Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
25.01.2018 09:26

Наслідки позасудового врегулювання за договором іпотеки

Адвокат, експерт з законодавства у сфері здійснення судочинства

Пропонуємо до огляду та обговорення досить цікаву тему, а саме - доля основного зобов'язання (зокрема з повернення коштів кредиту, позики тощо) після застосування іпотекодержателем процедури позасудового врегулювання за договором іпотеки.

Пропонуємо до огляду та обговорення досить цікаву тему, а саме - доля основного зобов'язання (зокрема з повернення коштів кредиту, позики тощо) після застосування іпотекодержателем процедури позасудового врегулювання за договором іпотеки.

Нагадаємо, що до способів позасудового врегулювання належать такі способи врегулювання: 

  • передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки;
  • продаж предмета іпотеки від імені іпотекодержателя. 

Статтею 36 Закону України "Про іпотеку" визначено загальні положення, відповідно до яких здійснюється процедура позасудового врегулювання у відносинах іпотеки. 

Частиною 4 даної статті Закону встановлено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними. 

У правозастосовчій та судовій практиці дана норма спричинила ряд питань, а саме: 

1) чи слід її розуміти як правову підставу припинення основного зобов'язання боржника у повному обсязі, незалежно від ринкової вартості предмета іпотеки (тобто навіть тоді, коли вартість предмета іпотеки є меншою, аніж сума заборгованості)?; 

2) чи не суперечить така норма іншим нормам законодавства та чи підлягає вона до застосування у разі наявності такої суперечності? 

Слід також відзначити, що судова практика її застосування є неоднаковою, в той час як рішення Верховного Суду України із правовим висновком, постановленим з метою усунення неоднакового застосування цієї норми права, відсутні. 

Позиції щодо недійсності будь-яких наступних вимог іпотекодержателя після завершення процедури позасудового врегулювання дотрималися суди касаційної інстанції у наступних рішеннях: постанови ВГСУ від 02.10.2017 по справі №908/2517/16,  від 20.12.2016 по справі №914/3604/15, від 14.12.2016 по справі №914/3812/15 від 08.11.2016 по справі №5011-50/9028-2012; ухвала ВССУ від 16.03.2016 по справі №6-30870ск14. 

Протилежну позицію було висловлено, зокрема, у постанові ВГСУ від 05.10.2015 по справі №903/313/15, а саме:

"Згідно з ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Господарськими судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, які б свідчили про відсутність обов'язку боржника сплатити заборгованість за кредитними договорами. Повне погашення цієї заборгованості не відбулося і шляхом реалізації предмета іпотеки.

Отже, у зв'язку з відсутністю підстав передбачених ст.ст. 598, 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання за кредитними договорами не припинились".

Аналогічна позиція була висвітлена і в ряді рішень судів апеляційної та першої інстанції.

З огляду на неоднакову судову та адміністративну практику, пропонуємо свої спроби віднайти розуміння її вірного практичного застосування.  

Передусім спробуємо з'ясувати, чи передбачають положення частини 4 статті 36 Закону "Про іпотеку" припинення основного зобов'язання іпотекодавця або відмінного від нього боржника. 

Підстави для припинення зобов'язання визначені у статтях 598 - 609 Глави 50 Цивільного кодексу України. Ними визначено "класичний" перелік підстав припинення зобов'язання, як-то: належне виконання, поєднання в одній особі боржника та кредитора, ліквідація юридичної особи, тощо. 

Разом із тим, частина 1 статті 598 Цивільного кодексу України визначає, що зобов'язання може бути припинено з підстав, визначених договором або законом, а отже визнає, що наведений у Кодексі перелік не вичерпним і відсилає нас у вирішенні цього питання і до інших, окрім Цивільного кодексу України, законів у галузі цивільного права. 

Отже, Закон "Про іпотеку" як акт цивільного законодавства може визначати правові підстави для припинення зобов'язання, і таке визначення в ньому підстав припинення зобов'язання не суперечитиме нормам Глави 50 Цивільного кодексу України. Відтак, можна стверджувати, що і будь - яка колізія в цьому питанні між частиною 4 статті 36 закону "Про іпотеку" та відповідними нормами Глави 50  Цивільного кодексу України відсутня. 

