Наслідки позасудового врегулювання за договором іпотеки

Пропонуємо до огляду та обговорення досить цікаву тему, а саме - доля основного зобов'язання (зокрема з повернення коштів кредиту, позики тощо) після застосування іпотекодержателем процедури позасудового врегулювання за договором іпотеки.

Пропонуємо доогляду та обговорення досить цікаву тему, а саме - доля основного зобов'язання(зокрема з повернення коштів кредиту, позики тощо) після застосуванняіпотекодержателем процедури позасудового врегулювання за договором іпотеки.

Нагадаємо, що доспособів позасудового врегулювання належать такі способи врегулювання: 

• передачаіпотекодержателю права власності на предмет іпотеки;

• продаж предметаіпотеки від імені іпотекодержателя. 

Статтею 36Закону України "Про іпотеку" визначено загальні положення, відповіднодо яких здійснюється процедура позасудового врегулювання у відносинахіпотеки. 

Частиною 4 даноїстатті Закону встановлено, що після завершення позасудового врегулюваннябудь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основногозобов'язання є недійсними. 

Управозастосовчій та судовій практиці дана норма спричинила ряд питань, асаме: 

1) чи слід їїрозуміти як правову підставу припинення основного зобов'язання боржника уповному обсязі, незалежно від ринкової вартості предмета іпотеки (тобто навітьтоді, коли вартість предмета іпотеки є меншою, аніж сумазаборгованості)?; 

2) чи несуперечить така норма іншим нормам законодавства та чи підлягає вона дозастосування у разі наявності такої суперечності? 

Слід такожвідзначити, що судова практика її застосування є неоднаковою, в той час якрішення Верховного Суду України із правовим висновком, постановленим з метоюусунення неоднакового застосування цієї норми права, відсутні. 

Позиції щодонедійсності будь-яких наступних вимог іпотекодержателя після завершенняпроцедури позасудового врегулювання дотрималися суди касаційної інстанції унаступних рішеннях: постанови ВГСУ від 02.10.2017 по справі №908/2517/16, від 20.12.2016 по справі №914/3604/15, від 14.12.2016 по справі№914/3812/15 від 08.11.2016 по справі №5011-50/9028-2012; ухвала ВССУ від16.03.2016 по справі №6-30870ск14. 

Протилежнупозицію було висловлено, зокрема, у постанові ВГСУ від 05.10.2015 по справі№903/313/15, а саме:

"Згідноз ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняєтьсячастково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦКУкраїни).

Господарськимисудами попередніх інстанцій не встановлено обставин, які б свідчили провідсутність обов'язку боржника сплатити заборгованість за кредитнимидоговорами. Повне погашення цієї заборгованості не відбулося і шляхомреалізації предмета іпотеки.

Отже,у зв'язку з відсутністю підстав передбачених ст.ст. 598, 599 Цивільного кодексуУкраїни, зобов'язання за кредитними договорами не припинились".

Аналогічнапозиція була висвітлена і в ряді рішень судів апеляційної та першої інстанції.

З огляду нанеоднакову судову та адміністративну практику, пропонуємо свої спроби віднайтирозуміння її вірного практичного застосування.  

Передусімспробуємо з'ясувати, чи передбачають положення частини 4 статті 36 Закону"Про іпотеку" припинення основного зобов'язання іпотекодавця абовідмінного від нього боржника. 

Підстави дляприпинення зобов'язання визначені у статтях 598 - 609 Глави 50 Цивільногокодексу України. Ними визначено "класичний" перелік підставприпинення зобов'язання, як-то: належне виконання, поєднання в одній особіборжника та кредитора, ліквідація юридичної особи, тощо. 

Разом із тим,частина 1 статті 598 Цивільного кодексу України визначає, що зобов'язання можебути припинено з підстав, визначених договором або законом, а отже визнає, щонаведений у Кодексі перелік не вичерпним і відсилає нас у вирішенні цьогопитання і до інших, окрім Цивільного кодексу України, законів у галузіцивільного права. 

Отже, Закон"Про іпотеку" як акт цивільного законодавства може визначати правовіпідстави для припинення зобов'язання, і таке визначення в ньому підставприпинення зобов'язання не суперечитиме нормам Глави 50 Цивільного кодексуУкраїни. Відтак, можна стверджувати, що і будь - яка колізія в цьому питанніміж частиною 4 статті 36 закону "Про іпотеку" та відповідними нормамиГлави 50  Цивільного кодексу України відсутня. 

