"Цивільна конфіскація" необґрунтованих активів: практичний аспект

В чому полягає особливість цього інституту та які висновки щодо практики його застосування можна на сьогодні зробити?

Цивільна конфіскація застосовується у разі визнання в суді необґрунтованими активів та стягнення їх у дохід держави в порядку цивільного провадження, яке здійснюється Вищим антикорупційним судом (якщо справа розглядається відносно суддів чи працівників Вищого антикорупційного суду, то вона підсудна місцевому суду, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться Вищий антикорупційний суд).

Позивачем у справі виступає Держава в особі прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у справах щодо активів працівника Національного антикорупційного бюро України, прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, - прокурори Генеральної прокуратури України за дорученням Генерального прокурора.

Але цікавим моментом є те, що відповідачем, окрім особи, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (перелік міститься у п.1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції»), яка набула актив (далі – уповноважена особа), може виступати також інша фізична чи юридична особа, яка набула у власність такі активи за дорученням цієї особи, якщо вона може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними.

Отже, якщо позивачем будуть здобуті докази того, що уповноважена на виконання функції держави або місцевого самоврядування особа (далі – уповноважена особа), яка формально не має прав щодо активів, але безпосередньо чи опосередковано розпоряджається ними, такі активи також знаходяться під ризиком стати предметом розгляду в рамках судового провадження по визнанню їх необґрунтованими та стягнення в дохід держави.

Є певні складнощі в практичній реалізації визнання таких активів необґрунтованими, адже окрім факту впливу уповноваженої особи на розпорядження активами необхідно довести отримання цих активів за рахунок саме цієї уповноваженої особи, а не фізичної чи юридичної особи. Проте, передбачення можливості застосування цивільної конфіскації  активів, які можуть не бути оформлені безпосередньо на уповноважену особу, свідчить про бажання держави здійснювати ретельний нагляд, перевірку та попередження випадків узаконення тих чи інших активів уповноважених осіб шляхом, наприклад, оформлення права власності на родичів чи близьких осіб.

Предметом розгляду є:

1. Активи, які набуті зазначеними вище особами після 28.11.2019 р., нижня межа вартості яких становить різницю між їх вартістю і законними доходами особи, що у п’ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на день ухвалення закону 28.11.2019 р. (тобто на 1 003 500 гривень та більше), та:

1.1. верхня межа їх вартості не перевищує шість тисяч п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (межа для кваліфікації дій за ст. 368-5 КК України, наприклад на 2019 рік це 6 243 250 грн) і, відповідно, вони не були предметом кримінального провадження

або 

1.2. верхня межа їх вартості не встановлена, вони були предметом злочину, передбаченого ст. 368-5 КК України, але кримінальне провадження закрите і відповідне рішення набуло статусу остаточного на підставі:

1) не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати;

2) набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою;

3) помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого;

4) стосовно кримінального правопорушення, щодо якого не отримано згоди держави, яка видала особу;

5) після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу.

2. Доходи, отримані від цих активів.

Відповідно до ч. 1 ст. 368-5 КК України кримінальна відповідальність передбачена за набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, активів, вартість яких більше ніж на шість тисяч п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян перевищує її законні доходи.

Кваліфікація цього злочину за суб’єктом та суб’єктивною стороною відповідає й діям, за які визначено цивільну відповідальність у вигляді цивільної конфіскації, проте цивільна конфіскація має нижчий поріг.

В обох випадках необхідним є доведення факту набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, активів та факту вартості таких активів, яка перевищує законні доходи уповноваженої особи.

При цьому, якщо в кримінальному провадженні не доведено факт придбання цих активів уповноваженою особою, внаслідок чого кримінальне провадження закрито, то цей факт не може бути доведений і в рамках цивільного провадження відносно визнання активів необґрунтованими.

Таким чином, на мій погляд, єдиною можливістю стягнення активів в цивільному порядку у разі закриття кримінального провадження за ст. 368-5 КК України внаслідок невстанволення достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпання можливостей їх отримати, є невстановлення вартості цих активів у розмірі, що перевищує визначену ч. 1 ст. 368-5 КК України межу.

