Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
18.05.2018 09:42

Забезпечення виконання кредитних договорів: практика КГС ВС

Суддя Верховного Суду

Спори щодо забезпечення виконання кредитних договорів складають окрему категорію, щодо яких вже склалась певна судова практика.

На жаль, на сьогодні в Україні не всі договори виконуються належним чином, оскільки сам по собі договір не в змозі забезпечити кредитору повне і своєчасне виконання зобов'язань боржником. Саме з цією метою законодавством передбачена можливість укладення  додаткової угоди про забезпечення основного зобов'язання. Спори щодо забезпечення виконання кредитних договорів складають окрему категорію, щодо яких вже склалась певна судова практика.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2018 у справі №907/425/16

Норми закону, якими врегульовано поруку, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого

Банк звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства 1, Товариства 2  та Товариства 3  про стягнення коштів.

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 30.05.2017 у справі №907/425/16, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.08.2017, позов задоволено повністю.

Змінюючи частково судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Згідно з приписами статті 546 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно зі статтею 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

У відповідності до статті 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Згідно з приписами статті 543 ЦК України, у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі.

Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі.

Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Отже, закон не містить у цьому випадку вимоги щодо так званої обов'язкової процесуальної співучасті, тобто, законом передбачено право позивача звернутися за стягненням заборгованості до кожного з боржників окремо.

Умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Норми закону, якими врегульовано поруку, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У разі укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов'язання у них не виникає солідарної відповідальності між собою.

Водночас хоча кредитор, у відповідності до приписів статей 554, 543 ЦК України, наділений правом на свій розсуд пред'явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі, чи частково, позивач не скористався своїм правом на звернення з вимогою (позовом) до боржника й кожного з поручителів окремо. Так, позивач звернувся з єдиним позовом до боржника і поручителів, з посиланням, при цьому, на норми права, якими врегульовано питання солідарної відповідності, проте, безпосередньо вимоги позивача таке солідарне стягнення не містять. Внаслідок наведеного, має місце безпідставне збільшення наявної суми заборгованості втричі, оскільки позивач просив стягнути з кожного з відповідачів повну суму заборгованості, що не відповідає, у даному випадку, ані суті солідарної відповідальності, ані принципам справедливості, добросовісності, розумності.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №910/29034/14

З дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною

Товариство звернулося до Державного підприємства, відділу примусового виконання рішень ДВСУ та Банку з позовом про визнання недійсними та скасування результатів прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна – нежитлових приміщень.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.03.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2017, в задоволенні позову відмовлено.

Постановою від 31.01.2018 Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду залишено без змін вищезазначені судові акти.

Верховний Суд підтримав позицію місцевого та апеляційного суду якими відмовлено у задоволені позову про визнання недійсними та скасування результатів прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна – нежитлових приміщень з огляду на таке.

Згідно з п. 5 розділу Х Тимчасового порядку наслідки визнання електронних торгів такими, що не відбулися, визначені ст. 62 Закону України “Про виконавче провадження”, ст. 49 Закону України “Про іпотеку”.

Частиною 1 ст. 49 Закону України “Про іпотеку” (в редакції чинній на момент визнання торгів такими, що не відбулись) визначено, що протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У цьому випадку придбання предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому статтею 47 цього Закону, а нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.

18.08.2014 між організатором торгів  та іпотекодержателем підписано протокол про придбання предмету іпотеки в порядку ст. 49 Закону України “Про іпотеку” за встановленою стартовою ціною. Також на підставі ст. 47 Закону України “Про іпотеку”, п. 11 розділу ІХ Тимчасового порядку державним виконавцем складено акт про реалізацію предмета іпотеки, згідно з яким покупцем нежитлових приміщень, є іпотекодержатель.

Тобто, іпотекодержатель скористався правом, передбаченим ч. 1 ст. 49 Закону України "Про іпотеку".

Отже, проведенні електронних торгів щодо продажу нежитлових приміщень, які були оформлені протоколом  проведення електронних торгів та протоколом  про придбання предмету іпотеки в порядку ст. 49 Закону України “Про іпотеку” не було порушено вимог чинного законодавства України та прав позивача, а протокол, акт про реалізацію предмета іпотеки та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів складені за їх результатами відповідно до вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №910/9592/16

Обмеження права на звернення стягнення на предмет іпотеки  у позасудовому порядку на підставі застереження у іпотечному договорі призведе до порушення прав Банку

Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до суду з позовом про відсутність у Банку права позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що передача права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя щодо виконання основного зобов'язання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а не на підставі застереження в іпотечному договорі.

Рішенням господарського суду міста Києва від 25.05.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент укладення іпотечного договору) договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Частиною 3 ст. 36 Закону визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно та є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення предмет іпотеки.

