В даній статті встановлюється правомірність вимагання працедавцем від особи, яка влаштовується на роботу, відомостей, які в свою чергу стосуються реєстрації місця її перебування.
Працедавець єодним з найважливіших учасників трудових правовідносин. Вітчизнянезаконодавство гарантує вказаній особі різні за своєю суттю права, яким в своючергу властивий майновий або особистий немайновий характер. Зокрема працедавець може вимагати від особи,що влаштовується на роботу, певні документи, перелік яких в свою чергу закріпленийокремими законами (наприклад, паспорт, ідентифікаційний код, трудова книжка, дипломй т. д.) Чи дозволяє чинне законодавство власнику або уповноваженому ним органупри укладенні безстрокового або строкового трудового договору витребувати відомості,які стосуються реєстрації місця перебування працівника?
Правоверегулювання вищевказаного питання відбувається за допомогою різноманітнихзаконів. Зокрема юридична регламентація трудових відносин, які функціонують зприводу належного оформлення трудових правовідносин, здійснюється:Головним законом Українського народу (Конституція України від 28.06.1996 року№ 254к/96-ВР (надалі по тексту – Конституція України)) та звичайнимизаконами (Кодекс законів про працю України від 10.12.1971р. № 322-VIII (надаліпо тексту – КЗпП України)).
Наймані працівники є одними з головнихучасників трудових відносин. Зокрематакі особи, працюючи за трудовим договором, водночас створюють ті чи іншіблага, які, будучи за своєю сутністю майновими або немайновими, водночасприносять істотну користь не лише незалежній та правовій Україні, а й їїнескоримому та працьовитому народу.
Трудове законодавство гарантує найманимпрацівникам правовий статус, що, будучи багатогранним, передбачає структурніелементи, одними з яких є різні за своєю суттю соціально-економічні права.Вищенаведені можливості, отримавши належне закріплення у відповіднихнормативно-правових актах, повиннізабезпечити усесторонню економічну свободу різних фізичних осіб, а також їхвисокоякісний розвиток, як вільних особистостей.
Одним з найвизначнішихсоціально-економічних прав є право на працю. Вказана юридична можливістьотримала своє закріплення в окремих законах, а саме в ч. 1 ст. 43 КонституціїУкраїни й в ч. 1 ст. 2 КЗпП України.
Вітчизнянимзаконодавством передбачено складну та поетапну процедуру якісноїреалізації згаданими учасниками трудових відносин вказаного права. Зокремадобропорядний громадян правової України, який бажає працювати, укладає трудовийдоговір про роботу на підприємстві, установі, організації або з фізичноюособою, про що закріплено ч. 2 ст. 2 КЗпП України.
Однак не потрібно забувати про те, щовищенаведеній реалізації властиві відповідні особливості. Наприклад,національне законодавство містить в собі єдині вимоги про конкретні відомості,які особа, влаштовуючись на роботу, не зобов’язана надавати працедавцеві. Як церозуміти?
Оформляючи трудові відносини, працедавець неможе вчиняти окремі дії, які не відповідають юридичним нормам, охопленим чиннимзаконодавством, та моральним імперативам, загальновизнаним в громадянськомусуспільстві. Зокрема згідно з ч. 1 ст. 25 КЗпП України при укладенні трудовогодоговору власнику або уповноваженому ним органу не дозволено вимагати відособи, яка влаштовується на роботу, будь-які відомості, що в свою чергустосуються реєстрації місця перебування такого працівника.