Таким чином, законодавець передбачив можливість в будь-якому  випадку стягнути з уповноваженої особи активи в порядку цивільної конфіскації, якщо її дії не підпадають під ознаки злочину. Зазначене, а також встановлення можливості здійснити цивільну конфіскацію, якщо кримінальне провадження було закрито у разі скасування кримінальної відповідальності, смерті підозрюваного/обвинуваченого, закінчення строків досудового розслідування свідчить про визначення державою пріоритетності щодо повернення незаконних активів в її дохід навіть у разі не притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Варто зауважити, що активи, які фігурують в триваючому кримінальному провадженні за ст. 368-5 КПК України або у вироку суду, що набув чинності не можуть бути предметом цивільного позову. І навпаки, якщо активи, визначені предметом триваючого провадження в цивільному процесі чи стягнуті за результатом його розгляду, вони також не можуть враховуватись при визначенні різниці між вартістю набутих активів та законними доходами. 

Що стосується судової практики щодо визнання активів необґрунтованими, то на сьогодні Вищим антикорупційним судом ухвалено лише два рішення з цього приводу, одним з яких позов задоволена, а іншим відмовлено у задоволенні позову.

Окремо слід зауважити на позиції суду щодо таких моментів:

Щодо тягаря доведення обставин необґрунтованості активів чи спростування цього.

Відповідно до ст. 291 ЦПК України суд визнає необґрунтованими активи, якщо судом на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті за рахунок законних доходів.

Суд зазначає, що у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави позивач зобов`язаний навести у позові фактичні дані, які підтверджують зв`язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та їх необґрунтованість, тобто наявність визначеної частиною другою статті 290 ЦПК України різниці між вартістю таких активів та законними доходами такої особи. У разі визнання судом достатньої доведеності зазначених фактів на підставі поданих позивачем доказів спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача (ч. 1, 2 ст. 81 ЦПК України)  (рішення Вищого антикорупційного суду від 21.10.2021 року справі № 991/3608/21 – далі рішення суду).

Із цього формулювання вбачається, що все ж таки тягар доказування необґрунтованості покладається на позивача. Проте, на мій погляд, враховуючи аналіз ст. 291 ЦПК України та те, що відповідач до постановлення рішення не може достеменно визначити, чи визнає суд зазначені факти доведеними, для забезпечення захисту відповідач не повинен нехтувати правом надати суду докази, які би підтверджували факт того, що такий актив набутий із законних джерел. 

Щодо впливу дії закону у часі на аналіз законності коштів з яких набутий актив.

Вищий антикорупційний суд визначив, що конструкція статей, що регулюють позовне провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, деталізує, що предметом позову може бути актив, набутий, зокрема, особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або певним чином пов`язаний із особою, що має такий статус. Проте іншою вимогою є те, що такий актив може бути предметом позову лише тоді, якщо різниця між його вартістю та законними доходами саме особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (а не будь-якої особи). 

На підставі цього суд прийшов до висновку, що доходи особи, до моменту набуття ним статусу уповноваженої особи не є такими, що отримані особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а отже не можуть перевірятися на законність при набутті актива (квартири), а частина витрат на придбання активу у період, коли він був уповноваженою особою відповідає ого законним доходам.

Отже, якщо актив був придбаний у власність у час, коли особа була уповноваженою особою, але кошти чи інші активи на його придбання були виплачені раніше набуття ним статусом уповноваженої особи, законність цих коштів не містять інформації щодо предмета доказування і доводи щодо цього не приймаються до уваги суду і не беруться до розгляду (рішення Вищого антикорупційного суду від 21.10.2021 р. у справі № 991/3608/21).

Проте, з цим погодились не всі судді колегії, а окрема думка однієї судді полягає в тому, що обґрунтованість набуття активу не може досліджуватись лише у межах вчинення уповноваженою особою дій із набуття такого актива після набуття ним відповідних повноважень уповноваженої особи. 