А отже, господарські суди, встановивши, що обмеження права на звернення стягнення на майно у позасудовому порядку на підставі застереження у іпотечному призведе до порушення прав Банку, обгрунтовано відмовили в задоволенні позову.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №925/106/17

Тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень

Публічне акціонерне товариство звернулося до Господарського суду з позовом до Банку, в якому просило розтлумачити зміст договору поруки щодо строку (терміну), з якого у ПАТ як поручителя виникає обов'язок виконати зобов'язання за кредитним договором.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що порушення основного зобов'язання Приватним акціонерним товариством як боржником за кредитним договором, виконання якого забезпечено порукою позивача, виникло до укладення договору поруки, у зв'язку з чим неможливо визначити строк (термін), з якого у ПАТ як поручителя виникає обов'язок виконати зобов'язання за цим кредитним договором.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.09.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2017, у задоволенні позовів відмовлено.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

За змістом частини 1 статті 637 ЦК тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.

Згідно з частинами 1, 2 статті 213 ЦК зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Правила тлумачення змісту правочину визначено частиною 3 цієї норми, яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За змістом частини 4 статті 213 ЦК якщо за правилами, встановленими частиною 3 цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Таким чином, тлумаченню підлягає зміст угоди або її частини у способи, передбачені статтею 213 ЦК, тобто тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень. Тлумачення не може створювати нових умов, тільки роз'яснювати вже існуючі умови договору.

З огляду на те, що метою тлумачення правочину є з'ясування змісту його окремих частин, який складає права та обов'язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину.

Суди попередніх інстанцій, установивши відсутність у змісті договору поруки будь-яких формулювань, які б ускладнювали виконання позивачем своїх зобов'язань за цим договором, факт обізнаності ПАТ з умовами кредитного договору щодо строків виконання основного зобов'язання, забезпеченого порукою позивача, а також врахувавши те, що сторони приступили  до виконання умов як кредитного договору, так і договору поруки, у сукупності оцінивши надані сторонами докази, дійшли обґрунтованого висновку, що підстав для тлумачення умов договору немає.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №925/1121/17

Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна якщо, зокрема, нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності (застосування ст. 23 Закону України "Про іпотеку")

Товариство звернулося до Господарського суду Черкаської області з позовом до Банку та приватного нотаріуса про визнання права власності на частину будівлі, визнання незаконним і скасування рішення приватного нотаріуса.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 03.11.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2017, позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

За змістом частини 1 статті 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК.

Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека – це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі статтею 3 зазначеного Закону іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про іпотеку" предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна якщо, зокрема, нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності.

Як правильно встановлено судами попередніх інстанції, приватне підприємство набуло право власності на спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу. У подальшому це майно було внесено в іпотеку під забезпечення кредиту, наданого Банком. Отже, Банк набув право власності на спірне нерухоме майно на підставі Закону України "Про іпотеку", через невиконання приватним підприємством зобов'язань за кредитним договором.

Однак, як установлено попередніми судовими інстанціями, зазначений договір купівлі-продажу майна визнано недійсним у судовому порядку за результатами розгляду цивільної справи № 2-1965/2010, а 07.07.2010 Товариство отримало свідоцтво про право власності на спірне нерухоме майно.

Таким чином, ТОВ є власником зазначеного нерухомого майна, а факт внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом відомостей про припинення права власності ТОВ  та запису про право власності на спірне нерухоме майно за Банком на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме іпотечних договорів, свідчить про порушення прав позивача як власника майна.

Отже, якщо особа вважає себе власником майна, проте не може реалізувати своє право власності через здійснення перешкод або невизнання такого права іншими особами, чи у зв'язку з втратою документа, який засвідчує її право власності, вона вправі звернутися із позовом про визнання права власності у порядку статті 392 ЦК.

При цьому, застосовуючи положення статті 328 ЦК, суди мають установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому цією статтею. Зазначена норма не породжує, а лише підтверджує наявне у позивача право власності на момент звернення з позовом.

Оскільки позивач набув право власності на предмет спору на підставі рішення Виконавчого комітету міської ради, яким надано дозвіл на оформлення прав власності на зазначені приміщення та яке прийнято за результатами розгляду цивільної справи № 2-1965/2010, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про правомірність набуття позивачем зазначених приміщень у власність.

При цьому, суди правильно зазначили, що позивач не є набувачем спірного майна у контексті вимог статті 23 Закону України "Про іпотеку".

Зокрема, відповідно до статті 23 Закону України "Про іпотеку" в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Проте наведені положення не підлягають застосуванню до спірних правовідносин з огляду на те, що як установлено рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 23.03.2010, переходу права власності на предмет іпотеки за згодою сторін у розумінні вимог зазначеної статті не відбулося, а було відновлено у порядку віндикаційного позову право власності на майно.

