Національно свідома еліта є запорукою успішності нації та держави

З підручників історії всім нам відомо, що процес перетворення українського етносу (народу) в націю розпочався на межі ХVIII-ХІХ ст. Він визначав основний зміст суспільно-політичних змін, що відбувалися протягом усього століття, котрі вже в ХХ ст. призвели до утворення незалежної Української Держави. У зв’язку з тим, що етнос інколи розселяється на великих територіях, де існують неоднакові природно-кліматичні та інші умови, з часом у різних регіонах накопичуються істотні місцеві етнічні особливості, відмінності, формується етнічна різнорідність (як от Закарпаття та Слобожанщина).

Заглибившись у євгеніку та суміжні з нею науку дізнаємось, що етнос стає нацією тільки тоді, коли існуюча різнорідність долається, однак це не є стихійним процесом. Варто визначити ідентичність не просто як відповідь на запитання про те, «Хто ми і звідки?», а як істотне підґрунтя, на якому наші смаки та бажання, думки і прагнення набувають істотного сенсу. Якщо народ, перетворившись з роками гніту і боротьбу у націю, має свою державу, то питаннями створення умов для формування його ідентичності мають бути зайняті не стільки урядовці, а більшою мірою вчені-науковці, школа, церква, ЗМІ, заклади культури. 

Відсутність в українців тривалий час власної держави інколи компенсувалась інтенсивною націєтворчою діяльністю тодішньої еліти, зокрема інтелігенції, яка привносила в середовище етносу національну свідомість. Так було у середині ХІХ-го – на початку ХХ ст., коли становище українців по обидві сторони річки Збруч ускладнювалося відсутністю єдиної національного рушія, достатньо чисельного та організованого для захисту інтересів свого народу. В той же час прості люди, переважно селяни, стихійно зберігали традиційну духовність. Вони з покоління в покоління дотримувались своєї мови і давніх звичаїв, відтворюючи український етнос з усіма його характерними особливостями і тим самим зберігаючи можливості для його перетворення в націю в майбутньому. Але через малоосвіченість і зануреність у важку повсякденну боротьбу за фізичне виживання вони не могли ініціювати й очолити процес національного відродження, це мала зробити еліта (так би мовити українські кшатрії та брахмани).

Колишня козацька еліта або староукраїнство, покірно відходила в минуле, зливалась з московським дворянством і польською шляхтою, хоча за його зовнішньою покірністю режиму ховалися залишки патріотизму, гордості за героїчну минувшину, ностальгічний жаль за втраченими правами. Однак взяти на себе розв’язання проблеми українського націєтворення воно не мало ні бажання, ні можливостей… Та поступово на історичну арену виходило українство Нового часу, це були провидці національного поступу: Тарас Шевченко, Іван Франко, Микола Міхновський, В’ячеслав Липинський та інші. Цьому сприяли процеси прискореної модернізації, тому це нове українство часто називають модерним. Окрім нечисленних патріотично налаштованих представників колишньої козацької старшини, його основу склали освічені інтелектуали – інтелігенти, які взяли на себе історичну місію “будителів” національного духу.

Втрата українцями власної правлячої верхівки і перетворення їх у селянський народ загальмували, але не зупинили процес націєтворення. Здатність українців до перетворення в модерну націю збереглась, а її запорукою стала історична пам’ять, яка і до сьогодні вважається найсуттєвішим чинником формування національної свідомості. В піснях і думах подвиги народних улюбленців прямо пов’язувалися зі збереженням України як єдиного цілого, як краю, у якому повинен владарювати український народ…

Про події 1917-1922 рр., так само як і про 1939-1945 рр., можна писаи доволі предметно, ми ж перенесемось у кінець ХХ-го ст., в той час, коли з відродженням держави Україна виникла необхідність в обґрунтуванні нашого суверенітету. Тоді, в 1990-х рр., колишні члени партійної та комсомольської номенклатури використали одне їм відоме марксистське розуміння націєтворення по відношенню до українців, замість того аби удержавити знання прийдешніх поколінь українського національного руху. Автори незалежної України кінця ХХ-го ст. все ще виходили з класово-формаційного підходу та усталеного в часи совєцької окупації розуміння процесу формування націй. Його суть полягала у визнанні трансформації української народності як продукту феодального способу виробництва, що характеризується спільністю мови, території, господарства, культур та етнічної самосвідомості у соціально-політичну однорідність – національну масу. Взяти ж до уваги ідеї колишніх класових ворогів з табору “буржуазних націоналістів” могло не тільки зменшити електоральний рейтинг окремо взятих політиканів, але й викликати в них розумовий дисонанс.

На нашу думку, окремо розглядати процес становлення української модерної нації в полі двох, здавалося б, протилежних за своєю суттю сил – націоналізму і марксизму – є неправильним. Адже ці поняття є глобальними аналогами егоїзму та гуманності в стосунках між окремими людьми. Так само як без дитячого егоцентризму і базованого на ньому егоїзмі неможливим є формування окремої людської особистості, так і без націоналізму неможливим є формування модерної нації.

Тож для нас сьогодні є доволі очевидним той факт, що Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян, які її населяють, у першу чергу для українців. Адже почуття до рідного краю – української землі, яка годує всіх її мешканців, як до органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв‘язку людей, що зветься нацією.