Така окрема думка обумовлена тим, що на переконання судді, положення статей про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення у дохід держави у Главі 12 ЦПК України не вказують на те, що перевірці підлягають лише доходи, які особа отримала як особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а відсилання у п. 5 ч. 8 ст. 290 ЦПК України для визначення терміну «законні доходи» до спеціального Закону України «Про запобігання корупції» лише вказує на перелік джерел законних доходів, які підлягають перевірці, але в будь-якому разі ці положення не містять темпорального (часового) обмеження, що перевірці мають підлягати лише набуті особою доходи за час перебування її у статусі особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Суддя зазначає, що виявлення отримання будь-якого незаконного доходу, та набутих за нього активів, і є метою визнання активів необґрунтованими. Сумнівним видається, що із урахуванням наявного механізму, прийнятним може бути толерування до наявності незаконних джерел доходу, особливо в осіб, які в подальшому почали здійснювати функції держави або місцевого самоврядування. Нездійснення перевірки доходів, за які особа набула актив, може створювати перешкоди у виявленні корупційних ризиків у такої особи, оскільки отримання особою незаконного доходу до набуття повноважень народним депутатом може ставити її у залежність від певних осіб при здійсненні таких повноважень. Також, норми про цивільну конфіскацію не застосовуються виключно до суб`єктів, які мають статус осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а основним критерієм застосування таких норм є ознаки, яких набуває певний актив та його зв`язок із особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Вид та спосіб набуття актива (як, наприклад, розстрочення платежів) жодним чином не має перешкоджати встановленню істини щодо законності походження усіх доходів громадянина, які той використав для набуття актива вже як представник держави (Окрема думка судді Вищого антикорупційного суду Катерини Широкої у справі № 991/3608/21).

Враховуючи відсутність єдиної позиції з цього питання між суддями колегії складно казати про те, що визначена в рішенні практика стосовно цього питання є сталою і не буде змінюватись, проте при формування правової позиції цей аспект вже можна враховувати. 

Щодо обсягу майна, на яке здійснюється стягнення.

В рішенні зазначено, що прокурор у відповіді на відзив також підкреслив, що стягнення належить звернути на спірну квартиру в цілому, а не на її частину чи грошовий еквівалент такої частини, оскільки стягнення звертається на актив, а не на частину актива, пропорційну різниці між законними доходами та його вартістю, із урахуванням положень ЦПК України. Квартира є неподільною річчю. Також, певні витрати для набуття права власності на квартиру понесені відповідачем за рахунок доходів, законність яких він довів, проте це не має значення, оскільки мова йде про позбавлення права власності, набутого всупереч забороні, встановленій ЦПК України. 

Суд не надав оцінку цьому твердженню, адже він не вирішував питання стягнення внаслідок непідтвердження необґрунтованості активу. Проте, вважаю за необхідно звернути увагу на необґрунтованості такого твердження прокурора та його невідповідність положенням ст. 292 ЦК України.

Так, відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 292 ЦПК України якщо суд відповідно до ст. 291 цього Кодексу визнає необґрунтованими частину активів, в дохід держави стягується частина активів відповідача, яка визнана необґрунтованою, а у разі неможливості виділення такої частини - її вартість. У разі неможливості звернення стягнення на активи, визнані необґрунтованими, на відповідача покладається обов’язок сплатити вартість таких активів або стягнення звертається на інші активи відповідача, які відповідають вартості необґрунтованих активів.

Таким чином, ці норми повинні враховуватись судом при визнанні активу необґрунтованим, і у разі наявності у відповідача доказів законності доходу, який витрачено лише на частину такого активу, необхідно наполягати на стягнення частини активу чи її грошового еквіваленту.

Таким чином, ці норми повинні враховуватись судом при визнанні активу необґрунтованим, і у разі наявності у відповідача доказів законності доходу, який витрачено лише на частину такого активу, необхідно наполягати на стягненні не всього активу, а лише його частини, законність доходу щодо придбання якої не підтверджено, чи її грошового еквіваленту.  

Щодо перевірки підстав законності набуття активу.

Рішення Вищого антикорупційного суду України від 13.08.2021 р. у справі 
№ 991/3401/21, яким задоволено позов про визнання активів необґрунтованими, демонструє, що суд не сприймає формальні підстави законності набуття активу, а здійснює перевірку не тільки наявності документів, в даному випадку договорів оренди, а, окрім іншого й перевіряє їх на предмет фіктивності.

Таким чином, подання з боку відповідача формальних документів, реальність реалізації яких може бути спростована не є належним підтвердженням обґрунтованості активу.

Наведений аналіз інституту цивільної конфіскації та судової практики визнання активів необґрунтованими свідчить про наявність невирішених питань в закріплених законодавством нормах та відсутність уніфікованого підходу до необхідності встановлення тих чи інших обставин. Це свідчить про те, що судова практика у визнанні активів необґрунтованим ще не має чітких напрямів формування, а отже формування позиції для захисту клієнтів у зазначених цивільних спорах потребує ретельної підготовки з урахуванням усіх наведених дискусійних моментів.