"Законодавче підкріплення" кампанії з дискредитації НАНУ

«Якщо ти не реформуєшся за власним планом, то прийде час, і будеш пореформований за чужим». Ця дещо адаптована до теми статті прописна життєва істина ще раз підкреслює декілька тез. За принципом самоврядності НАН України має сама розробити і представити громадянському та експертному співтовариству, зацікавленим органам влади (дещо з обмеженнями стосовно участі в цьому процесі МОН України) власний план реформування НАНУ відповідно до викликів часу: необхідності модернізації матеріальної бази, витягнення наукової соціальної інфраструктури з минулого століття, забезпечення житлом, підвищення матеріального забезпечення, оптимізації структури (як би болісно це не було), інтеграція в світовий (та, передусім, в європейський) науковий простір.

Цілеспрямовано в суспільстві створено негативне сприйняття науки (зокрема, академічної) та наукової діяльності як чогось неприбуткового, безперспективного та вкрай непрестижного. Чия саме це заслуга? Отже, для підкріплення цієї «атмосфери» у суспільстві потрібні й не лише істерії в ЗМІ, а й «законодавче підкріплення».

Отже, поява Проекту Закону про внесення змін до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» щодо оптимізації структури Національної академії наук України (реєстр. № 8623 від 17.07.2018) є симптоматичною. Це не перша спроба «ззовні» нав’язати власне бачення управління науковою академічною сферою. Однак цього разу є деякі нюанси, на які обов’язково треба звернути увагу. Крім того, під удар поставлено Закон-гарант самоврядності та захисту майна НАНУ – Закон України «Про внесення змін до Закону України  «Про наукову і науково-технічну діяльність» щодо оптимізації структури Національної академії наук України», «латками» до якого пропонується викреслити із правового поля Президію НАНУ.

«Обґрунтування» прийняття цього проекту є досить агресивним з самого початку. «Президія Національної Академії наук України веде свій початок від структури створеної радянським режимом в 1928 році для ідеологічного нагляду над українськими науковцями. Сьогодні Президія НАНУ – це суто бюрократична структура зі штатом 280 чол. (станом на 2017 рік), функції якої  зводяться до розподілу коштів Державного бюджету України, виділених  НАНУ, та  контролю за діяльністю наукових установ». Наводячи подібні нісенітниці (не заперечую, в радянські часи мале місце ідеологічне забарвлення діяльності окремих керівних органів Академії, однак слід мати на увазі, що в силових органах були наявними спеціальні посади, які на модний манер називають зараз «смотрящими», в даному контексті – за наукою) народним обранцям слід оглядатися, передусім, на власну політичну і бізнес кар’єру (остання не повинна за чинним законодавством суміщатися з роботою в стінах Верховної Ради, але хто в наш час на це зважає?). «За 25 років незалежності Президія НАНУ так і не змогла запропонувати суспільству ефективну програму модернізації української науки відповідно до викликів часу та зупинити стагнацію наукової сфери». Слід визнати, що за 25 років не тільки НАНУ, а й Уряд, Парламент та суспільство не змогли віднайти прийнятного шляху реформування. Так, частина цієї «провини» й на Президії НАНУ. Однак, і пройдешні Уряди, і народні обранці попередніх скликань зробили все для девальвації звання вченого, девальвації та «попсовості» наукових ступенів і звань, створивши систему для отримання вказаних «благ», перш за все, для себе (для чиновників, суддів, прокурорів тощо), установи НАНУ (та наукові спеціалізовані ради), ставши заручниками недофінансування та ігнорування проблем і здобутків наукових установ, звісно, спокусилися на отримання додаткових преференцій способом потішання нездорових амбіцій оволодіння науковими ступенями в шкоду власним співробітникам. За створення цього порочного кола відповідальні всі! І критики, і прибічники. Олії у вогонь підливає й «університетське» лобі всередині МОН України, яке висуває з року в рік все абсурдніші «плани» реформування наукової сфери без розуміння її сутності та уявляє науку як обслугу (чи ширму) бізнесу щодо заробляння коштів на імітації освітнього процесу (до речі, як на контрактній, так і на бюджетній основі). Але у народних обранців до цих процесів цікавості немає від слова «зовсім».

Президії НАНУ авторами Законопроекту закидається те, що «Президія культивує авторитарно-директивний принцип управління наукою. Колективи наукових установ усунуті з розробки стратегічних рішень, які торкаються їхніх інтересів та інтересів науки загалом». Цю нісенітницю можна й не коментувати, однак слід відповісти й на цей випад. Перше. Всі рішення, в т.ч. стратегічні, проекти рішень, концепцій тощо завжди надсилаються до наукових установ, науковим співробітникам дирекціями надається право висловити свою думку як в рамках колективних пропозицій, так і індивідуально. Якщо і є приклади ігнорування дирекціями установ НАНУ думки окремих вчених, то 1) такі відмови носять обґрунтований характер, та 2) ніхто не відбирає права у жодного співробітника звернутися до Президії одноосібно. Друге. Мова йде саме про кризовий менеджмент науковою сферою та науковими установами НАНУ в умовах зовнішнього тиску (в т.ч. подібними проектами, публікаціями в ЗМІ тощо), внутрішніх проблем (зокрема, кадрових). Кризовий менеджмент вимагає жорсткого оперативного управління. Якщо такий стиль управління авторам законопроекту здається авторитарно-директивним, то слід задаватися питанням, а який стиль керівництва в таких умовах бачать вони? Стиль безладу та блокування прийняття оперативних рішень як з наукових, так і господарських питань?

