Чому гемблінг в Україні потрапив у ту саму пастку, що й вок-культура?
Чи замислювались ви про те, що якщо кенселінг — це не боротьба за справедливість, а нова форма нетерпимості? Що, як хейт, який подають під соусом моральності, насправді тільки множить ненависть і поляризує суспільство ще глибше? Замість діалогу — публічне знищення. Замість переосмислення — страх сказати зайве. І як наслідок — ми починаємо ненавидіти те, що мали б просто спокійно прийняти.
Цей тиск не лікує, а навпаки – запалює. І приклад такого — woke-культура. У неї був сильний старт: рівність, повага, протидія дискримінації. Але з часом це переросло у страх. Відмови, скандали, тиск.
Саме така сьогодні в Україні реальність для гемблінг-індустрії. І, як би парадоксально це не звучало, її маргіналізація повторює шлях woke-культури.
Лише в нашому випадку — це не західний активізм, а стара радянська звичка: не розумієш — заборони. Боїшся — знищ. Ігноруй усе, що виходить за рамки зручного образу.
Чому варто говорити про woke-культуру — навіть якщо здається, що це «не про нас»?
Woke-культура виникла як потужний рух за справедливість, рівність і видимість. Вона переосмислила моральні стандарти в медіа, політиці, корпоративному середовищі. Це була спроба зробити світ більш чутливим і людяним — і на старті ця ідея справді надихала.
Але з часом щось пішло не так. Поступово культура, яка мала визволяти, почала встановлювати жорсткі рамки. Все частіше вона не давала голос — а диктувала, що і як можна сказати. Замість природного розвитку з’явився контроль за мовою, думками, контекстом. Ідея перестала розширювати простір — і почала його звужувати.
До прикладу у США звільняли журналістів за старі твіти. Як вам таке? У Британії, наприклад, руйнували кар’єри через одне не таке слово в інтерв’ю. Яскравий приклад — ведучого BBC звільнили через порівняння королівського немовляти з мавпочкою. А в Голлівуді актори втрачали ролі лише через старі коментарі, що не відповідали сучасним етичним стандартам. Комік Кевін Гарт навіть відмовився вести церемонію «Оскар» після того, як громадськість згадала йому давні гомофобні висловлювання.
У 2023 році навіть Джоан Роулінг, авторку культової серії книжок, яка сформувала ціле покоління, частина фанатів публічно «скасувала» через її погляди на питання гендерної ідентичності. Цей випадок став одним із символів епохи, коли суспільство почало вимагати, аби людей приймали на роботу не лише за професійними навичками — хард чи софт скілами, — а передусім з огляду на принципи інклюзивності та різноманіття.
І в цей момент рух втратив довіру. Навіть ті, хто його щиро підтримував, почали мовчати — не через зміну цінностей, а через втрату свободи. Бо коли емпатія стає інструментом тиску, навіть найсвітліша ідея перетворюється на джерело втоми. І починає ламатися зсередини.
Цей неприродний розвиток woke-культури призвів до згубних наслідків надмірної толерантності. У прагненні включити всі можливі ідентичності, суспільство почало карати тих, хто мислив інакше або висловлювався не за канонами нової моралі. Публічних осіб звільняли, «скасовували», нищили репутаційно за слова, вирвані з контексту або за позиції, які ще вчора вважалися нормальними. І якраз одним із важливих факторів перемоги Трампа стала саме втома американського суспільства від цього канселингу — звичайні люди більше не хотіли жити у страху сказати щось «не так».
Подібний сценарій — у гемблінгу
Коли будь-яка тема гіперболізується, це зрештою призводить до руйнування з усіх сторін. Спочатку кенселять тих, хто не погоджується. Потім кенселять саму культуру. В результаті — суцільний негатив і втома. Саме жорсткий канселінг запускає цей механізм.
Схожий процес ми бачимо сьогодні в українському гемблінгу. Індустрія, яку легалізували у 2020 році, і по ідеї, згідно правил ринку повинна була б послідовно розвиватися, натомість канселиться.
Не зважаючи на реальний економічний потенціал ринку, мільярдні надходження до бюджету та робочі місця, ринок піддається тиску — як з боку суспільства, так і держави. Причому масштаби вражають: кенселять усе, що дотичне. Людей, які працюють у галузі. Партнерів, які співпрацюють із нею. Сам ринок як напрямок бізнесу. Це абсурдно, адже це легальний ринок, який має такі самі права, як і будь-який інший бізнес. Логічно було б — підтримати, дати ринку розвиватися нативно, допомогти відновити репутацію. Але натомість — популістські заяви й знищення репутації індустрії.
