ЯК ЗНАЙТИ ПІДСТАВИ ДЛЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ

Розглядаючи адміністративну справу в письмовому провадженні, суд  завжди намагається дати об’єктивну оцінку спірним правовідносинам влади-підпорядкування, маючи перед собою лише купу письмових матеріалів. Це складна й кропітка діяльність, що вимагає значної концентрації уваги й часу. Водночас усі намагання служителів Феміди якісно розглянути справу в порядку письмового провадження зводилися б нанівець, якби цей процес не завершувався ухваленням акта, який би ставив крапку у вирішенні публічно-правового спору. Мова йде про судове рішення, що віддзеркалює стан проведеної роботи по дослідженню спірних правовідносин і захисту правомочностей суб’єктів права, містить відповідь суду за суттю заявлених сторонами спору вимог, яка дається за допомогою використання норм права. У той же час, ухвалюючи рішення в письмовому провадженні, суд повинен пам’ятати про вимоги, що висуваються до актів правосуддя, недотримання яких створить передумови для подання апеляційної скарги. Про ці вимоги й піде мова в даній статті.

 

Слід нагадати, що вимоги, яким має відповідати рішення суду, передбачені законом і поділяються на дві групи: 1) вимоги, які пред’являються до змісту судового рішення; 2) вимоги, які пред’являються до форми судового рішення. Ми недаремно звертаємо на це увагу, оскільки рішення адміністративного суду, як і будь-який інший документ, має дві складові: внутрішню, так звану «текстовку», що надає йому змістовного наповнення, і зовнішню – форму, яка нерозривно пов’язана з цією «текстовкою». Саме тому акти правосуддя повинні відповідати вимогам закону не тільки за змістом, але й за формою.

 

ДО ЗМІСТОВНОГО РІШЕННЯ НЕ ПРИСКІПАЄШСЯ!

 

Практика показує, що судове рішення, ухвалене в письмовому провадженні, за змістом має бути законним, обґрунтованим, повним і точним. При цьому законність і обґрунтованість можна назвати обов’язковими вимогами, недотримання яких завжди викликає неправосудність рішення й створює передумови для подання апеляційного скарги, а повноту й точність – факультативними, оскільки до таких наслідків вони не призводять.

Звернемося до аналізу зазначених вимог.

 

ЗАКОННІСТЬ

 

Згідно з ч. 2 ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України[1] законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Зі змісту вказаної норми вбачається, що законність обумовлюється двома факторами: 1) правильне застосування судом матеріально-правових норм; 2) дотримання норм процесуального права. Розглянемо більш детально кожну з указаних складових з огляду на практику.

Під час розгляду адміністративної справи в порядку письмового провадження суд застосовує норму матеріального права поетапно. Спочатку відбувається юридична кваліфікація суспільних відносин, які виникли між сторонами публічно-правового спору. Для цього суд ретельно вивчає позовну заяву й додані до неї документи, заперечення проти позову, якщо таке надійшло від відповідача, досліджує всі інші наявні докази. Зазначені дії вчиняються максимально уважно й повільно з тією метою, аби поза увагою не залишилася жодна важлива деталь, яка в подальшому може вплинути на визначення прав і обов’язків сторін. Розглядаючи справу в порядку письмового провадження, суду легше надати юридичну кваліфікацію правовідносинам, оскільки він обмежений лише матеріалами, що були надані особами, які беруть участь у справі, до початку судового розгляду. За таких обставин не потрібно згадувати пояснення сторін, свідків чи експертів, оскільки вони не беруть участь у процесі. Суд має справу лише з паперами, з яких він і отримує всю необхідну інформацію.

Установивши юридичну природу правовідносин, які виникли між сторонами спору, суд переходить до наступного етапу застосування норми матеріального права – тлумачення її змісту. У його рамках відбувається з’ясування сутності й значення конкретних положень відповідного нормативного акта. При цьому якість тлумачення суддею норми права залежить виключно від його професійної обізнаності й знань, які іноді залишають бажати кращого.

Останнім етапом у застосуванні норм права є наведення в мотивувальній частині положень закону, якими суд керувався під час ухвалення рішення.

Неможна залишити поза увагою той факт, що під час застосування норм матеріального права суд здатен припускатися помилок. Як свідчить практика, судові помилки виявляються в тому, що суд може застосувати закон, який не підлягає застосуванню, чи не застосувати закон, що підлягає застосуванню, чи неправильно витлумачити закон. Застосовуючи неналежний закон, суд бере до уваги норму, яка міститься в ньому, проте не стосується спірних правовідносин. Іншими словами, суд помилково застосовує не той закон, який потрібно було б застосувати. Незастосування закону, який підлягає застосуванню, полягає в тому, що суд залишає осторонь норми матеріального права, які регулюють відповідні правовідносини, і ухвалює рішення, яке йде врозріз із цими нормами. За такої ситуації суд вирішує публічно-правовий спір не на підставі діючого законодавства, а всупереч йому.