Наявність Президії НАНУ як дієвого органу прийняття рішень дозволяє оперативно латати дірки в греблі проблем. В греблі, яка вже має декілька суттєвих пробоїн. Нівелювання (або знищення за логікою розглянутого проекту) ролі Президії та її заміна ще більш недієвими інституціями, робота яких відверто нагадуватиме балаган, слугує логіці ще більшої дискредитації НАНУ та всієї наукової сфери. Прийняття цього проекту здатне остаточно знищити вітчизняну академічну науку та призвести до тяжких наслідків. Так, частина наукових установ з персоналом (без землі та будівель) здатні будуть адаптуватися (годувати сім’ї теж потрібно) до нових умов «науки без науки» в університетах, частина наукових кадрів піде на пенсію (за Законом про наукову та науково-технічну діяльність, метою якого є саме вимивання наукових кадрів із установ НАНУ декількома способами, ніж збереження та примноження наукового потенціалу установ), а більшість переважно молодих кадрів поїде шукати кращої долі за кордоном. В чому цінність вітчизняної наукової школи? В її ідеологічній незаангажованості. Наука (наукова сфера в цілому, групи науковців, окремі науковці) – це завжди опоненти влади, деструктивам у суспільстві. Наука в сучасному вигляді все ще здатна генерувати рішення, відмінні від рішень державних інституцій, заангажованих політичними, економічними (корпоративними), а іноді й відверто корупційними інтересами. Наука в даному випадку не тільки радник щодо прийняття державних рішень, а ще й опонент та критик, експерт тощо. Буває, що й не зовсім зручний, за що протягом років 15 до Революції Гідності всі Уряди намагалися комплексом спрямованих заходів витіснити академічну сферу із сфер суспільного, політичного та економічного життя України. Чи вдалося це? Вже майже.

Час іде. І не в тому сенсі, що система застаріла, відтягує власне існування в такому вигляді на невизначений строк, а стосовно того, що за 5-7 років наукові установи НАНУ майже спорожніють залишивши по собі будівлі, землю, бібліотеки та … спогади. Мова вже не йде про наповнення установ молодими кадрами, створенням для них всіх належних умов (щодо «належних» умов раджу зайти до аспірантських гуртожитків, де не те що творити науку – жити не хочеться… Не кажучи вже про такий прошарок науковців, як вимушено переміщені особи) та достойної оплати праці (наукова молодь щоб вважатися такою, на мою думку, потребує не менше 7-10 років державних інвестицій, і це не лише грошові одиниці). Чи замислювалися автори проекту, чого вартує державі (науковій установі, її керівництву, старшому поколінню науковців) виховати із аспіранта – випускника ВНЗ, старшого наукового співробітника, кандидата наук – основної «робочої» одиниці наукової установи, що не лише обіймає названу посаду, а ще й творчо, по-діловому, «креативно» підтримує престиж професії новими знаннями, відкриттями тощо? Гадаю, чиновнику чи представнику торгового капіталу (які є чисельними серед народних обранців) важко осягнути цей шлях, особливо коли знати, за рахунок яких важелів відбувалися «здобуття» їх наукових ступенів.

Відходячи від теми аналізу представленого законопроекту зазначу ще раз:  знищення науки у кілька етапів та багатьма кроками – справа всіх Урядів. Чому? Наукова сфера це та сфера, яка здатна чинити опір, бути опонентам будь-які владі та її недолугим рішенням. Так сталося, що наука в Україні не стала обслугою або офіціанткою влади, як, наприклад, в Російській Федерації. Банально не встигла попри всі намагання режиму Януковича-Азарова, які плекали надії реформування Української науки за російськими лекалами. Дякуючи Революції Гідності наука мала б отримати другий шанс, але, поки що, пасьянс для стратегів розвалу науки складається вдало.

Враховуючи вищевикладене, Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» щодо оптимізації структури Національної академії наук України (реєстр. № 8623 від 17.07.2018) потребує відхилення. Народним обранцям слід уникати подібних законотворчих ініціатив, які прямо спрямовані на продовження дискредитації НАНУ та наукової сфери в цілому. НАНУ вже сьогодні потребує законодавчого оновлення свого статусу, підсилення важелів захисту державного майна (а подекуди – й відновлення майнових прав на прямо захоплені об’єкти не тільки на тимчасово окупованих територіях), посилення збереження основних фондів, заповідних фондів, надбань Українського народу та його культурно-наукової спадщини. І риторичне запитання на останок: де відповідні законотворчі ініціативи від народних депутатів?..