Дотримання належності умов лікування засуджених у практиці ЄСПЛ

На державні органи влади розповсюджується презумпція доведення у суді виконання обов’язку по догляду за хворими ув'язненими

Кримінальне процесуальне законодавство України визначає, що виконання вироку про засудження особи до позбавлення волі може бути відстрочено у разі тяжкої хвороби засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання, – до його видужання. Підставою для застосування ст. 536 КПК України є наявність об'єктивних обставин, що ускладнюють або роблять неможливим застосування загального порядку виконання вироку.

Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, яка є додатковим джерелом права.

Відстрочення виконання вироку, як гарантія, встановлена ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, узгоджується з позицією ЄСПЛ, висловленою в рішенні ЄСПЛ у рішенні у справі «Чіжов проти України» (заява № 6962/02), де зазначено, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною і законодавчо, і практично.

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях вдавався до аналізу належності умов та адекватності медичної допомоги, яка надавалася хворим засудженим, що її потребували. У зв’язку з чим ЄСПЛ було сформульовано низку правових позицій, що стосуються перебування хворої людини в ув’язненні без належних умов, які могли б застосуватися національними судами при вирішенні питань відстрочення виконання вироку у зв’язку з хворобою засудженого.

Практика ЄСПЛ перебування в ув’язненні хворої людини без належних умов, яка відображається у рішеннях у справі «Мельник проти України» (заява № 72286/01); справі «Mouisel v. France» (заява № 67263/01); справі «Dybeku v. Albania» (заява № 41153/06), визначає, що трьома складовими, які необхідно розглядати стосовно сумісності стану здоров’я заявника та умов його утримання, є: 1) медичний стан в’язня; 2) адекватність медичної допомоги та піклування, яка надається в умовах ув’язнення; 3) доцільність ув’язнення з огляду на стан здоров’я в’язня.

Так, у рішенні у справі «Гумматов проти Азербайджану» (заяви № 9852/03 та № 13413/04) ЄСПЛ встановив, що лише той факт, що особу під вартою оглянув лікар та призначив певний вид лікування, автоматично не може призвести до висновку, що медична допомога була достатньою.

ЄСПЛ також покладає на державні органи влади обов’язок забезпечити докладне документування стану здоров'я ув'язненої особи та його або її лікування протягом ув'язнення (рішення у справі «Худобін проти Росії», заява № 59696/00); оперативність та точність діагнозу і лікування (рішення у справі «Мельник проти України», заява № 72286/01); а за умови, коли це викликано медичним станом, – регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою лікування хвороб ув'язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (рішення у справі «Попов проти Росії», заява № 26853/04).

Окрім позитивного обов’язку держави забезпечити належне медичне лікування та догляд за хворими в ув’язненні, на державні органи влади також розповсюджується презумпція доведення у суді виконання цього обов’язку. Так у рішенні у справі «Голомійов проти Молдови» (заява № 30649/05) ЄСПЛ постановив, що державні органи влади також повинні довести, що були створені умови, необхідні для фактичної реалізації призначеного лікування.

При цьому ЄСПЛ зазначає, що при оцінюванні належності лікування слід керуватися критерієм належної старанності, оскільки обов'язок держави лікувати тяжко хворих осіб під вартою є обов'язком засобів, а не обов'язком результату (рішення у справі «Гогінашвілі проти Грузії», заява № 47729/08).

Тому, застосовуючи практику ЄСПЛ у питаннях відстрочення виконання вироку та звільнення від подальшого відбування покарання у зв’язку з хворобою засудженого, як додаткове джерело права, національні суди зможуть усунути прогалини у кримінальному процесуальному та виконавчому законодавстві.