуючі на даний момент технічні засоби дозволяють не тільки усунути інформацію з сайту, але і створити «роздруківку» сторінки, яка ніколи не містилася в Інтернеті.

Дана проблема є поширеною і за межами нашої країни. Наприклад, у Росії в якості належного доказу наявності певної інформації на веб-сайті в судовому процесі виступають оформлені нотаріусом протоколи огляду веб-сайтів (законодавством РФ передбачено особливу нотаріальну дію - забезпечення доказів в Інтернеті). У нашій країні це питання, на жаль, досі не врегульоване.

Крім того, великі сумніви викликає адекватність застосованих судами першої та апеляційної інстанції заходів захисту права позивача. Інформація, визнана недостовірною, була розміщена в спеціальних розділах сайтів. У той же час спростування даної інформації наказано здійснити на головних сторінках відповідних сайтів.

Такий підхід, на мою думку, протирічить положенням Цивільного кодексу України щодо спростування інформації у той же спосіб, в який вона була поширена.

Негативний висновок при аналізі даних рішень: своїми рішеннями суди першої та апеляційної інстанцій фактично визнали обов’язок власників сайтів контролювати шляхом рецензування усього змісту ресурсу достовірність інформації, розміщеної на сайті, в тому числі в формі коментарів.

Вищій спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ за результатами перегляду зазначених вище рішень по згаданій справі не наважився поставити крапку, якою б було закріплено практику визнання за власниками інтернет-ресурсів відповідальності за розміщену інформацію. 

Хоча підставами скасування рішень та направлення справи на новий розгляд й не були зазначені мною сумнівні висновки судів попередніх інстанцій, є шанс,  що при новому розгляді справи ми не матимемо приводу для ще однієї статті схожого змісту – «контрольної», як то кажуть.

Інтернет традиційно  вважався  зоною вільного вираження будь-яких думок та суджень. Вказані рішення першої та апеляційної інстанції впроваджують цілком небезпечний тренд інтернет-цензури, що навряд додасть Україні балів в процесі демократичних впроваджень та подальшої євроінтеграції.

Прикладом результату подальшого розвитку такого тренду може слугувати Білорусія. У липні білоруські правоохоронці оштрафували 16-річного мешканця міста Мінськ більш ніж на 20 тис. долл. США за нецензурний вислів в одній із соціальних мереж.

Сподіваюсь, що подібні прояви «демократії» в Україні не знайдуть підґрунтя, а за результатами перегляду вищевказаної справи до інтернет-простору України повернеться статус вільної від цензури мережі.