При цьому у статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наведено визначення державної реєстрації як офіційного визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, тому ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації не можна.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.03.2018 у справі №910/8297/17

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії

Військова частина звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Банку про стягнення заборгованості у розмірі 25 877,73 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань згідно гарантійного листа, яким забезпечено виконання Товариства договору про закупівлю товарів за державні кошти.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.07.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.10.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Відповідно до ст. 200 ГК України гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управленої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України.

Згідно ст. 560 ЦК України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У статті 561 ЦК України врегульовано, що гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання (ст. 562 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 563 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

За приписами ч. 1 ст. 565 ЦК України гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.

З умов гарантійного листа та норм права випливає, що обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає.

Судами попередніх інстанцій було правильно встановлено, що умови гарантійного листа сформульовані таким чином, що картка зі зразками підпису посадової особи бенефіціара надається гарантові у вигляді оригіналу, який має бути посвідчений нотаріально або іншим способом, передбаченим законодавством. Однак в додатках до листів-вимог такого оригіналу не було, а надані лише завірена копія картки зі зразками підписів та лист Головного управління Державної казначейської служби у Вінницькій області щодо підтвердження підпису та печатки уповноваженої особи. 

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі рішення Національного банку України банк віднесено до категорії неплатоспроможних.

Відкликання Національним банком України на момент вирішення спору банківської ліцензії відповідача та ініціювання процедури його ліквідації як юридичної особи, зумовило для позивача настання відповідних правових наслідків, зокрема, виникнення спеціальної процедури пред'явлення майнових вимог до банку та їх задоволення в порядку та черговості, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", при цьому задоволення вимог окремого кредитора-юридичної особи, заявлених поза межами ліквідаційної процедури банку, не допускається, оскільки в такому випадку активи з банку виводяться, а заборгованість третіх осіб перед банком збільшується, що порушує принцип пріоритетності зобов'язань неплатоспроможного банку за вкладами фізичних осіб, гарантованими Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

Отже, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що на відповідача поширюються обмеження Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а тому з часу запровадження тимчасової адміністрації не можуть бути задоволені вимоги позивача поза межами ліквідаційної процедури банку.

(аналогічний висновок міститься у постанові КГС ВС від 24.01.2018 у справі №910/7128/17)

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.03.2018 у справі №910/4997/17

Відмова у державній реєстрації прав у зв'язку з наявністю зареєстрованих обтяжень речових прав на нерухоме майно (пункт 6 частини 1 статті 24) не застосовується у разі державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно

Товариство подало до Господарського суду міста Києва позов до Банку про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що рішенням Господарського суду Київської області від 09.06.2016 у справі №910/5204/16 в рахунок погашення заборгованості ТОВ за рамковою угодою та укладеними на її підставі договорами про надання траншів звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття Банком права власності на нерухоме майно.

Приватним нотаріусом на підставі рішення Господарського суду Київської області від 09.06.2016 у справі №910/5204/16 було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за Банком на нерухоме майно.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.06.2017 у справі №910/4997/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.09.2017,  відмовлено у задоволенні позову.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Пунктами 1, 2 частини 3 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державний реєстратор:

1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;

2) перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Частиною 1 статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.

Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" однією із підстав державної реєстрації прав є рішення суду, що набрали законної сили.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно.

Зі змісту наведених норм вбачається, що законодавець визначив перелік підстав, за яких державний реєстратор, встановивши їх наявність, може прийняти рішення про відмову в державній реєстрації прав. Вказані норми визначають вичерпний перелік підстав для відмови у реєстрації прав. При цьому, відповідно до пункту 1 частини 4 статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відмова в державній реєстрації прав у зв'язку з наявністю зареєстрованих обтяжень речових прав на нерухоме майно (пункт 6 частини 1 статті 24) не застосовується у разі державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Як вже зазначалось, рішенням Господарського суду Київської області від 09.06.2016 у справі №910/5204/16 в рахунок погашення заборгованості ТОВ  звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття Банком права власності на нерухоме майно (перелік майна наведено вище).

Вказане рішення суду набрало законної сили та є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України в силу вимог статті 129 Конституції України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Чинним законодавством України державному реєстратору не надано права перевірки законності судового рішення, що вбачається з пунктів 1, 2 частини 3 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Крім того, виходячи з положень частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, частини 3 статті 33, статті 36, частини 1 статті 37 Закону України «Про іпотеку», не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.03.2018 у справі №910/2764/14

Не визначення початкової ціни реалізації предмету застави в резолютивній частині рішення не може вважатися підставою для  скасування правильного по суті рішення суду

Банк звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства  про звернення стягнення на предмет застави.

Рішенням господарського суду міста Києва від 13.10.2016 залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.09.2017, позов задоволено частково; в рахунок погашення кредитної заборгованості позичальника перед Банком за Генеральною угодою,  звернуто стягнення на предмет застави згідно договору застави, встановивши спосіб реалізації предмету застави шляхом продажу з публічних торгів  за ціною, встановленою на підставі висновку суб'єкта оціночної діяльності в межах процедури виконавчого провадження. У решті позовних вимог – відмовлено.

