Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
27.03.2018 11:32

Захист від колабораціонізму: спроба друга

Старший науковий співробітник відділу проблем господарсько-правового забезпечення економічної безпеки держави Інституту економіко-правових досліджень НАН України

Той випадок, коли суспільно корисна ідея, на яку є неабиякий громадський запит, гальмується недолугими законопроектами…

Поданий на Розгляд Верховної Ради України проект Закону України про захист української державності від проявів колабораціонізму від 20.12.2017 р. (реєстр №  7425) (як і перший подібний законопроект № 6170 від 09.03.2017 р.) спричинив великий «хайп» як у ЗМІ РФ, так і в українських ЗМІ, які підконтрольні або симпатизують політиці окозамилювання та пропаганди «примирення» та «всеосяжного прощення» збоку держави-агресора. При цьому, у багатьох ЗМІ РФ зразу ж з’явилися «історичні спогади» та «фотовиставки» про колабораціонізм в Україні часів окупації гітлерівською Німеччиною (звісно, про свої історичні події щодо, наприклад, Руської Визвольної Армії, «власівців» та їх прапору, один-в-один схожого на «георгієвську стрічку», ніхто не згадує). Також масово почали з’являтися «публікації» про надумані «історичні паралелі». Не акцентуючись на інформаційному смітті відзначимо, що колабораціонізм має багато проявів. Слід лише згадати, що окупаційні адміністрації в захоплених районах Донецької та Луганської областей постійно проводять заходи так званого «мобілізаційного» характеру щодо різних верств населення, записуючи їх у «резервісти». Логіка проста – пов’язати якомога більше населення (переважно чоловіків) путами колабораціонізму, створивши відчуття у населення, що «в Україну більше дороги немає». Але це не так. Колабораціонізм – поняття дуже широке, та не завжди окремі його складові співвідносяться із злочинами (визнаними такими як вітчизняним кримінальним законодавством, так і міжнародним правом). Само ж міжнародне право стосовно колабораціонізму та його наслідків, боротьби з таким явищем, після Нюрнберзького процесу залишилось у зачатковому стані та не розвивалося за відсутності потреби. Події ж весни 2014 р. мають всі шанси стати рушієм розвитку відповідного інституту міжнародного права і Україна, як постраждала сторона, не має права ігнорувати шансу долучитися до розвитку міжнародного права як запобіжника виникнення подібних ситуацій будь-де в Європі та Світі.

Поряд з цим проектом № 7425 подано й проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо колабораціонізму та посилення відповідальності за державну зраду) від 20.12.2017 реєстр. № 7426, яким пропонується посилити кримінальну відповідальність за діяльність, яку можна характеризувати як колабораціонізм. Однак і цей проект не позбавлений неточностей. Так, окрім іншого, викликає зауваження термін «окупаційний орган». З точки зору юридичної техніки краще вживати термін «орган окупаційної адміністрації».

Годі й казати, колаборанти – рушійна сила руйнування української державності та опора окупаційних адміністрацій АР Крим, окремих районів Донецької та Луганської областей. РФ усіляко намагається видати колаборантів за «представників законної влади», нав’язати «рівні» переговори з «представниками Донбасу» (наприклад, щодо відновлення функціонування мобільного зв’язку, гуманітарних питань, майбутнього територіального устрою України, її політичної та правової систем тощо). З огляду на аналіз подій в Криму та на Донбасі можна визначити активний колабораціонізм як такий, та пасивний («спостерігацький», обивательський) колабораціонізм, але повторюся, окупаційні адміністрації комплексом заходів намагаються втягнути якомога більше населення у діяльність терористичних організацій, тим сами ускладнюючи наступне покарання таких осіб за принципом «усіх не покарають», адже прийдеться застосовувати Закон про захист державності від колабораціонізму майже до всього дорослого населення окупованих територій. Чи відповідає на цей виклик представлений законопроект?

Цього разу (порівняно із першим проектом) авторський колектив більш ніж представницький: н.д. Висоцький С.В., Левус А.М. , Лапін І.О. (автор попереднього проекту), Бондар М.Л., Величкович М.Р., Тимчук Д.Б., Кремінь Т.Д., Бриченко І.В., Медуниця О.В. (всі н.д. – Політична Партія «Народний Фронт»). Головним визначено Комітет з питань національної безпеки і оборони. Зазначеним проектом пропонується « встановити правові та організаційні засади проведення перевірки, а також заходи щодо громадян України, які сприяли чи сприяють ворогу у здійсненні агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України, включаючи підтримку органів, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування» . Тут декілька зауважень. Це визначення враховує лише вузьке поняття колабораціонізму та відсікає співробітників бюджетних «установ», підприємств, «наукових» установ, «адвокатів», співробітників ЗМІ тощо (окрім, звісно керівників «органів управління», «правоохоронних органів», військових злочинців і т.і.), створених на базі захопленого протиправним способом майна всіх форм власності. Це не є припустимим, адже колабораціонізм – це свідомий вибір людини, її цілеспрямована діяльність (публічна, професійна тощо), як активна, так і пасивна. Відповідно до прийнятої в науковій літературі класифікації вирізняють:

(1) Військовий колабораціонізм – сприяння противнику зі зброєю в руках: служба у військових формуваннях, поліцейських структурах, в органах розвідки та контррозвідки (однак, без скоєння тяжких злочинів). Це питання в цілому в чинному кримінальному законодавстві України вирішено. До речі, «служба в органах розвідки та контррозвідки» має враховувати той факт, що російські окупанти у великій кількості використовують неповнолітніх та малолітніх осіб (дітей). У всіх на слуху випадок з окупованого Іловайська (Донецька область), коли підліток Сергій Шимонаєв у 12 років пішов служити в розвідці створених окупантами силових структур терористичної організації (сюжет про це було передруковано багатьма місцевими та російськими пропагандистськими ЗМІ, наприклад, дивись «Аргументы и факты», стаття «Сын донецкого полка» від 15.01 2018). Як бути з такою категорією громадян, законодавство відповіді поки що не надає з урахуванням віку настання кримінальної відповідальності. Звісно, що залучення такої категорії осіб до лав комбатантів заборонено багатьма міжнародними конвенціями, але як завжди РФ на них не зважає. В цьому випадку покарання повинне бути спрямоване на тих, хто залучив підлітка до такої діяльності, але що робити з самим підлітком із, вочевидь, вже зламаною психікою?

(2) Економічний колабораціонізм – співробітництво у будь-яких галузях економіки, ведення господарської діяльності на окупованих територіях на умовах окупаційних адміністрацій, сплата «податків» та інших платежів органам окупаційних адміністрацій, фіктивна зовнішньоекономічна діяльність тощо. Слід мати на увазі, що будь-яка господарська діяльність на окупованих територіях – це джерело живлення терористичних організацій та окупаційних адміністрацій не дивлячись на той аргумент, що «суб’єкти господарювання» на окупованих територіях забезпечують мінімальні умови життєдіяльності місцевого населення, яке знаходиться у «трудових відносинах» з такими суб’єктами. Економічний колабораціонізм на окупованих територіях також проявляється у діяльності керівників підприємств або прямо захоплених окупаційними адміністраціями, або створеним у процесі так званої «націоналізації» періоду весни 2017 р.

(3)  Культурний колабораціонізм – співробітництво з окупантами в духовній сфері (під час, наприклад, Другої світової війни це сприяло поширенню серед населення вірнопідданських почуттів, пропаганди винятковості «арійської раси», підвищенню психологічного настрою окупантів). Сьогодні культурний (культовий) колабораціонізм проявляється у діяльності «церков» РПЦ (УПЦ МП) на окупованих територіях, а також участь «творчих» колективів, колективів музеїв та ін. установ у заходах, які спонсоруються та організовуються окупаційними адміністраціями.

(4) Побутовий колабораціонізм, пов'язаний із встановленням дружніх відносин між окупантами та населенням, особиста підтримка їх у заходах, які організовуються окупаційними адміністраціями, підтримка у соціальних мережах, на побутовому рівні (на рівні «розмов на кухні»).

(5) Політичний, адміністративний колабораціонізм – співробітництво з окупаційними органами влади без зайняття керівних посад, працевлаштування в таких органах, членство у створюваних «політичних» рухах та об’єднаннях тощо.

Останнім часом можна виокремити ще таких вид колабораціонізму як медійний (6), тобто участь у телешоу, виступах та телебаченні та радіо «представників» громадськості, так званих «наукових» кіл з наукових установ та ВНЗ, створених та фінансованих окупаційними адміністраціями.

            У зв’язку з цим обурення викликає формулювання «функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування», вміщене у проекті Закону. Цього варто уникати у будь-якому разі, адже це натяк на легалізацію окупаційних адміністрацій та перетворення їх на «представників Донбасу», на «органи влади чи місцевого самоврядування», що надає пропаганді РФ зайвих підстав наполягати на «прямому діалозі» між Києвом та, по факту, ставлениками РФ.

В частині 3 статті 1 передбачається, що цей Законопроект передбачає застосування обмежень прав осіб, визнаних колаборантами та не виключає відповідальності за вчинення злочинів згідно з Кримінальним кодексом України. Цікаво, що означає «не виключає відповідальності»? Є злочин, є відповідальність. Звісно, правило ст. 61 Конституції України тут не діє. Отже, звернемось ще до положень Конституції. Стаття 21 гарантує, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Натомість, проектом передбачається обмеження прав громадян, які визнані спеціально створеною Комісією колаборантами.

Відповідно до ст. 2 проекту колаборант особа, яка співпрацювала чи співпрацює з ворогом при здійсненні ним агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України; сприяла чи сприяє у здійсненні такої агресії або розгортанні конфлікту; надавала або надає ворогу допомогу під час підготовки та проведення такої агресії, при розгортанні збройного конфлікту. Відповідно, колабораціонізм співробітництво з ворогом, сприяння у здійсненні агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України, надання ворогу допомоги під час підготовки та проведення агресії, при розгортанні збройного конфлікту. При цьому, співробітництво з ворогомбудь-яка участь, вчинення спільних з ворогом дій, що направлені на нанесення шкоди суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Апелювання в статті 3 проекту до «верховенства права» під час «перевірки та затвердження висновків щодо колабораціонізму» спеціально створений орган – Комісія, не є коректним у зв’язку з тим, що діяльність Комісії спрямована на позасудове обмеження законних (конституційних) прав громадян, позапроцесуальний збір особистих даних громадян тощо.  У частині 2 статті 3 вказується, що « Комісія застосовує принцип верховенства права з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини». Все вищеозначене ніяк не співпадає з практикою ЄС в сфері прав людини. В такому випадку не може також йти мова про законність (ст. 4 проекту). Проектом також не передбачено, яким чином будуть втілюватись у життя принципи відкритості, прозорості та публічності у роботі Комісії (стаття 5 проекту). Чи це буде онлайн відеотрансляція, чи буде відповідний інтернет портал, чи буде забезпечено присутність спостерігачів, волонтерів?

