Українські суди тривалий час керувалися принципом: провокація хабара не виключає кримінальної відповідальності хабароотримувача. Та чи відповідає такий підхід кримінальному закону й практиці Європейського суду з прав людини?
Кримінальний кодекс України не містить прямої відповіді на питання: чи підлягає кримінальній відповідальності особа, яка отримала неправомірну вигоду (хабара) у результаті провокації таких дій хабародавцем?
Здавалося б, усі сумніви щодо наявності у вирішенні даного питання мають тлумачитися на користь обвинуваченого. Та чи не так! Адже Верховний Суд України постановою свого пленуму від 26 квітня 2002 року "Про судову практику у справах про хабарництво" визначив: "те, що давання або одержання хабара відбулося у зв'язку з провокацією, не виключає відповідальності того, хто його давав або одержував (п. 23)".
Проте на даний час, як на мене, положення п. 23 постанови Пленуму ВСУ від 26 квітня 2002 року в цій частині, м'яко кажучи, дещо застаріли й не відповідають чинному кримінальному закону України.
Так, за статтею 3 Кримінального кодексу України законодавство про кримінальну відповідальність становить кримінальний кодекс, який грунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права; а статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" прямо визначено, що суди України застосовують положення Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини та практику ЄСзПЛ як джерело права.
ЄСзПЛ у питанні кримінальної відповідальності хабароотримувача, який погодився отримати неправомірну вигоду виключно через провокацію хабара, натомість, вважає такий факт фундаментальним порушенням права на справедливий суд від самого початку слідчих дій, і відповідно, опосередковано визначає необхідність не притягнення такої жертви провокації до кримінальної відповідальності. Вказане, зокрема, визначено у рішення Великої палати ЄСзПЛ в справі Раманаускас проти Литви (Ramanauskas V. Lithuania). Відповідно, встановлення в суді, наприклад, того факту, що так званий хабародавець почав співробітництво з правоохоронними органами ще до початку поставлених в вину хабароотримувачу подій, на мій погляд, вимагає виправдання підозрюваного за відсутності в його діях складу злочину.
Зауважу, саме такий підхід визнав необхідним і правильним, і тим самим врахував практику ЄСзПЛ, у своїй новітній постанові "Про судову практику у справах щодо хабарів та інших корупційних злочинах" від 09 липня 2013 року Пленум Верховного Суду Російської Федерації: прийняття посадовою особою хабара в результаті схилення осіб, які ведуть оперативно-розшукові дії, при обставинах, що свідчать про те, що без втручання співробітників правоохоронних органів умисел на їх отримання не виник би і злочин не було б вчинено, не може розцінюватися як кримінально каране діяння, у цьому випадку у вчиненому відсутній склад злочину.
Будемо сподіватися, що з часом і Верховний Суд України приведе свої науково-методичні роз'яснення у відповідність з новітньою практикою ЄСзПЛ. Адже, не зважаючи на те, що практика ЄСзПЛ фактично зобов'язує національні суди досліджувати питання, чи відбулося б прийняття пропозиції отримати неправомірну вигоду без втручання правоохоронних органів, у реальній справі досить важко без чіткої позиції вищих судів "пробити завісу таємності" та добитись витребування матеріалів оперативно-розшукової справи щодо реальних підстав ОРС і часу фактичного початку провокації хабара.
У контексті наведеного, мене відверто дивують заяви заяви окремих українських можновладців, що з корупцією потрібно боротися шляхом масових провокацій до дачі хабарів! Не кажучи вже про доцільність такого заходу, такий спосіб дій є швидше планово-авторитарним, ніж західноєвропейським.
