Синдром Котара

Коли життя здається ілюзією, а смерть - єдиною реальністю

Уявіть, що одного ранку ви прокидаєтеся з відчуттям, ніби вас не існує. Ваше тіло здається порожнім, почуття - примарними, а весь світ довкола - лише декорацією у театрі абсурду. Ви впевнені, що насправді померли, але чомусь застрягли між життям та смертю. Або що ваші органи згнили, а всередині вас - суцільна пустка. Здається, це сюжет моторошного трилеру? На жаль, для людей із рідкісним та малодослідженим синдромом Котара це не вигадка, а моторошна реальність. Давайте розбиратися, що це за дивний розлад й як він проявляється.

Синдром Котара, або маревний синдром негативного існування - це рідкісний психічний розлад, при якому людина страждає від нав'язливих ідей, ніби вона не існує, мертва, спустошена або позбавлена частин тіла чи внутрішніх органів. Вперше цей стан описав французький невролог Жуль Котар ще в 1880 році, спостерігаючи дивні маячні ідеї у своїх пацієнтів з важкою депресією. Але й досі цей розлад лишається маловивченим та загадковим.

Люди з синдромом Котара справді щиро переконані у своїй смерті чи неіснуванні. Вони можуть стверджувати, що їхнє серце зупинилося, мозок згнив, кров висохла, а тіло - лише порожня оболонка. Дехто вірить, що потрапив у чистилище чи пекло, або застряг у петлі часу між життям та смертю. Дивовижно, але такі переконання не позбавляють їх здатності ходити, говорити, їсти - хоча, здавалося б, для мертвої людини це неможливо. Цей дисонанс між маренням та реальністю ще більше заплутує пацієнтів та їхніх близьких.

Синдром Котара часто розвивається на тлі важких депресивних, біполярних або шизоафективних розладів. Іноді він може бути реакцією на сильний стрес, травму або втрату. Але в основі цього стану лежить серйозний нейрохімічний збій у головному мозку, особливо у скроневих та тім'яних частках, які відповідають за сприйняття власного тіла та інтеграцію відчуттів у цілісний образ себе.

За даними досліджень, при синдромі Котара спостерігається гіпометаболізм та зниження кровопостачання у названих ділянках мозку. Це призводить до викривленого сприйняття сигналів від тіла, втрати відчуття присутності та залученості, емоційного отупіння. Людині здається, що вона не відчуває тепла, болю, голоду, що її тіло - чуже та неживе. Це переживання настільки інтенсивне, що мозок починає добудовувати "логічні" пояснення - мабуть, я помер, мене не існує, я лише привид самого себе.

Парадоксально, але нездатність повірити у власне існування може призводити до дуже реальних та трагічних наслідків. У гонитві за доказами своєї смерті люди із синдромом Котара здатні на дуже ризиковані та саморуйнівні дії - відмову від їжі та води, спроби самогубства, блукання кладовищами та моргами. У деяких описані випадки самоспалення, обмороження, навіть поїдання гнилого м'яса - щоб "довести" собі та іншим, що вони справді мертві та нечутливі до болю.

Можливо, історії людей з синдромом Котара нагадують нам щось дуже важливе - про крихкість нашого відчуття реальності, про тонку межу між розумом та безумством, про відчайдушні спроби нашої психіки врятуватися від болю, навіть ціною самозаперечення. І про те, як важливо берегти та плекати одне в одному це тендітне полум'я життя, що робить нас реальними, всупереч усім примарам та маревам.

Бо, зрештою, чи не в цьому сенс людського існування - бути живими та справжніми у кожну мить? Цінувати, що ми є, що ми тут, що можемо відчувати біль і радість, творити добро і красу? Люди з синдромом Котара гостро, трагічно нагадують нам про цю просту істину. І, можливо, допомагаючи їм повірити в реальність їхнього буття - ми самі стаємо трішки більш живими та непримарними.