Окремо слід звернути увагу на таку помилку, як неправильне тлумачення закону. Вона полягає в тому, що суд правильно визначає норму, яка підлягає застосуванню, однак хибно розуміє її зміст. Тобто в мотивувальній частині судового рішення суд робить посилання на конкретне положення закону в обґрунтування своїх думок, проте неправильно його тлумачить. Як правило, подібні випадки часто трапляються, коли застосуванню підлягає норма, що має альтернативну диспозицію, яка дає можливість учасникам правових відносин варіювати свою поведінку в межах, установлених дано нормою.

Отже, щоб рішення вважалося таким, що ухвалене відповідно до норм матеріального права, суд повинен: 1) правильно кваліфікувати спірні правовідносини, визначивши їх зміст; 2) правильно обрати норму закону, яка регулює ці правовідносини, і здійснити її тлумачення; 3) застосувати обрану норму закону до конкретних публічно-правових відносин.

Другою обов’язковою умовою законності судового рішення, ухваленого в письмовому провадженні, є його прийняття з дотриманням норм процесуального права. Дані норми представляють собою чіткий алгоритм дій, які має вчиняти суд, вирішуючи публічно-правовий спір по суті. Це не звичайні правила, які розташовані у відповідній послідовності, а система керівних положень, які визначають процедуру розгляду справи в порядку письмового провадження, сприяють повному й всебічному з’ясуванню її обставин з єдиною метою – ухвалення законного рішення. Норми процесуального права можна порівняти з довжелезним ланцюгом, який складається з великої кількості окремих ланок. Якщо будь-яку з них вилучити, цей ланцюг втратить свою монолітність і стане розірваним. Тем ж саме стосується і норм процесуального права. Нехтування будь-якою з них у кінцевому результаті може спричинити порушення інших положень закону й призвести до фатальних наслідків у вигляді прийняття неправосудного рішення. Зважаючи на це, можна зробити висновок, що суд зобов’язаний вчиняти всі процесуальні дії лише у формі й у спосіб, які прямо передбачені КАС України. Йому забороняється відступати від них, крім випадків, які безпосередньо визначені законом. Дотримуючись норм процесуального права, суд створює передумови для належного розвитку процесу, а отже і для правильного вирішення публічно-правового спору по суті.

Беручи до уваги вищевикладене, кожна сторона справи, так само, як і її представник, повинна не просто читати рішення суду, ухвалене в письмовому провадженні, але й простежувати, уважно перевіряти алгоритм застосування судом матеріально-правових норм і дотримання норм процесуального права, оскільки виявлені похибки суду можуть стати підставою для апеляційного оскарження акта правосуддя.

 

ОБГРУНТОВАНІСТЬ

 

Наступною вимогою, яка висувається до судового рішення, ухваленого в письмовому провадженні, є обґрунтованість. За своїм змістом рішення може вважатися обґрунтованим лише тоді, коли в його основу покладені належні докази. У той же час одних доказів недостатньо для того, аби говорити про доведеність позиції тієї чи іншої сторони у справі. Потрібне ще одне і, на нашу думку, найголовніше – уміння судді оцінити докази й дійти висновку щодо стану, який фактично склався. Недаремно в ч. 1 ст. 86 КАС України зазначено, що  суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному й об'єктивному дослідженні. В ідеалі на практиці це повинно відбуватися наступним чином.

Етап перший. Розглядаючи адміністративну справу в порядку письмового провадження, суд повинен повно з’ясувати обставини справи. Зокрема, потрібно визначити юридичні факти, які мають відношення до публічно-правового спору. При цьому суд повинен встановити абсолютно всі без виключення фактичні дані, які мають значення для справи. Нез’ясування судом хоча б одного факту свідчитиме про неповноту дослідження обставин справи, що в кінцевому результаті призведе до ухвалення неправосудного рішення, а також утворить передумови для його можливого апеляційного оскарження.