Взагалі, автори проекту дещо загралися

Це показово видно із назв та змісту статей 6, 7 та 8 законопроекту. Зокрема, ст. 6 встановлює «презумпцію невинуватості та право на оскарження». Відповідно до Конституції України і так встановлюється презумпція невинуватості, рівно так і право на оскарження та гарантування на захист. Перелічення цих прав в контексті «захисту від колабораціонізму» не є доречним, а слугує лише засобом «збільшення нормативного матеріалу» всередині нормативного акту.

Статтею 9 проекту встановлюються терміни проведення перевірки осіб «на ознаки колабораціонізму у їх діях», які не можуть перевищувати 20 років з дня закінчення агресії проти України та / або збройного конфлікту, факт чого засвідчується постановою Верховної Ради України. Цей термін не є коректним та не гармонізується з відповідною нормою Кримінального кодексу України.

            Розділ 2 проекту «Форми колабораціонізму та загальні засади здійснення перевірки щодо колабораціонізму» містить статтю 10 «Форми колабораціонізму», яка деталізує визначення колабораціонізму, наведене у ст. 1. Зокрема, колабораціонізм як дія передбачає: 1) забезпечення участі регулярних військ, радників, інструкторів і найманців у бойових діях на території України; 2) проведення розвідувально-підривної і диверсійної діяльності; 3) реалізацію дій, спрямованих на розпалювання міжетнічної, міжконфесійної, соціальної ворожнечі і ненависті, сепаратизму і тероризму; 4) створення і всебічну підтримку органів, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування; 5) окупацію та анексію територій України; 6) нарощування військових угруповань біля кордонів України та на тимчасово окупованій території України, зокрема, розміщення тактичної ядерної зброї; 7) утворення екстремістських злочинних озброєних угруповань, діяльність яких спрямована на дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації в Україні, порушення функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та блокування важливих об'єктів промисловості й інфраструктури; 8) блокування зусиль України щодо протидії монополізації стратегічних галузей національної економіки іноземним капіталом, щодо позбавлення залежності від монопольних постачань критичної сировини, насамперед енергетичних ресурсів; 9) торговельно-економічну війну, вчинення дій, направлених на виснаження української економіки і підриву суспільно-політичної стабільності з метою знищення держави Україна; 10) здійснення інформаційно-психологічної війни, приниження української мови і культури, публічна наруга над Державним Прапором України, Державним Гербом України або Державним Гімном України, фальшування української історії, формування засобами масової комунікації альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу.

            Як же розуміють колабораціонізм (окрім рамкового визначення) розробнии проекту? Дії окремих осіб, які співпрацюють з ворогом, сприяють або надають ворогу допомогу під час здійснення агресивних дій, при розгортанні збройного конфлікту проти України та щодо яких застосовуються обмеження, визначені в цьому Законі, та розкривається інформація, можуть бути виражені, але не виключно, в наступному:

1) організація масових заходів політичного характеру (мітинги, демонстрації, пікетування, страйки), в рамках співробітництва з ворогом, з метою сприяння та надання йому допомоги у здійсненні агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України, підтримки органів, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування, а також, активна участь у таких заходах з метою підтримки;

2) неодноразове розміщення для загального перегляду у соціально орієнтованому ресурсі мережі Інтернет закликів до підтримки дій ворога у здійсненні ним агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України; закликів до підтримки органів, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування, а також розповсюдження такої інформації в мережі Інтернет з метою забезпечення зазначеної підтримки;

3) працевлаштування на політичні та адміністративні посади в органах, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування, якщо такі посади пов’язані з управлінням, прийняттям рішень відповідного органу та / або участю в процесі розробки і ухвалення таких рішень;

4) участь у військових діях, збройному конфлікті на боці ворога, зокрема для забезпечення підтримки органів, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування;

5) проведення заходів щодо пошуку та вербування інших осіб з метою забезпечення здійснення агресивних дій, розгортання збройного конфлікту, зокрема для підтримки органів, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування;

6) передача матеріальних та нематеріальних ресурсів регулярним військам ворога, радникам, інструкторам і найманцям, що направлені ворогом, а також незаконним формуванням, підпорядкованим органам, самопроголошеним чи створеним ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування;

7) заклики, проведення агітації серед вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб незалежно від форм їх навчання і типів навчальних закладів з метою забезпечення підтримки агресивних дій ворога, розгортання збройного конфлікту проти України;

8) здійснення публічних закликів до підтримки дій ворога у здійсненні ним збройної агресії або збройного конфлікту проти України, закликів до підтримки органів, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування, з використанням засобів масової інформації;

9) організація та участь у проведенні інформаційних компаній, направлених на забезпечення підтримки ворога при здійсненні ним збройної агресії або збройного конфлікту проти України; підтримки органів, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування.