Що ж стосується змісту частини 4 статті 36 Закону України "Про іпотеку", то хоча дана норма і не містить буквальної вказівки на припинення основного зобов'язання боржника, проте встановлює недійсність будь - яких наступних вимог іпотекодержателя  щодо  виконання  боржником  основного зобов'язання. 

В той же час, стаття 509 ЦКУ визначає, що до змісту зобов'язання як правовідношення належить юридичний обов'язок боржника вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов'язку. 

Слід також відзначити, що відповідно до загальної теорії права, наявність права та кореспондуючого йому обов'язку належить до змісту будь - яких правовідносин, а не лише до змісту зобов'язальних правовідносин. 

Відтак, цілком можливо стверджувати, що недійсність такого елементу змісту зобов'язального правовідношення, як право кредитора вимагати від боржника виконання його обов'язку, призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього правовідношення в цілому, тобто - до припинення зобов'язання з підстав, визначених іншим, аніж Цивільний кодекс України, законом. Останнє, нагадаємо, прямо дозволено приписами частини 1 статті 598 цього Кодексу. 

Досить часто прихильники протилежної позиції (а найчастіше це банки та інші суб'єкти надання кредитних послуг) в аргументації вдаються до посилань на частину 4 статті 591 ЦКУ Параграфу 6 "Застава" Глави 49 Цивільного кодексу України, відповідно до якої встановлено наступне: "якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом". 

Таким чином, прихильники протилежної позиції стверджують, що існує суперечність між статтею 591 ЦКУ та статтею 36 закону "Про іпотеку", та у різний спосіб намагаються обґрунтувати нібито вищу юридичну силу положень Цивільного кодексу України для цілей регулювання даних правовідносин. 

На нашу думку, така аргументація носить хибний характер. 

По-перше, положення  частини 4 статті 591 Цивільного кодексу України по суті включає в себе два окремих приписи, один із яких безпосередньо визначає правила регулювання відповідних правовідносин, в той час як другий встановлює правило подолання суперечностей між цією та іншими нормами законодавства. І другий припис визначає, що якщо інші закони або договір можуть регулювати правовідносини застави інакше, аніж це передбачено частиною 4 статті 591 ЦК України, і в такому випадку застосуванню підлягає саме таке положення закону чи договору. 

По-друге, Закон України "Про  іпотеку" для цілей регулювання іпотеки як окремого виду застави є спеціальним законом, а між частиною 4 статті 591 ЦК України та частиною 4 статті 36 Закону "Про іпотеку" виникає співвідношення як між загальною та спеціальною нормами права. За таких обставин, відповідне положення Закону України "Про іпотеку" має перевагу, коли встановлює для правовідносин іпотеки інші правила аніж ті, які встановлені Цивільним кодексом України для регулювання правовідносин застави в цілому. 

Зазначене у сукупності дає підстави впевнено стверджувати, що в даному випадку саме частина 4 статті 36 закону "Про іпотеку" має пріоритет у застосуванні. 

І насамкінець відзначимо, що досить часто прихильники позиції щодо правомірності стягнення непогашеної частини заборгованості після завершення процедури досудового врегулювання за договорами іпотеки стверджують, що положення частини 4 статті 36 закону "Про іпотеку" визначають недійсність лише вимог кредитора щодо виконання вже погашеної за рахунок позасудового врегулювання частини основного зобов'язання. 

На нашу думку, така позиція не витримує критики, оскільки ґрунтується на довільному тлумаченні частини 4 статті 36 закону "Про іпотеку". Остання не містить підстав для такого звуженого її тлумачення та навпаки, передбачає недійсність саме будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання основного зобов'язання,  а не лише тих, що пов'язані із фактично виконаною за рахунок передачі або продажу предмету іпотеки частиною основного зобов'язання.  

Відтак, вважаємо, що застосування позасудового способу врегулювання за договором іпотеки призводить до припинення основного зобов'язання та відсутності в кредитора права вимагати сплати непогашеної за рахунок вартості предмета іпотеки частини  боргу

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
Контакти
E-mail: [email protected]