Етап другий. Одне лише встановлення фактів, які мають значення для справи, ще не означає їх доведеність, оскільки кожен з них вимагає обґрунтування. Встановивши факти, суд має всебічно й повно їх дослідити. При цьому, розглядаючи адміністративну справу в порядку письмового провадження, суд вивчає лише ті відомості, які містяться в наявних у нього матеріалах. Інакше кажучи, суд обмежений доказовою базою, на підставі якої він робитиме висновок у справі. Саме тому суд повинен вивчити кожен доказ, виявити всі можливі протиріччя між ними й установити, який з них є більш достовірним. Крім того, всі ці дії суд має вчиняти, залишаючись максимально об’єктивним. Суд зобов’язаний оцінювати докази незалежно від стороннього впливу, виходячи ізсукупності наявнихдоказів, кожен з якихне має заздалегідьвстановленої сили, тобтооцінювати їхза своїм внутрішнім переконанням.

Етап третій. Суд, ухвалюючи рішення у справі, яку він розглядав у порядку письмового провадження, не може брати до уваги неналежні, недопустимі, недостовірні, неповні докази. Тобто рішення повинно ґрунтуватися лише на тих доказах, які стосуються предмета спору, були одержані за встановленою законом процедурою, відповідають фактичній дійсності й досліджені під час судового розгляду. Судове рішення може вважатися обґрунтованим лише тоді, коли суд встановить усі юридичні факти, які мають відношення до публічно-правового спору, а його висновки будуть підтверджуватися всебічно дослідженими достовірними доказами.

Таким чином, розглядаючи адміністративну справу в порядку письмового провадження, суд повинен дотримуватися певного алгоритму дій: 1) повно визначити коло юридичних фактів, які мають значення для справи; 2) оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності; 3) зробити висновки про наявність або відсутність юридичних фактів, які мають значення для справи, беручи до уваги при цьому тільки досліджені докази. Лише за таких умов рішення суду вважатиметься обґрунтованим.

Звертаємо увагу на те, що ч. 3 ст. 159 КАС України обґрунтованим називає рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У той же час таке визначення не враховує особливостей деяких форм відправлення адміністративного судочинства, зокрема, письмового й скороченого провадження, які не передбачають проведення судового засідання. На це звертає увагу Пленум Вищого адміністративного суду України у своїй постанові «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 р. № 7, у п. 4 якої зазначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог ст. 70 КАС України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, і висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними.

Слід зазначити, що недотримання судами вимог обґрунтованості під час ухвалення рішення у справі створює передумови для його апеляційного оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 187 КАС України). З урахуванням цього сторони і їх представники, знайомлячись зі змістом рішення, ухваленого в письмовому провадженні, обов’язково повинні звертати увагу на висновки суду.

 

ПОВНОТА

 

Судове рішення, ухвалене в письмовому провадженні, має відповідати також вимогам повноти. Повним слід уважати судове рішення, якщо в ньому міститься відповідь на всі заявлені позивачем вимоги й висунуті проти них заперечення. Зокрема, постановляючи відповідний акт правосуддя, суд повинен відобразити в ньому всі позовні вимоги, щодо яких досліджувалися докази, вирішити питання про судові витрати, про право, а також про спосіб виконання судового рішення.

Слід пам’ятати, що ухвалення судом неповного рішення у справі не є порушенням вимог законності й не породжує підстав для його апеляційного оскарження. Так, на практиці інколи мають місце випадки, коли суд, ухвалюючи рішення у справі, з незрозумілих причин не вирішує питання про розподіл судових витрат (наприклад, постанова Херсонського окружного адміністративного суду від 04.07.2013 року  у справі № 821/1726/13-а , постанова Одеського окружного адміністративного суду від 06.05.2014 року у справі № 815/8214/13-а) . За такої ситуації, а також в інших випадках, передбачених ст. 168 КАС України, особа до закінчення строку на виконання судового рішення має право звернутися до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі, яким остаточно й усуваються всі недоліки щодо його неповноти.

 

ТОЧНІСТЬ

 

Точність судового рішення, ухваленого в письмовому провадженні, полягає в тому, що суд зобов’язаний правильно зазначати всі відомості, які стосуються сторін, предмету позову й обставин справи. Точність – це одна з обов’язкових вимог, якій має відповідати судове рішення, ухвалене в письмовому провадженні. На жаль, сьогодні на практиці досить часто трапляються випадки, коли суди, ухвалюючи рішення у справі, припускаються як арифметичних помилок, так і описок (наприклад, постанова Чернігівського окружного адміністративного суду від 24.12.2013 року у справі № 825/2082/13-а, ухвала Львівського окружного адміністративного суду від 20.09.2013 року у справі № 813/6668/13-а). Мабуть, кожен юрист у своїй практичній діяльності зіштовхувався з проблемою описок і арифметичних помилок у судовому рішенні. З урахуванням цього хотілося б зазначити, що такі помилки не спричиняють неправосудність рішення й не породжують підстав для його апеляційного оскарження у зв’язку з тим, що відповідно до ч. 1 ст. 169 КАС України суд може з власної ініціативи або за заявою особи, що брала участь у справі, чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні. Слід визнати, що подібний механізм приведення рішення, ухваленого в письмовому провадженні, у відповідність з матеріалами справи, з одного боку, є доволі простим, а з іншого – дієвим.