Постановою від 27.03.2018 Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду залишено без змін вищезазначені судові акти. Верховний Суд підтримав позицію місцевого та апеляційного суду якими частково задоволено позов про звернення стягнення на предмет застави за договором застави з огляду на таке.

З огляду на законодавче визначення поняття застави та правові наслідки невиконання зобов'язання, заставодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед заставодержателем за виконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета застави.

Зазначена відповідальність заставодавця не обмежена саме вартістю предмета застави, визначеною сторонами у відповідному договорі застави. Адже початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів, відповідно до вимог ч. 2 ст. 591 ЦК України, визначається в порядку, встановленому договором або законом, зокрема, може бути визначена в рішенні суду.

Згідно з ч. 3 ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження", початкова ціна продажу нерухомого майна визначається в порядку, встановленому статтею 57 цього Закону.

Приписи ст. 57 Закону України "Про виконавче провадження" встановлюють, що  визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження.

У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання (ч. 3 ст. 57 Закону України "Про виконавче провадження").

Як визначено в ч. 5 ст. 57 вказаного Закону, виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення.

Враховуючи наведене, початкова ціна предмета застави має бути визначена на підставі висновку суб'єкта оціночної діяльності в межах процедури виконавчого провадження, та це не суперечить нормам діючого законодавства, а не визначення початкової ціни предмету застави в резолютивній частині рішення не може вважатися підставою для  скасування правильного по суті рішення суду.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №910/12827/17

На відміну від договору купівлі-продажу прав вимоги акт приймання-передачі прав вимоги є лише одним із доказів, що підтверджує належне виконання зобов’язання з передачі прав вимоги, а тому вказаний акт приймання-передачі, не маючи ознак правочину, не підлягає нотаріальному посвідченню

Товариство звернулося з позовом до Банку про визнання відсутнім у Банку права іпотекодержателя згідно Іпотечного договору.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що акт приймання – передачі прав вимоги за договором купівлі-продажу прав вимоги вчинений у простій письмовій формі, що, на думку Позивача, свідчить про його нікчемність, оскільки при його складанні не дотримано нотаріальну форму, у зв’язку з чим Позивач вважає, що Відповідач не набув прав вимоги на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.09.2017, залишеним без змін  постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.10.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною 3 статті 24 Закону України "Про іпотеку" правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

На відміну від нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу прав вимоги, який є правочином відступлення прав за іпотечним договором у розумінні статті 202 ЦК України, акт приймання-передачі прав вимоги є лише одним із доказів, що підтверджує належне виконання ПАТ  свого зобов’язання з передачі на користь Банку прав вимоги, а тому вказаний акт приймання-передачі, не маючи ознак правочину, не підлягає нотаріальному посвідченню.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/4772/17

Відсутні підстави для відмови у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв'язку з відсутністю реального порушення боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання на момент пред'явлення відповідної вимоги

Банк звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Підприємства та Компанії про звільнення з-під арешту нерухомого майна.

Позовна заява мотивована тим, що арешт, накладений на іпотечне майно, перешкоджає Банку як пріоритетному обтяжувачу реалізовувати своє визначене статтею 36 Закону України "Про іпотеку" право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору або застереження, що до нього прирівнюється.

Рішенням господарського суду міста Києва від 08.06.2017 позов задоволено, звільнено з-під арешту нерухоме майно, належне на праві власності Підприємству.

Рішення мотивовано тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового провадження проведено державним виконавцем за виконавчим документом для задоволення вимог стягувача, який не є іпотекодавцем, та на порушення передбаченого частиною шостою статті 3 Закону України "Про іпотеку" пріоритету іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2017 задоволено апеляційну скаргу Підприємства, згадане рішення місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Скасовуючи постанову господарського суду апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Іпотека, за визначенням, наведеним у статті 1 Закону України "Про іпотеку", - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами шостою та сьомою статті 3 названого Закону:

- у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки; 

- пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.

Оскільки накладення арешту на майно має наслідком заборону відчуження арештованого майна, то ним порушується право іпотекодержателя в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Зі змісту наведених приписів Закону України "Про іпотеку" випливає, що в разі коли належним чином зареєстрована іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, відмінних від іпотекодержателя, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. При цьому відсутні підстави для відмови у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв'язку з відсутністю реального порушення боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання на момент пред'явлення відповідної вимоги; факт порушення основного зобов'язання, яке забезпечене іпотекою, виступає лише умовою реалізації гарантованих іпотекою прав іпотекодержателя  і не пов'язується з його  існуванням, а, отже, й порушенням шляхом арешту та заборони відчуження предмета іпотеки.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net