Найбільше всі ми разом узяті, українська держава в цілому, завинили перед нашими славними жіночками колгоспницями, котрі все своє нужденне життя гнули спину в буряківничих ланках. На наших джуринських, у тому числі, подільських ланах і крутосхилах. Напевне, не можна було вже придумати більш жорстокіше покарання для молодої дівчини, як записати її на цукрову норму. Себто, з ранньої весни аж до білих мух у полі гибіти на вирощуванні солодких коренів. Фактично щодня у полі. А головне — задарма…
Уже підростаючи, перебуваючи в класі сьомому-восьмому, я пізньої осені, а то й уже студеної зими, якщо траплялася сльотава осінь і колгосп не вправлявся зі збиранням врожаю, вечорами, підміняючи маму, ходив на всю ніч вантажити корені, возити їх на кагатне поле Деребчинського цукрового заводу.
Ще пригадую, як збиралася члени буряківничої ланки на довгоочікуваний «вінок» із застіллям — де ділили свій скудний річний заробіток. Зі складу колгоспу привозили декілька мішків білого як сніг цукру. Ніколи не забуду, як його ділили, для вірності і чесності, — сірниковими коробками. Потім той заживок — два пуди від сили солодкого піску я весело ніс на плечах, або віз на багажнику велосипеда. Цей, як казали у нашому Джурині, склецок, поселявся на печі. І ми з молодшою моєю сестрою часто лазили туди поза батьківські очі, дістаючи звідти затверділі ґрудочки, потайки ласуючи ними. Якось застукавши дочку з цими ласощами в роті, мати не строго казала:
— Їж, їж цукор, усі зуби повипадають. Будеш молодою дівкою і беззуба, як стара баба Лапайка…
Готуючи до видання свою попередню книгу, озаглавлену «Не проспімо, браття, ВОЛЮ», яка вийшла у світ пізньої осені 2021 року, я багато в ній написав про чорне колгоспне рабство — буряківничі ланки нашого краю. Навіть називав, що в кінці шістдесятих років минулого століття площа посівів цукрових буряків у колишньому нашому Шаргородському районі була однією з найбільших в СРСР і Україні. Ось там я висловив ідею про те, що коли ми вважаємо себе вдячними потомками славних трудівниць, членів буряківничих ланок «цукрового Донбасу», то конче маємо потурбуватися про те, щоб на одному з наших високих подільських пагорбів поставити силует вдячності нашим мамам і сестрам, котрі через усе своє життя пронесли славу незрівняних трудівниць на смарагдових полях.
Перед тим, як розмістити цю статтю до нової книги, я послав її в село Сліди Могилів-Подільського району Вінницької області, на адресу великого таланту людині — Миколі Миколайовичу Крижанівському. Це знаний на Поділлі і в Україні скульптор. Неперевершений майстр створення шедеврів з граніту, металу, бронзи. Дуже швидко славетний придністровець прислав мені у відповідь ескіз образу моєї матері-буряківниці на безмежному колгоспному лані. Він готовий спорудити ось такий постамент, вписавши його в мальовничі ландшафти джуринського польового роздолля. (Ось погляньте, як те все виглядає на сторінках моєї книги https://shron1.chtyvo.org.ua/.../Ne_prospimo_brattia...? ). Стор. — 20, стаття називається «Ювілей сивої горлиці». Огляньте, поміркуйте.
Я уточняв, скільки коштуватиме такий витвір мистецтва, який би увіковічнив подвиг наших бідових матерів і сестер, засвідчив би нашу шану й повагу до їх старанності і самопожертви, Микола Миколайович заявив тоді, що тисяч із сімдесят гривень. З цією ідеєю я прийшов у столиці до академіка, беззмінного директора колишнього Українського науково-дослідного інституту цукрових буряків, нині цей заклад називається Інститут біоенергетичних культур і цукрових буряків Миколи Володимировича Роїка. Пан директор вхопився за цю ідею, стверджуючи, що пропозиція моя вельми слушна, і давно витає в повітрі, як приклад поваги до наших старших поколінь. Що 70 тисяч, які просить скульптор, це загалом не гроші, їх, мовляв, можна відшукати навіть і в урядових структурах. Ми домовлялися ще поміркувати над цим задумом і зустрітися в нього ще раз.
Але назавтра була війна…
До цієї ідеї ми повернулися у розмові перед цьогорічною Пасхою і вже зовсім з іншою людиною. З керівником одного із фермерських господарств Джурина Сергієм Олексійовичем Яковишиним. Пан Сергій останній за рахунком голова колгоспу нашого села. Керівник із солідним управлінським досвідом. Те, що він робить нині на полях і фермах нашого населеного пункту заслуговує на окрему похвалу. Тому, що знаю, він відроджує не лише родючість полів, але й і тваринницькі ферми. Зараз на них утримується понад п’ятдесят удійних корів. А це трудові місця для села, в якому колись були тисячі працюючих, а нині буквально одиниці.