 

ФОРМА – «СЕСТРА» ЗМІСТУ

 

Слід зауважити, що до форми судового рішення, ухваленого в письмовому провадженні, також висуваються певні вимоги. З урахуванням цього представники сторін повинні приділяти підвищену увагу обов’язковим реквізитам і порядку викладення матеріалу в судовому рішенні з тією метою, щоб виявити відповідні неточності й скористатися ними як підставою для оскарження такого акта правосуддя.

Як відомо, і постанова, і ухвала мають бути оформлені у вигляді письмового документа й викладатись у суворій послідовності, а саме складатися зі вступної, описової, мотивувальної й резолютивної частини. Спочатку проаналізуємо вимоги, які висуваються законом до постанови, ухваленої в письмовому провадженні.

Так, у вступній частині постанови, яка ухвалена в письмовому провадженні, в обов’язковому порядку мають зазначатися:

1) дата, час і місце ухвалення постанови. Як правило, під датою й часом ухвалення постанови слід розуміти дату її складання й підписання. Місцем же ухвалення постанови є місцезнаходження суду;

2) найменування адміністративного суду, яке повинно відповідати положенням Указу президента України від 16.11.2004 року № 1417 «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» (із подальшими змінами);

3) прізвища й ініціали судді (суддів), а у випадку колегіального розгляду справи необхідно зазначати головуючого. Відмітимо, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 08.12.2011 р. № 16–рп/2011 у справі про фіксування судового процесу технічними засобами під час розгляду справи в письмовому провадженні фіксування процесу технічними засобами не здійснюється. При цьому журнал судового засідання також не ведеться, оскільки відповідно до п. 10 ст. 3 КАС України в письмовому провадженні справа розглядається без проведення судового засідання. З урахуванням цього

секретар судового засідання не бере участі у вирішенні публічно-правового спору в порядку письмового провадження, тому його прізвище й ініціали в постанові не вказуються;

4) імена (найменування) сторін й інших осіб, які беруть участь у справі;

5) предмет адміністративного позову. Він зазначається стисло в обсязі, який дає змогу зрозуміти суть спору;

6) номер адміністративної справи. Слід зауважити, що в підпункті 6.41 Інструкції з діловодства в апеляційних і місцевих адміністративних судах, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 05.12.2006 р. № 155, яка вже втратила чинність, містилось положення, згідно з яким нижче назви процесуального документа в правому верхньому куті напроти дати мав проставлятися номер справи. Натомість ст. 163 КАС України не містить вимоги щодо обов’язкового зазначення у вступній частині постанови номеру справи. Так само прямо на це не вказується й в Інструкції з діловодства в адміністративних судах України, затвердженій наказом Державної судової адміністрації України від 17.12.2013 р. № 174[2]. У п. 6.6.17 даної Інструкції лише прописано, що документи суду (ухвали, постанови, листи тощо) оформлюються відповідно до встановленого зразка (додатки 22, 23, 24). Однак, якщо проаналізувати зміст хоча б одного з цих додатків, можна побачити, що нижче назви процесуального документа правіше  назви населеного пункту є місце, призначене для проставляння номеру справи. Оскільки Інструкція є обов’язковою для виконання, то, вирішуючи публічно-правовий спір у порядку письмового провадження, суд зобов’язаний зазначати у вступній частині постанови номер справи.

7) якщо справа розглядалась у порядку письмового провадження, то у вступній частині постанови про це також зазначається. Це обов’язкова вимога, ігнорувати яку суд не має права. У той же час звертаємо увагу на те, що в ст. 163 КАС України положення подібного змісту не значиться, і про це потрібно пам’ятати.