Звісно, розробниками сформульовані й обмеження, визначені в цьому Законі, не можуть бути застосовані до щодо осіб, які співпрацювали з ворогом, сприяли йому та надавали допомогу при здійсненні ворогом збройної агресії або збройного конфлікту проти України:

1) за наслідком застосування фізичного примусу до особи або членів її родини, що підтверджується належними доказами;

2) у зв’язку з погрозою вбивством або застосуванням насильства, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення таких погроз та при наявності належних доказів;

3) з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена (крайня необхідність), що підтверджено належними доказами.

Отже, автори проекту № 7425 намагалися охопити якомога ширше коло відносин та діянь, які можна характеризувати як колабораціонізм, що не є зовсім виправданим з практичної точки зору.

Стаття 11 встановлює основні засади діяльності Комісії щодо наявності фактів колабораціонізму. Перевірка стосовно кожної особи завершується висновком, який підтверджує проходження відповідної процедури. Перевірку може бути здійснено за ініціативою самої особи, яку має бути перевірено. Частиною 3 встановлено обов’язкові випадки перевірки щодо колабораціонізму: 1) перед призначенням особи на посаду державної служби або служби в органах місцевого самоврядування; 2) перед ухваленням рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді; 3) після реєстрації особи для участі у виборах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 4) перед призначенням особою рядового і начальницького складу правоохоронних органів та працівником інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, військовослужбовцем Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до закону; 5) після вступу особи на іншу посаду, пов’язану з виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування; 6) перед затвердженням складу комісій, робочих груп, інших органів, що утворюються при органах державної влади чи місцевого самоуправління; 7) при призначенні на роботу до об’єкта, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави; 8) при проведенні перевірки громадян у зв’язку з їх допуском до державної таємниці. Перевірка може бути проведена лише 1 раз стосовно однієї особи.

            Наступна стаття 12 проекту знов вступає в конфлікт з положеннями Конституції України. Пропонується, що особам, щодо яких виявлені факти колабораціонізму згідно з цим Законом, забороняється: 1) обіймати будь-які посади державної служби та служби в органах місцевого самоврядування; 2) обиратися до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 3) здійснювати правосуддя у відповідному суді; 4) бути особою рядового і начальницького складу правоохоронних органів та працівником інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, військовослужбовцем Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до закону; 5) обіймати (бути призначеним або обраним на) будь-які інші посади, пов’язані з виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування; 6) призначатися, обиратися, бути включеним до комісій, робочих груп, інших органів, що утворюються при органах державної влади чи місцевого самоврядування, бути залученим експертом щодо роботи вказаних органів; 7) призначатися на роботу до об’єкта, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави; 8) бути допущеним до державної таємниці; 9) отримувати дозволи на придбання, зберігання та носіння вогнепальної мисливської, холодної, пневматичної зброї.

Частиною 2 статті 12 пропонується, що обмеження щодо осіб, визначених відповідно до цього Закону колоборантами, застосовуються на строк 15 років. А до особи, яка вперше вчиняла дії, визначені у цьому проекті Закону як колабораціонізм, якщо вона щиро покаялася, активно сприяла роботі Комісії, зокрема надавала докази щодо діяльності інших осіб, за рішенням Комісії обмеження можуть бути застосовані строком на 10 років.

Частина 4 статті 12 взагалі не втримує критики як з точки зору теорії, так її відлуння у сучасному кримінальному та кримінально-процесуальному праві України, в цілому гармонізованими вже системами із міжнародно-правовими відповідниками. Отже, «Якщо особі, визначеній відповідно до цього Закону колоборантом, за вчинення злочину призначене відповідно до Кримінального кодексу України покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, обмеження, встановлені цим Законом, застосовуються на строк, який визначається як сума строку покарання і 15 років».

Статтею 13 розкривається задекларований принцип відкритості роботи Комісії. Але яким чином Адміністрація Президента України має бути відповідальною за інформаційне забезпечення, по суті, органу з притаманними саме правоохоронним (спеціальним слідчим) органам? Гадається, це питання має бути розкрите у наступній статті 14 «Статус Комісії», але вона лише вносить додаткову плутанину. Комісія є уповноваженим органом з питань розгляду справ щодо колабораціонізму. Яким саме органом? З яким статусом? Де його місце серед органів державної влади? Авторами пропонується, що Комісія є допоміжним органом, утвореним Президентом України для забезпечення реалізації його повноважень в сфері національної безпеки та оборони. Положення про Комісію затверджує Президент України за поданням Глави Адміністрації Президента України після погодження з Кабінетом Міністрів України. Регламент Комісії затверджує Президент України після погодження з Кабінетом Міністрів України, Службою зовнішньої розвідки України та Службою безпеки України (частина 2 статті 14 проекту).

Склад Комісії визначається на конкурсних засадах за рішенням Президента України та оформлюється його Указом. Штатний розпис Комісії затверджується Президентом після погодження зі Службою зовнішньої розвідки України та Службою безпеки України (частина 3 статті 14). Так на конкурсних засадах чи за рішенням Президента? Та чи можливий консенсус в органі, в якому 50 рівноправних членів (без ієрархічної побудови окрім обраного голови (частина 4 статті 14)? А всі ці норми щодо розподілу справ (частина 5 статті 14), обрання голови та заступників (частина 5 статті 14) тощо лише данина моди та намагання «гармонізувати» із чинним процесуальним законодавством.