Джуринський храм напередоні свого 200-ліття
Мені в Сергію Олексійовичу подобається дещо інше, окрім господарський хист. От коли 2021 року вийшов друком мій роман у новелах із життя на 416, сказати б, густих сторінках, як пересторога до всіх, хто вміє читати — «Не проспімо, браття, ВОЛЮ», зателефонував пан Яковишин. Попросив прислати двадцять примірників твору. Знаю, що всі викуплені книги він подарував людям, котрі не кинуть томик на спочинок у рідній оселі, поки його не почитають. А там, без похвали скажу, є над чим подумати з історії життя України, Подільського краю, джуринської сторони.
Напередодні цьогорічної Пасхи, коли з’явився друком мій новий, бірюзової ласки томик «Монастирська праля», пан Сергій зателефонував мені знову. Попрохав, щоб я йому прислав двадцять примірників свіжого твору і ще два примірники попереднього роману про «…ВОЛЮ». Когось, схоже, зело (в значенні — дуже) зачепила попередня книга. Люди, мовляв, іще просять… До речі, той роман уже друкувався двічі. Доведеться випускати ще один наклад… Мабуть, потрапив мій м’ячик у сердечну лунку…
Я чомусь гадаю, що напевне жоден письменник України не може похвалитись тим, про що розповідаю я зараз вам, друзі, коли сільський господарник замовляє для своїх трудівників роман свого, сказати б, домашнього, доморощеного письменника. Це чимсь схоже на те, як один український суддя, намагаючись винести непогрішиме, праведне покарання зловмиснику, яке змусить його не лише покаятись, але й виправитись, ухвалив оригінальне і не двозначне рішення: присудив Іменем України карнику прочитати «Кайдашеву сім’ю» Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Щоб надалі жити по-українськи…
Пан Яковишин розповів мені в той день про те, як прожила рік громада Джуринської церкви, перейшовши до лона Православної Церкви України. Як прихильники РПЦ, котрих надихає поплічник Путлєра безбожник і комерсант Кіріл, обчистили сільську церкву, фактично залишили голі стіні в кам’яниці, котрій за рік поминає 200 років служіння Господу Богу і місцевій громаді. Як уперше в стінах Джурина, його храму зазвучала українська мова. Перечитайте ще раз попереднє речення і вдумайтесь, як безглуздо воно звучить?! Громада, наголошував у своїй розповіді Сергій Олексійович, практично оновила свою святиню, божницю!. В ньому з’явилися лави для сидіння старшого віку вір’ян, сельчани встановили іконостас, якому, либонь, немає рівного в усій Вінниччині.
Демонструю ескіз пам'ятника, сказати б, колгоспної ланкової , запропонований скульптором Миколою Миколайовичем Крижанівським (малюнок з моєї книги "Не проспімо, браття, ВОЛЮ" випуску 2021 року.
А ось так, власне, виглядає ескіз спорудження Козацького хреста...
А це, любі мої друзі, фото Сергія Олексійовича Яковишина, керівника одного з фермерських господарств Джурина, ініціатора всіх революційних починань у самій церкві села і довкруги неї. Його він прислав якось мені, розповідаючи про те, як виглядатиме Козацьких крест із курганом пам'яті наших земляків, які тут насиплять потомки, ггтуючись до відзначення 200-ліття сільського храму.
Мій односельчанин розповів, як упорядковується територія поблизу двохсотлітнього храму. Вирівнюючи площу вже вивезли понад сорок самоскидів жерстви. Планують на місці, де колись, як розповідають старожили, стояли козацькі хрести, насипати козацьку могили з хрестом. Ось тут я і вставив у розмову свою пропозицію: чому б поруч, побіля церкви, на подільському горбі не встановити скульптуру матерям нашим буряківницям. Постамента, який пропонує майстер унікального мистецтва з нашого Наддністров’я пан Микола Крижанівський. До речі, ще й поет і знаний письменник.
Сергій Яковишин заявив, що вважатиме справою своєї честі все зробити для того, щоб такий постамент з’явився біля церкви в Джурині.
Ці думки і спогади навіялися мені в зв’язку з тим, що нині, 27 травня 2024 року, в Фейсбуці опубліковано знімок однієї з буряківничих ланок Джурина. Зверніть увагу: хто б не залишив свій коментар фактично пише одне й те саме, мовляв, багатьох знав/знала, пам’ятають, але як звати, прізвища не пригадаю. Ось в тому-то й уся проблема, друзі, що все з часом забувається. А щоб воно не кануло назавжди у Лєту, люди створюють музеї. Чому такого немає в Джурині? Чи не пора б організувати? І чи не варто було б почати цю справу з того, щоб встановити всіх людей односельчан, котрі зображені на не такому й давньому фотознімку, про який розмова… Хтось же із великих сказав: народ, котрий втрачає пам'ять загубить і своє життя...