В описовій частині постанови, ухваленій у письмовому провадженні, мають зазначатися:

1) короткий зміст позовних вимог і позиції відповідача. Суд повинен викласти зміст позовних вимог в обсязі, достатньому для розуміння їх сутності, зазначити обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, заперечення проти позову, якщо таке було подано до суду. Слід відзначити, що в описовій частині постанови, яка ухвалюється в письмовому провадженні, не може бути відображено визнання позову, оскільки вирішення публічно-правового спору відбувається без проведення судового засідання й за відсутності осіб, які беруть участь у справі. У зв’язку з цим відповідач просто фізично не може визнати позов під час судового розгляду. Крім того, за цих самих підстав у даній частині постанови не містяться пояснення осіб, які брали участь у справі;

2) інші докази, які були досліджені судом. З цього приводу зазначимо, що суд в описовій частині постанови, яка ухвалюється в письмовому провадженні, указує лише на ті докази, які він мав до початку судового розгляду;

3) якщо публічно-правовий спір вирішувався в порядку письмового провадження, то в описовій частині постанови суд має зазначати підставу такого розгляду (ч. 4 ст. 122 або ч. 6 ст. 128 КАС України, як, наприклад, у постанові Житомирського окружного адміністративного суду від 05.03.2014 року у справі № 806/7391/13-a) . Однак подібна вимога в КАС України не міститься, що значно ускладнює процес правозастосування.

Мотивувальна частина постанови, яка ухвалена в письмовому провадженні, є однією з найважливіших за змістом складових судового рішення й повинна містити:

1) установлені судом обставини із посиланням на докази, а також мотиви неврахування окремих доказів. Вирішуючи публічно-правовий спір у порядку письмового провадження, суд зобов’язаний всебічно й повно дослідити всі юридичні факти, що мають відношення до справи, а також зазначити свою думку з приводу визнання їх установленими чи невстановленими. Він співставляє обставини, на які сторони посилаються для обґрунтування своїх вимог і заперечень, з конкретними нормами матеріального права. Саме в такий спосіб суд перевіряє юридичні факти й відсіює ті з них, які не мають значення для справи. При цьому він повинен не тільки сформулювати свої умовиводи, а ще й довести їх. Іншими словами, суд має конкретно зазначити ті докази, які він взяв до уваги під час розгляду справи по суті й на основі яких він приходить до певних висновків. У той же час досить рідко трапляються ситуації, коли акт правосуддя базується абсолютно на всіх доказах. Тому суд повинен вказати на ті з них, які він не взяв до уваги під час ухвалення рішення у справі, і обґрунтувати свою позицію;

2) мотиви, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався. У цій частині постанови суд робить посилання на конкретні норми матеріального права, на підставі яких він установлює зміст і характер правовідносин, які виникли між сторонами спору, а також визначає обсяг їх прав й обов’язків. Суд повинен чітко обґрунтувати кожну свою думку, кожен свій висновок, посилаючись на окремі норми матеріального права. Крім того, під час ухвалення в письмовому провадженні постанови суд має викласти свої міркування з приводу розподілу судових витрат. Якщо суд уважатиме, що постанова вимагає негайного виконання, він зобов’язаний навести підстави такого виконання з посиланням на положення закону.

Як свідчить практика, в переважній більшості випадків сторони не згодні саме з мотивувальною частиною судових рішень, ухвалених в письмовому провадженні, що стає підставою для їх апеляційного оскарження. З урахуванням цього кожна думка суду, кожен наведений мотив повинні ретельно аналізуватися і перевірятися, оскільки в інший спосіб установити невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи неможливо.

Резолютивна частина є завершальною, найважливішою складовою постанови, ухваленої в письмовому провадженні. Вона містить у собі результат вирішення публічно-правового спору, а саме: висновки суду про задоволення адміністративного позову або про відмову в його задоволенні повністю чи частково; висновок суду по суті вимог; розподілу судових витрат; інших правових наслідків ухвалення рішення. Обов’язково в резолютивній частині постанови зазначається строк і порядок набрання нею законної сили і її оскарження. За загальним правилом, яке закріплено в ст. 254 КАС України, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. Якщо за результатами розгляду справи в порядку письмового провадження адміністративний позов було задоволено, то в резолютивній частині суд може встановити строк для подання відповідачем-суб’єктом владних повноважень до суду звіту про виконання постанови, якщо вона вимагає вчинення певних дій.

Проаналізувавши вимоги, які висуваються до форми постанови, ухваленої в письмовому провадженні, можна зазначити, що аналогічні вимоги з урахуванням особливостей, передбачених ст. 165 КАС України, ставляться і до ухвал. З урахуванням цього немає потреби ще раз зупинятися на їх дослідженні.

Наприкінці хотілося б сказати, що знання вимог, які висуваються до судових рішень місцевих адміністративних судів, ухвалених в письмовому провадженні, є головною передумовою успішної підготовки до написання в майбутньому грамотної і мотивованої апеляційної скарги. Розуміючи зміст кожної окремо взятої вимоги, практикуючий юрист може віднайти всі помилки суду та використати їх задля захисту прав і законних інтересів клієнта, а, як відомо, ефективних захист інтересів клієнта – запорука успіху юриста.