Питання викликає й частина 6 статті 14, де мова йде про «фінансування діяльності Комісії (допоміжного органу) з державного бюджету України». Як відомо, Президентом України ліквідовані майже всі допоміжні та консультативні органи. Далі в частині 7 йде опис бюрократичного апарату Комісії, розподіл обов’язків, можливість створення територіальних підрозділів. Окремо відзначено, що діяльність Комісії буде регулюватись відповідним Положенням. А для контролю Комісії знову ж таки Адміністрацією Президента (!) створює дорадчий громадський орган з питань колабораціонізму при Комісії для забезпечення здійснення громадського контролю, до складу якого входять представники засобів масової інформації та представники громадськості. «Контролюючий орган контролюючого органу», який формується одним й тим же органом – Адміністрацією Президента (частина 8 статті 14)?

У статті 15 проекту встановлюється статус членів Комісії, де серед норм знову йде загравання із «конкурсними засадами», віковим цензом у 35 років, професійними та моральними якості, суспільним авторитетом. В подібних законопроектах слід уникати таких оціночних понять, адже авторитети й мораль у всіх різна і це широке поле для зловживань в доборі відповідних кандидатів. Знову ж таки, підбір кандидатів здійснюється … Адміністрацією Президента та Президентом України, який створює конкурсну комісію. Цікаво, а скільки років буде створюватися така конкурсна комісія з метою обрання членів ще однієї Комісії враховуючи досвід створення подібних «органів» в Україні? Стаття 16 проекту «Повноваження Комісії» є найбільш цікавою з огляду на те, що повноваження «органу» є елементом його характеристики та дозволяють визначити його місце серед інших подібних органів в системі державного управління національною безпекою. Отже, до повноважень Комісії належать: 1) збір та здійснення перевірки інформації щодо сприяння окремих осіб ворогу у здійсненні агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України, включаючи підтримку органів, самопроголошених чи створених ворогом, які виконували чи виконують на тимчасово непідконтрольній Україні території функції, властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування може та затвердження висновків щодо колабораціонізму; 2) надання роз’яснень особам, які перевіряються, про їх права і обов’язки; 3) сприяння в реалізації таких прав і обов’язків; 4) забезпечення доступу особам, які мають на це право, до матеріалів перевірки, надання їм інформації про стан перевірки, зокрема за їх зверненням; 5) направлення запитів та отримання, відповідно до цього Закону, від державних органів влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб документів та відомостей, необхідних для проведення перевірки та надання висновку; 6) залучення до участі в перевірці осіб, які сприяють перевірці; 7) проведення огляду місця та речей, призначення експертизи, якщо це необхідно для проведення перевірки; 8) використання технічних засобів для фіксації окремих процедурних дій.

Ну звісно, після таких над широких повноважень авторами проекту пропонується захистити членів Комісії, надавши їм гарантії незалежності (стаття 17).

Розділ ІV законопроекту присвячений порядку перевірки щодо колабораціонізму. Відповідно до статті 18 проекту перевірка щодо колабораціонізму здійснюється: 1) за заявою особи, що має намір пройти перевірку (є випадки «прохання» самих осіб щодо добровільного внесення в базу «Миротворець», це, серед певного кола осіб, вважається символом визнання та підвищення статусу в терористичних організаціях, створених РФ на окупованих територіях); 2) за ініціативою Комісії; 3) за повідомленням третьої особи, 4) у випадках, визначених цим Законом обов’язковими. Заяву може бути подано як окремою особою (індивідуальна), так і групою осіб (колективна).

Цікавою є норма статті 19 щодо доказів проявів колабораціонізму в діяльності. Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких, у визначеному цим Законом порядку, встановлюється наявність чи відсутність обставин, що мають значення для надання об’єктивних та неупереджених висновків (ч. 2 статті 19 проекту). Джерелами доказів можуть бути: пояснення учасників процесу перевірки; документи; пояснення свідків; висновки або пояснення експертів; пояснення або консультації спеціалістів; інформація, розміщена в мережі Інтернет; інформація, отримана Комісією за результатом надіслання запитів до фізичних, юридичних осіб, об'єднань громадян, суб'єктів владних повноважень та інші джерела інформації, не заборонені законом (ч. 3 статті 19 проекту). Звернення за матеріалами, необхідними для прийняття рішення Комісією, до державних органів, органів місцевого самоврядування підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управління, щодо витребування документів та відомостей, необхідних для прийняття рішення та затвердження висновків, обов’язкові до виконання. У такому зверненні встановлюється термін достатній для надання документів та відомостей (ч. 4 статті 19 проекту). Комісія має право отримувати документи та відомості, зазначені у частинах першій і другій цієї статті, що містять конфіденційну інформацію, без попередньої згоди особи (ч. 5 статті 19 проекту). Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Звісно, розробники статті можуть апелювати до того, що саме порядок збирання буде передбачений цим Законом в «інтересах національної безпеки».

