Приватні підприємства: архаїзм чи зручна форма ведення бізнесу?

Під сам кінець 2015-го року Міністерство юстиції України оголосило про початок вивчення питання скасування Господарського кодексу України. В ході презентації цієї ініціативи науковцям, громадськості, представникам бізнес кіл і практикуючим юристам було запропоновано фахово обговорити дані ідеї, скерувати пропозиції та напрацювання.

Будучи прихильником збереження господарського законодавства у кодифікованому вигляді, відстоюючи необхідність зміцнення його авторитету, бажаємо звернути увагу на невирішену проблему становища приватних підприємств в Україні.

Приватні підприємства є одним з інститутів, який піддається нещадній критиці з боку прибічників знищення господарського права як галузі та науки. Така критика, безсумнівно, спричинена законодавчою неврегульованістю діяльності ПП, в чому немає сумнівів. Натомість чи існує об’єктивна потреба у відмові від цієї організаційно-правової форми ведення бізнесу?

Слід визнати, що зі скасуванням вимоги ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» про мінімальний розмір статутного капіталу ТОВ, спрощенням процедур державної реєстрації створення суб’єкта господарювання, справа реєстрації та початку діяльності підприємства є вельми простою.

Історичний екскурс засвідчує, що ідея існування приватного підприємства як інструменту вираження одноособової власності на певну справу (бізнес-проект) була спотворена з рядом законодавчих змін. Так, припис ст. 2 Закону України від 27.03.1991 р. «Про підприємства в  Україні» передбачав можливість створення ПП саме як суб’єкта, заснованого на власності одного громадянина (фізичної особи).

Нажаль, до ст. 113 Господарського кодексу України була вміщена норма, що спричинила розбіжності в правозастосуванні та стала предметом дискусій про подальшу долю ПП.

Кодекс наголошує: «Приватним визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання - юридичної особи».

У літературі 2004-2005 рр. одразу звернули увагу на спаплюження законодавцем ідеї існування та розвитку приватних підприємств як організаційно-правової форми, оскільки поправка до норми ст. 113 ГК України про можливість створення ПП більш ніж одним громадянином та юридичною особою з’явилася на етапі розгляду законопроекту безпосередньо в парламенті (див. наприклад, Асаулюк А. Державна реєстрація юридичних осіб та приватних підприємців – що нового? // Мала енциклопедія нотаріусів. - № 3 (15). – 2004. – С. 109-119).

Досліджуючи право на буття приватних підприємств, візьмемо за основу ілюстрацію діяльності підприємців, яка полягає у створенні самостійних проектів-стартапів та подальшого їх продажу як готової справи на користь третіх осіб.

У такому випадку, однією особою може бути започатковано відразу декілька підприємств, партнерство в яких відсутнє. Постає логічне питання оптимального вибору організаційно-правової форми.

Розглядаючи та практично вирішуючи таке питання, доходимо висновку, що ані ведення індивідуальної підприємницької діяльності (ФОП), ані створення декількох ТОВ у даному випадку не виглядає привабливим.

І якщо в першому випадку, гадаємо, причини зрозумілі, то стосовно ТОВ слід звернути увагу на перешкоди, які прямо випливають з норми ч. 2 ст. 141 ЦК України: «Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника». Враховуючи приписи ч. 4 ст. 151 ЦК України, те ж саме стосується товариств з додатковою відповідальністю.

Окремо варто погодитись, що одноособова власність на господарське товариство в цілому суперечить її корпоративній правовій природі, хоча й дану теоретичну перешкоду подолали з огляду на потреби бізнесу.

Очевидно, що у випадку скасування такої зручної та природньої для викладених вище цілей стартапу організаційно-правової форми як ПП, одноособова власність на декілька підприємств стає утопією. Вихід існує вже сьогодні – в кожне ТОВ доведеться залучати певну формальну особу-учасника на символічний відсоток частки корпоративних прав. Втім чи це є комфортними умовами ведення бізнесу?

Доцільним видається не відмова від приватних підприємств, а закладення в законодавство норми про можливість їх створення виключно однією фізичною особою (унітарне підприємство) разом з прямою забороною створювати подібні суб’єкти як корпоративні. Це повністю відповідає природі одноособової власності на компанію та відсутності ознак партнерства (корпоративних відносин).

Зарубіжний досвід знайомий з такою формою ведення бізнесу як Sole Proprietorship, яку в ряді країн Європи розуміють і як індивідуальну підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, і як підприємства з одним засновником. На теренах країн СНД також відшукуємо приклади саме унормованого існування та ведення комерційної діяльності приватними підприємства.

Так, у Республіці Білорусь передбачено існування приватного унітарного підприємства (ст. 113 Цивільного кодексу), яке створюється громадянином країни (або юридичною особою), що може мати своєю адресою місце реєстрації фізичної особи чи його власний будинок. В Узбекистані діяльність ПП розуміється саме у пропонований нами спосіб та взагалі врегульована спеціальним Законом від 11 грудня 2003 р.

В якості контраргументів наших опонентів іноді чутно про доцільність відмовитись від обмеження на створення однією особою декількох ТОВ (тобто скасувати ч. 2 ст. 141 ЦК України) на заміну збереженню приватних підприємств як форми ведення підприємницької діяльності. Заперечимо проти такої позиції, виклавши декілька невичерпних тез.

По-перше, засновники ПП не повинні мати право виходу з юридичної особи, що допускається у ТОВ і, як наслідок, утворює непоодинокі практичні проблеми виходу учасника (або навіть одночасного виходу декількох власників) як способу фактичної ліквідації суб’єкта господарювання.

По-друге, одноосібна власність на ПП зумовлює інший режим управління такою юридичною особою, де відсутня потреба в існуючих для ТОВ вимогах до переліку органів управління та відповідно обов’язкових положень установчих документів.

По-третє, саме з метою забезпечення одночасно сприятливих і безпечних умов створення однією особою декількох приватних підприємств на засадах відповідального підприємництва вельми цікавим є припис частини 4 ст. 3 Закону Узбекистану «Про приватне підприємство», відповідно до якого власник ПП несе субсидіарну відповідальність належним особисто йому майном по зобов’язаннях підприємства у випадку недостатності активів останнього суб’єкта. У випадку з ТОВ таких законодавчих приписів закласти неможливо.

Зрозуміло, що питання остаточного правового статусу приватних підприємств є предметом більш глибоких досліджень та концептуальних розробок. Але, на нашу думку, голослівні заяви про відмову від приватних підприємств не виглядають глибоко обдуманими.

Не слід забувати і про специфіку податкових обмежень діяльності ФОП у порівнянні з ПП як юридичної особи, особливо у разі застосування певних правил спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності відповідно до глави 1 розділу XIV Податкового кодексу України.

Наприклад, для ФОП другої групи єдиного податку річна пересічна сума доходу становитиме 1,5 млн. грн., тоді як для ПП третьої групи значно більше – 5 млн. грн. То ми створюємо сприятливі умови для розвитку малого підприємництва та самозайнятості населення чи навпаки?

В розрізі чергової ініціативи Мінюсту щодо скасування Господарського кодексу України та окремо проведеного аналізу одного з аргументів видається за доцільне йти шляхом поглиблення засад правового регулювання господарської в цілому та підприємницької діяльності, зокрема.

Різнобарвність форм ведення бізнесу за умови чіткості законодавчих приписів та їх викладення в межах спеціального кодифікованого акту навряд чи можуть бути розцінені як інвестиційно непривабливий коктейль.