Це класичний кейс морального кенселінгу. Не через факти — через упередження, вигідні образи ворога і політичну риторику. Легальний бізнес втрачає інструменти, користувачі йдуть у тінь, де немає ані регулювання, ані захисту. Це створює ілюзію боротьби з проблемою, тоді як насправді лише посилює її — тіньовий ринок зростає, а держава втрачає і контроль, і доходи.
Історія повторюється: як і у випадку з woke-культурою, хороша ідея (у цьому разі — контрольований ринок) втрачає довіру не з власної вини, а через те, що її починають використовувати як зручну мішень. Механізм той самий: спочатку — схвалення, потім — перекручування сенсів, і зрештою — репутаційна атака, яка нічого не вирішує, але дозволяє створити ілюзію дії.
У публічному просторі залишаються не аргументи, а гасла. Суспільство не обговорює моделі регулювання, не шукає балансу — воно споживає прості історії про “поганих” і “хороших”, зручні для інформаційних кампаній. А тим часом складні, але ефективні рішення виявляються витісненими з дискурсу.
Кенселінг – це не про справедливість, а про зручний механізм для тих, хто не хоче вдаватися в суть
Зовні кенселінг виглядає благородно. Нібито боротьба за етику. Але в реальності — це спрощення до абсурду, де немає місця ні розумінню, ні фактам. Це спосіб прибрати з поля тих, хто не вписується в чиюсь особисту картину світу. Часто не за дії, а за слова, не за наміри, а за тон.
Принцип працює завжди однаково. Як і з woke-культурою:
тези вириваються з контексту і стають зброєю;
частини правди ламаються так, що стають "загрозою";
відсутність перевірених фактів, виключно популізм;
складні теми замінюються штампами й гаслами.
Все це загорнуто в красиві обгортки. А по факту — всі під одну гребінку. Без розбору і без сенсу.
І головна небезпека у тому, що коли все зводиться до "доброго та злого", руйнується довіра. До системи, рішень, до самої дискусії. Коли стирають кордони між відповідальними і незручними, то і ціла система втрачає вагу.
Кенселінг спрацьовує швидко. Але ціна цього — хаос і знищення довіри. Сьогодні — одне, а завтра — інше. Завжди хтось неправильний і зайвий.
А суспільство, де всі стоять тихо, бо не знають, хто наступний — це не прогрес. Це тиша, яку називають етикою. Але по факту – це втрата голосу.
Заборони не рятують — вони калічать
Нові культурні рухи та ринки, — як екосистема: потребують світла, кисню і часу. Вони народжуються не з обмежень, а з роботи з реальністю. Через діалог, регуляцію, інтеграцію, відповідальність — а не заборони й моральний шантаж.
Особисті переконання, упередження чи моральні оцінки не можуть визначати державну політику. Бо щойно держава починає діяти з емоцій, а не з норм — це не регулювання, це цензура. І саме в такому середовищі зникає чіткість: де закінчується закон, а починається чиєсь “не подобається”.
Сьогодні в Україні гемблінг — це не про гральні автомати. Це про те, чи здатна держава працювати з легальним бізнесом як із партнером, а не зручним ворогом. Про те, чи може суспільство витримати складну тему й вибудувати навколо неї правила, а не негативні патерни. Бо якщо навіть прозора, ліцензована індустрія стає об’єктом атаки — це не проблема гемблінгу. Це діагноз системі, яка звикла викреслювати замість інтегрувати.
Адже важливо пам’ятати, що будь-які починання, що душать на старті, не зникають. Вони просто адаптуються — і вчаться існувати поза системою. Без держави. Без правил. У власному підпіллі.
Саме тому тиск на легальний бізнес — це не про боротьбу з проблемою, а, радше, про її примноження. Ігнорування тих, хто працює прозоро, створює вакуум, який моментально заповнює тінь. Бо якщо правила не захищають — у них більше не вірять. А там, де держава не веде діалог, — завжди народжується сіре поле. І в ньому вже ніхто не грає по-чесному, бо ніхто за це не відповідає.
Останнє, але головне на мою думку
Суспільний запит — це не примха, а сигнал до змін, який потребує впорядкованого розвитку. І байдуже, йдеться про дайверсіті, інклюзію, патріотизм чи створення нових ринків які ще вчора були табуйованими — ці процеси повинні мати живу, природну динаміку, а не бути результатом примусового провадження.
Коли підтримка — розумна, а регуляція — виважена, розвиток іде шляхом довіри, а не спротиву. Не потрібно нав’язувати ідеї — потрібно створювати умови, в яких вони зможуть рости органічно. Бо лише так можна досягти балансу: коли і держава, і бізнес, і громадськість грають в одній команді. З фактами, а не з емоціями. І з довгостроковим баченням, а не реакцією на тренди.