Порядку проведення перевірки присвячена стаття 20 проекту, в якій зазначено, що про початок перевірки якнайшвидше повідомляється особа, що перевіряється . У повідомленні зазначаються її права та обов’язки, зокрема, порядок ознайомлення з матеріалами перевірки, а також визначається строк, протягом якого особа має право подати свої пояснення та зауваження. Зацікавлена особа може залучатися до участі в перевірці за власною ініціативою або за клопотанням інших учасників процедури перевірки (ч. 2 статті 20). Комісія при розгляді матеріалів перевірки зобов’язана з'ясувати: чи вчиняла особа дії, що визначені в цьому Законі як колабораціонізм; підстави та мотиви для вчинення особою вказаних дій; чи є пом'якшуючі і обтяжуючі обставини; чи є підстави для передачі матеріалів до правоохоронних органів, а також з'ясувати інші необхідні обставини (ч. 5 статті 20). Особа, що перевіряється, має право бути вислуханою Комісією. Право бути вислуханим реалізується шляхом надання особою Комісії своїх пояснень та заперечень у письмовій чи усній формі. Заслуховування не проводиться, якщо: 1) необхідно вжити негайних заходів для запобігання заподіянню шкоди чи для захисту публічних інтересів; 2) відповідно до закону вимагається негайне прийняття рішення; 3) прохання заявника є очевидно безпідставним (ч. 6 статті 20).

    Відповідно до статті 21 процедура перевірки особи завершується затвердженням висновків щодо колабораціонізму на засіданні Комісії. За результатом перевірки Комісією можуть бути затверджені наступні висновки: 1) про наявність в діяльності особи фактів колабораціонізму і визнання особи колаборантом; 2) про відсутність в діяльності особи фактів колабораціонізму; 3) про наявність в діяльності особи фактів колабораціонізму, визнання особи колаборантом та передачу документів перевірки до правоохоронних органів (ч. 2 статті 21 проекту). Комісія також може дійти висновку про відсутність можливості прийняти рішення та прийняти рішення про направлення матеріалів на проведення додаткової перевірки (ч. 3 статті 21 проекту). Відповідно до ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Все. Після цитати цієї норми будь-які розмови про діяльність будь-яких комісій щодо визнання громадянина України колабораціоністом не мають сенсу, адже такий «статус», присвоєний у позасудовому (по суті, в адміністративному) порядку може бути тут же оскаржений на підставі норми прямої дії.

            Стаття 23 проекту містить «загравання» із конституційним правом оскарження висновків Комісії у судовому порядку. Але як можна оскаржити «акт» органу з незрозумілим статусом та місцем серед державних органів? «Прикінцеві положення» законопроекту спрямовані на підвищення національної безпеки, передусім, в інформаційній сфері.

    Слід зірнути увагу, що загальна заборона сепаратизму (діяльності підконтрольних законній владі територіях України) та колабораціонізму (діяльності на окупованих територіях України) закладені у статті 37 Конституції України, на яку, нажаль, автори проекту зовсім не спираються. Так, утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються. Крім того, Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань (ч. 3 статті 37 Конституції України). Важливою в цьому контексті є частина 5 статті 37 Конституції України, відповідно до якої заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Крім того, стаття 55 Конституції України кожному гарантуєправо на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. До того ж, кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

            І найголовніше. Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Цим законопроектом все ж таки встановлюється відповідальність особи, визнаної колаборантом, у вигляді позбавлення права займати певні посади протягом визначеного строку. Деокупація Донбасу та Криму є невідворотною. Коли цей чи аналогічний (більш зважений) законопроект буде прийнятий, з того часу колабораціонізм вважатиметься злочином, за який буде встановлено відповідальність. А якщо особа на момент прийняття Закону припинила дії, які не підпадають під дію сучасних норм Кримінального кодексу, припинила дії, які можна характеризувати, як колабораціонізм? Будь-який суд матиме повні підстави скасувати будь-які рішення будь-яких комісій щодо визнання особи колаборантом. А як випливає зі змісту законопроекту, визнання колаборантом обмежує права особи щодо зайняття певних посад та інше. І частина 2 статті 58 Конституції України однозначно ставить у цьому питанні крапку: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення».

Статті 64 Конституції  конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Однак, навіть у тих випадках, де Конституцією надається право на законодавче обмеження громадянських прав і свобод (наприклад, щодо збору інформації стосовно особи без її згоди тощо), автори проекту проявили мінімум грамотності щодо юридичної техніки конструювання тих чи інших норм. Вільне трактування положень Конституції України авторами Законопроекту не є припустимим за будь-яких обставин, навіть, з міркувань національної безпеки. Автори законопроектів мають уважніше читати Основний Закон перед тим, як облачати свої побажання (нехай і продиктовані необхідністю) у норми. Нехтування положенням Конституції може привести до оскарження як окремих положень такого потрібного суспільству Закону, так і його тексту в цілому. Чи затрачуючи зусилля та ресурси щодо розробки й просування цього та подібних законопроектів – лише імітація щоб випустити пару з суспільства? І результат тут вже нікого не хвилює? Після подання та відхилення першого згаданого Законопроекту про заборону колабораціонізму особисто в мене склалося саме таке враження. Другий проект насувається на ті ж граблі, нажаль.

Звісно, намагаючись задовольнити гострий соціальний запит, суб’єкти законодавчої ініціативи пішли «найпростішим» шляхом: непродумані визначення, ігнорування міжнародного права, права європейських судових інституцій, та, я не дивно, положень Конституції України. Як би парламентарі запропонували законопроект, який вносить зміни до Конституції, встановлює виключно судовий порядок переслідування за діяння, які можна кваліфікувати як колабораціонізм, то цей би проект гарантовано потонув би в стінах Верховної Ради. А чи буде прийнятий цей? Звісно, ні. Сподіватися тут на «тимчасово» непрацюючий Конституційний Суд України сподіватися не варто, а на резонанс ззовні – звісно так (істерику пропагандистських ЗМІ РФ можна проігнорувати).

