Впровадження доносів в Україні: глухий кут довіри до держави

Українські законодавці почали вносити до суспільного дискурсу таке контрверсійне явище, як «донос» та «донощик». Чим це загрожує суспільству?

Українські законодавці почали вносити до суспільного дискурсу таке контрверсійне явище, як «донос» та «донощик». В історичній ретроспективі воно старе, майже як людство. Не маючи достатньо дієвих офіційних засобів спостереження та контролю вчинків власних громадян влада часто заохочувала доноси особливо зіштовхнувшись з груповою солідарністю. В історії не раз траплялися випадки коли доноси винагороджувалися. Сучасність – не є виключенням. Як відомов багатьох сучасних країнах особливо розвинутих,  стали регулювати доноси системно на рівні законодавства.  До періоду поки держава не зробила доноси власним інструментом контролю за громадянами, це явище було  суто морально-етичним, тобто отримувало негативне або позитивне забарвлення  залежно від конкретних мотивів донощика та наслідків його доносу. Але після того, як донос став  на службі сучасній державі, в багатьох розвинутих країнах  він інституалізувався й перетворився на обов'язок.  Його держава заохочує та надає регламентований статус. Прикладів велика кількість від США,Канаді та Австралії  до країн ЄС.

Схоже, прийшов час запровадження  цього явища і в сучасних українських реаліях. Нещодавно з‘явилося відразу два законопроекти (один вже навіть прийнято) основна мета яких інституалізувати та регламентувати доноси в антикорупційній боротьбі та у протидії податковим злочинам. Але, знову ж таки «диявол криється у юридичних деталях». Та недбала та поспішна законодавча техніка, яку наразі використовують нові законотворці, дає підґрунтя для серйозних сумнівів в успішності запровадження цього явища в нашому суспільстві. 

Перш за все, звернемо увагу на Проект Закону «Про внесення змін до Закону України "Про запобігання корупції" щодо викривачів корупції» №1010, який Верховна Рада 13 вересня прийняла за основу із скороченим строком підготовки. Він запроваджує правовий статус викривачів – осіб, що повідомили про вчинення корупційного або пов'язаного з корупцією правопорушення.Запропоноване проектом у абз. 18 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» поняття «викривач»охоплює як тих осіб, які повідомили про можливі фактикорупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, так і тих, які повідомили про можливі факти будь-яких інших порушень Закону іншою особою. 

До сьогоднішнього дня, поняття «викривач», в правовому полі застосовувалося виключно в рамках дії Закону України «Про запобігання корупції». Тепер же законопроектом пропонується розширити дію даного поняття і ототожнити його з поняттям «заявник», при цьому наділивши його переважним правом отримання винагороди в розмірі до 10% від суми відшкодованого збитку або суми незаконної винагороди (хабаря). Але це  створює пряму конкуренцію норм. Поняття і права «заявника»визначено в ст. 60 КПК України. Виникає логічне запитання: де буде грань переходу статусу від «заявника» до «викривача»?

Далі черговий юридичний конфлікт норм: згідно  Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», оперативні підрозділи (НАБУ, СБУ, НПУ тощо) мають гласних і негласних штатних та позаштатних працівників, які фактично виконують роль інформаторів. Фінансування зазначених категорій осіб також передбачено чинними підзаконними актами. Тож як буде ще статус «інформатора» корелюватися із статусом «викривача»?

Більше того, законопроект №1010 надає захист та спеціальний статус не тільки викривачам, але й широкому колу їх родичів (аж до прабабки чи прадіда). Охоплюється значне коло осіб, яких викривач може навіть особисто й не знати (наприклад, за наявності внутрішньо сімейних конфліктів). А отже й поширення положень проекту щодо, скажімо, забезпечення безпеки широкого кола близьких осіб викривача, їх майна та/або житла, захисту їх соціальних та трудових прав є необґрунтованим законодавчим кроком. Адже створюється надто привілейований статус викривача, який має всі шанси перетворитися на такий собі «бізнес» для недобросовісних осіб. І ще «інтрига». Чи не стане 10% винагороди викривачам від держави  - прихованим бізнесом силовиків і антикорупційних органів? 

Тепер щодо другого законопроекту, який вже прийнятий Радою 20 вересня - №1053-1 «Про внесення змін до Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг", який розширює сферузастосування РРО (касових апаратів)  на  ФОПів 2-4 груп єдиного податку з 1 січня 2021 року .Він робить «доноси» звичним явищем та інструментом для держави у сфері її відносин із бізнесом. Поміж іншим закон намагатиметься встановити контроль з боку суспільства за цим процесом.  Хто надасть скаргу на роздрібного торговця за реалізацію товару без РРО - отримає компенсаціючастини штрафних санкцій. Законотворців навіть не бентежить, що ця законодавча новела створює суттєві прогалини, адже існуватиме серйозна сумнівність доказів. Так, наприклад, наявність самого товару у «донощика» ще не може слугувати доказом порушення розрахункової операції певним ФОПом, оскільки товари широкого споживання продаються далеко не в одній точці. Також питанням стане, як довести, що товар придбаний саме в конкретний  час та день і саме «донощиком».

 Тому як будуть  працювати ці «доноси» фізосіб на підприємців, які виходять за рамки повноважень контролюючого органу та є по суті неконституційним, важко сказати. Неминуче  з'являться спритні "мисливці" за чеками, які намагимуться заробити на компенсаціях з бюджету. Все це викличе зворотню, негативну  хвилю з боку бізнесу. Про яку суспільну довіру чи розвиток цивілізованих взаємовідносин у форматі «держава-громадянин» тут йтиме мова?! 

Втім,  можна прогнозувати, що  на цих двох законопроектах держава не зупиниться у своєму бажанні сформувати інституту донощиків та ввести його у легально визнаний статус. Зрозуміло, що прикриватися будуть тезою, що у більшості  країн цей інститут доносу працює в антикорупції та податкових розслідуваннях. Але знову «ставлять віз поперед коня». Бо ключовим фактором успішного та цивілізованого функціонування легального інституту  доносу –  є існуюча довіра громадян до держави як такої, впевненість громадян в тому, що держава може забезпечити правовий баланс між правами людини  та власними фінансовими інтересами. 

У нас наразі  держава не сприймається як єдиний із суспільством механізм. Українці звикли: суспільство окремо, держава окремо і кожен виживає як може, не довіряє один одному і намагається  один одного обманути. В нашій національній ментальності держава  — це чужа гегемонія над нами (імперії, олігархів, іноземців тощо). Тобто  кого завгодно, але ж ніяк не нас самих – громадян. Тому й мораль нашого суспільства переважно засуджує та маргіналізує  донос і навряд чи зможе його прийняти та реалізувати в легальних рамках, як потрібно це державі для реалізації системи контролю. Тому ці новації або розваляться, або будуть допомагати поверненню в суспільний дискурс «зради», що призведе до неминучого втрачання владою рівня підтримки та довіри. Тобто знову – глухий кут розвитку.