Що ж стосуєтьсязмісту частини 4 статті 36 Закону України "Про іпотеку", то хоча дананорма і не містить буквальної вказівки на припинення основного зобов'язанняборжника, проте встановлює недійсність будь - яких наступних вимогіпотекодержателя  щодо  виконання  боржником  основногозобов'язання. 

В той же час,стаття 509 ЦКУ визначає, що до змісту зобов'язання як правовідношення належитьюридичний обов'язок боржника вчинити певну дію на користь кредитора(або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредиторавимагати від боржника виконання такого обов'язку. 

Слід такожвідзначити, що відповідно до загальної теорії права, наявність права такореспондуючого йому обов'язку належить до змісту будь - яких правовідносин, ане лише до змісту зобов'язальних правовідносин. 

Відтак, цілкомможливо стверджувати, що недійсність такого елементу змісту зобов'язальногоправовідношення, як право кредитора вимагати від боржника виконання йогообов'язку, призводить до припинення існування між кредитором та боржником цьогоправовідношення в цілому, тобто - до припинення зобов'язання зпідстав, визначених іншим, аніж Цивільний кодекс України, законом. Останнє,нагадаємо, прямо дозволено приписами частини 1 статті 598 цього Кодексу. 

Досить частоприхильники протилежної позиції (анайчастіше це банки та інші суб'єкти надання кредитних послуг) варгументації вдаються до посилань на частину 4 статті 591 ЦКУ Параграфу 6"Застава" Глави 49 Цивільного кодексу України, відповідно до якоївстановлено наступне: "якщо сума,одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя,він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника впорядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше невстановлено договором або законом". 

Такимчином, прихильники протилежної позиції стверджують, що існує суперечність міжстаттею 591 ЦКУ та статтею 36 закону "Про іпотеку", та у різнийспосіб намагаються обґрунтувати нібито вищу юридичну силу положень Цивільногокодексу України для цілей регулювання даних правовідносин. 

Нанашу думку, така аргументація носить хибний характер. 

По-перше,положення частини 4статті 591 Цивільного кодексу України посуті включає в себе два окремих приписи, один із яких безпосередньо визначаєправила регулювання відповідних правовідносин, в той час як другий встановлюєправило подолання суперечностей між цією та іншими нормами законодавства. Ідругий припис визначає, що якщо інші закони або договір можуть регулюватиправовідносини застави інакше, аніж це передбачено частиною 4статті 591 ЦК України, і в такому випадку застосуванню підлягає саме такеположення закону чи договору. 

По-друге, ЗаконУкраїни "Про  іпотеку" для цілей регулювання іпотеки як окремоговиду застави є спеціальним законом, а між частиною 4 статті 591 ЦК України тачастиною 4 статті 36 Закону "Про іпотеку" виникає співвідношення якміж загальною та спеціальною нормами права. За таких обставин, відповіднеположення Закону України "Про іпотеку" має перевагу, коли встановлюєдля правовідносин іпотеки інші правила аніж ті, які встановлені Цивільнимкодексом України для регулювання правовідносин застави в цілому. 

Зазначене усукупності дає підстави впевнено стверджувати, що в даному випадку саме частина4 статті 36 закону "Про іпотеку"має пріоритет у застосуванні. 

І насамкінецьвідзначимо, що досить часто прихильники позиції щодо правомірності стягненнянепогашеної частини заборгованості після завершення процедури досудовоговрегулювання за договорами іпотеки стверджують, що положення частини 4 статті36 закону "Про іпотеку" визначають недійсність лише вимог кредиторащодо виконання вже погашеної за рахунок позасудового врегулювання частиниосновного зобов'язання. 

На нашу думку,така позиція не витримує критики, оскільки ґрунтується на довільному тлумаченнічастини 4 статті 36 закону "Про іпотеку". Остання не містить підставдля такого звуженого її тлумачення та навпаки, передбачає недійсність самебудь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання основногозобов'язання,  а не лише тих, що пов'язані із фактично виконаною зарахунок передачі або продажу предмету іпотеки частиною основногозобов'язання.  

Відтак,вважаємо, що застосування позасудового способу врегулювання за договором іпотекипризводить до припинення основного зобов'язання та відсутності в кредитораправа вимагати сплати непогашеної за рахунок вартості предмета іпотекичастини боргу.