У будь-якому подібному законопроекті слід закладати засади участі громадянського суспільства у процесі викриття та обвинувачення (збору інформації) громадянського суспільства, легалізації баз даних, створених на добровільних засадах (на кшталт бази «Миротворець»). Це створить в суспільстві впевненість в тому, що колаборантів чекатиме невідворотне покарання (ураження у громадянських правах).

Проект не позбавлений окремих редакційних помилок (див., наприклад ч. 1 ст. 1 « Предмет регулювання та сфера дії Закону» тощо). Однак, на цей та подібні проекти є гострий суспільний запит не дивлячись на те, що міжнародні зобов’язання України, міжнародне право не завжди корелюються з відповідними законодавчими ініціативами. Так, держава Україна має право на захист, захист територіальної цілісності, ідентичності, економічної, політичної систем, інформаційного простору, прав та свобод громадян тощо. Але не зважати на норми міжнародного права не варто. Сильна сторона зовнішньої політики України полягає у беззаперечному визнанні примату норм міжнародного права, їх дотримання та безпосереднє виконання. В чому вихід з такої ситуації? У комплексному підході. По-перше, у Світі вже є розуміння відповідної проблеми, сформувалася дискусія навколо подальшого розвитку міжнародного права щодо боротьби із «гібридною війною», реагування на неоголошені конфлікти, прояви сепаратизму та колабораціонізму. Україна, як потерпіла сторона, яка до того володіє унікальним «свіжим» досвідом в цих питаннях, не має права залишатися осторонь цих дискусій, активно формулювати та пропагувати відповідні пропозиції та подавати їх в міжнародні організації, перш за все, ООН. По-друге, слід йти у контексті європейських тенденцій щодо, наприклад, захисту інформаційного простору, інструменти формування якого, такі як пропаганда, здатні, по великому рахунку, суттєво зменшити фактори виникнення таких явищ як сепаратизм (підґрунтя зовнішньої агресії) та колабораціонізм (як вже безпосередній наслідок здійсненої агресії) (тут мається на увазі законотворча ініціатива Президента Франції Е.Макрона, наприклад). Судячи з того, в які нормативно-правові акти проектом пропонується внести зміни, суб’єктами законодавчої ініціативи робиться наголос на саме на інформаційній безпеці (внесення змін та доповнень до, наприклад, Закону України «Про інформацію». І це здається обґрунтованим. Також пропонується поставити запобіжники щодо зайняття певних державних посад: набуття статусу судді, прокурора, поліцейського. А зайняття посад в органах центральної та місцевої виконавчої влади чи місцевого самоврядування? Практика свідчить, що багато «колишніх» колаборантів обіймають виборні посади саме в органах місцевого самоврядування. Виставлення запобіжників у вигляді заборони на зайняття взагалі будь-яких посад (обмеження права бути обраним) є одним із інструментів боротьби з сепаратизмом та колабораціонізмом. Авторами на це, нажаль, уваги не звертається.

І не треба казати, що світова спільнота до нас не дослухається. Хто дослухається, якщо ми не ділимося власним досвідом, який слід використати при конструюванні «нормативних ліків» захисту та зміцнення державності? Нестійка позиція нашого МЗС, її не комплексність та, нажаль, точковість, не дивлячись на стійку підтримку партнерів ЄС, НАТО тощо, та політика, що будується лише на окремих гострих висловах Президента України, глави МЗС та ще декількох осіб. Громадянське суспільство, ЗМІ, топові журналісти сконцентрувалися, нажаль, на внутріполітичній боротьбі розташувавшись зручно по таборах політичних опонентів забуваючи про єдину спільну ціль. Окремі декларації та «ставання» під прапори – не вихід. Скільки статей було надруковано в топових західних ЗМІ з проблем сепаратизму та колабораціонізму?

Не дивлячись не все, треба вести й Національну дискусію стосовно питання законодавчого забезпечення боротьби з колабораціонізмом та сепаратизмом. Навіть, якщо проекти поки що сирі та в цьому складі Верховної Ради не знайдеться за них голосів, в наступному складі Верховної Ради обов’язково знайдуться більш адекватні тексти проектів, і голоси за них. А підтримка суспільства щодо подібних законотворчих ініціатив і так зростає із року в рік. І не слід тут захоплюватися радикальними сценаріями, слід іти і європейському та світовому руслі модернізації відповідного договірно-конвенційного нормативного масиву. Це виб’є з рук протиборчої пропагандистської машини країни-агресора аргументи, якими вони жонглюють вже не один рік (навіть не з початку окупації Криму та частини Донбасу).

До того ж, текст законопроекту термінологічно необхідно привести до Закону України « Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях», прийнятого 18.01.2018 та підписаного Президентом України. Вже сьогодні існує питання про визначення не тільки статусу країни-агресора (РФ), а й країн, які систематично на міжнародному рівні, в т.ч. в міжнародних організаціях підтримують збройну агресію РФ проти України (введення терміну «союзники країни-агресора»). Так само, Верховній Раді необхідно зробити заяву щодо виведення Чорноморського флоту РФ з тимчасово окупованого Криму у зв’язку із закінченням строку дії Перехідних положень Конституції України.

Створенню та поширенню «економічного колаборантського руху», який активно використовувала і використовує РФ, протидіятиме прийнятий в новій редакції Закон України «Про приватизацію державного та комунального майна», в якому резидентам та пов’язаними із ними суб’єктам господарювання заборонено приймати участь у конкурсних процедурах стосовно продажу державного майна. Цей крок є практично виправданим з огляду на забезпечення економічної безпеки та суверенітету держави.

Ряд системних кроків влади за підтримки міжнародної спільноти (із, відповідно, дозріванням уявлень про характер конфлікту серед міжнародного політикуму)  призвели до того, що зараз ми знаходимося на точці зламу, а генератори концепції «гібридної війни», її ж винахідники гарячково шукають виходи із ситуацій, які самі ж створили. Прийняття Закону про захист від колабораціонізму на тих же міжнародно-правових засадах, що і згаданий прийнятий Закон про де окупацію, створить 1) надійний превентивний запобіжник від повторення аналогічних подій не лише в Україні, а й будь де, 2) є безцінним сучасним досвідом (а не вже далеким й призабутим досвідом Другої світової війни), який здатен спровокувати модернізацію відповідних міжнародно-правових інститутів щодо оновлення сучасного бачення війни та без зволікань відповідного реагування на такі нетипові («гібридні») прояви війн ХХІ століття.

Очевидно, що сенс ухвалювати окремий закон про визнання Росії агресором є лише тоді, коли після цієї декларації закон визначає цілком конкретні кроки для його реалізації. Наприклад, подібний закон повинен був зафіксувати частковий розрив дипломатичних стосунків (що зараз спостерігаємо, наприклад, в економічній сфері), введення візового режиму з окупантом, конфіскацію власності, та навіть інтернування всіх громадян РФ, що сьогодні проживають в Україні. У разі подальшого розгортання бойових дій в інших регіонах, або масових заворушень на національному підґрунті (як, наприклад, у Закарпатті) ці особи можуть становити основу колабораційного руху. Наприклад, не слід ігнорувати той факт з міжнародної практики, коли після нападу Японії на військову базу США у Перл-Харборі, у США понад 120 тис. японців (навіть громадян США!) були інтерновані до концентраційних таборів, звідки були звільнені лише після закінчення війни (звісно, переміщення громадян РФ до концентраційних таборів сьогодні не є прийнятним, але скасування дозволів на постійне проживання є логічним).

Проект Закону України про захист української державності від проявів колабораціонізму від 20.12.2017 (реєстр №  7425) погано імплементується у вітчизняне діюче законодавство, порушує норми Конституції та інші норми чинного законодавства, викличе резонанс у суспільстві, може спровокувати громадянське протистояння після де окупації, викличе неоднозначну реакцію світового співтовариства. Але такий Закон потрібен за умов захисту Української державності. Україна є першопрохідцем, на нашій практиці можливе створення відповідних норм міжнародного права, конвенцій, рішень міжнародних судів тощо.

До проекту № 7425 від 20.12.2017 вже з’явився Висновок щодо відповідності проекту вимогам антикорупційного законодавства 07.02.2018, відповідно до тексту якого корупційних факторів не виявлено (Рішення Комітету від 07.02.2018, протокол № 117), але разом з тим зазначено, що що в законопроекті не наводиться визначення  поняття «ворог». Однак, в самому тексті законопроекту надається дуже широкий перелік діянь, які є проявами колабораціонізму. На думку Комітету, необхідно чітко визначити поняття «ворог» у контексті проекту Закону з метою усунення можливості, які можуть призвести до маніпулювання відповідними положеннями недосконалого законодавчого акта та створять умови для зловживання своїми повноваженнями Комісією з питань розгляду фактів колабораціонізму. І це лише окремий «епізод» недосконалості тексту цього проекту. Гадається, що своє слово скажуть і народні обранці, і Головне науково-експертне управління Верховної Ради, окремі експерти.

Взагалі-то, основну діяльність щодо викриття дій колаборантів, систематизації та архівування такої діяльності в сучасних умовах розвину тості цифрових технологій має провадити громадянське суспільство, яке повинно стати рушієм та стимулом для прийняття відповідних державних рішень (див. інформацію про діяльність Центру дослідження ознак злочинів проти національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку «Миротворець», діяльність якого я особисто підтримую). Також Україні варто розглянути питання створення міжнародного трибуналу, яким би було засуджено колаборантів за видами (сферами) їх діяльності. Міжнародні трибунали та винесені ними рішення є надзвичайно потужними поштовхами до розвитку міжнародно-конвенціальної бази, наприклад, в рамках ООН. Міжнародний резонанс такого процесу зменшить можливості щодо зловживання правом та дозволить уникнути звинувачень у заангажованості, нелюдяності, закритості та інших маніпулятивних проявів збоку різних ЗМІ як інструментів пропаганди країни-агресора та її сателітів.


P.S. 26.12.2017 в Раді Федерації ФС РФ було поширено заяву у зв’язку з прийняттям Сеймом Латвії Закону «Про статус учасника Другої світової війни», в якій відзначається, що «Колабораціонізм сучасності заслуговує точно такого ж засудження, як колабораціонізм минулого». Навряд чи тут можна щось додати у зв’язку з необхідністю невідворотного покарання «активістів» та «співчуваючих» окупації території АР Крим та частини Донбасу. Україна має право захищатися правовими засобами від сучасного колабораціонізму, спровокованого та фінансованого Російською Федерацією.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net