Блог про рішення Конституційного Суду України, яке можна вважати легітимізацію диктаторських законів 16 січня 2014 року. Чому, прийнятий у найвиразніших традиціях зразку «третього терміну Кучми», документ є небезпечним для країни прецедентом?
Блог про рішення Конституційного Суду України, яке можна вважати легітимізацію диктаторських законів 16 січня 2014 року. Чому, прийнятий у найвиразніших традиціях зразку «третього терміну Кучми», документ є небезпечним для країни прецедентом?
З огляду на самому етичну природу легітимізації, як наповненої загальнолюдським і моральним смислом константи, КСУ по суті добровільно підкорився «духу» законів 16 січня, відмовившись взяти до уваги їх протиправність і шкідливість для прав людини.
Мова йде про нещодавнє грудневе рішення (№ 2-р/2017), яким КСУ визнав неконституційною норму Закону України «Про вищу освіту», що забороняла призначати на посади керівників ВНЗ осіб, котрі голосувати за диктаторські закони 16 січня.
Суд аргументовує свою позицію тим, що диктаторські закони 16 січня 2014 року є «умовною назвою законів України, однак ця ознака стосується усіх законів України, прийнятих у той день, а тому неможливо однозначно встановити, які з них належать до категорії "диктаторських"… А отже, таким чином порушується принцип юридичної визначеності».
Своїм рішенням КСУ зачепив серйозне питання «духу і літери» закону, яке він уперто прикриває фіговим листком крючкотворства, відмовляючись проявити лідерство і зайняти державницьку позицію. Так само у далекому 1999-му році КСУ відмовився розтлумачити ряд питань місцевого самоврядування, вирішення яких, без перебільшення, могло би повернути розвиток країни на зовсім інший шлях.
Чи насправді настільки критично необхідно на рівні закону давати визначення диктаторським законам 16 січня?
Слідкуйте за руками
Диктаторські закони 16 січня 2014 року (закони про диктатуру) – пакет актів, прийнятих парламентом без обговорення і використання системи «Рада», які суттєво обмежували права громадян, калькували ряд норм з російського законодавства про відповідальність учасників мітингів та, вочевидь, повинні були залякати і деморалізувати протестний рух Євромайдану.
Попри те, що перелік диктаторських законів міститься у Законі «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 28 січня 2014 року № 732–VII, який було ухвалено у зв’язку з тим, що прийняття 16 січня 2014 року законів відбувалося з порушенням «Конституції України, норм Регламенту Верховної Ради України та без будь-якого обговорення і реального підрахунку голосів», їх існування є загальновідомим і поширеним фактом, який не викликає двозначності чи суперечливості у розумінні на рівні дискусії між будь-ким.
Права людини є фундаментом і цінністю ще з часів римського права, на яких, як на трьох китах, тримається уся європейська християнська цивілізація. Саме римські юристи визначили, що природне право (те, яке виходить від природи і потреб самої людини) є беззаперечною частиною права загалом, і існує у будь-якому випадку (навіть якщо формально не передбачене «на папірці»).
Принцип верховенства права у діяльності КСУ означає, що він має керуватися не тільки чинним законом, але й загальнолюдськими ідеями справедливості, гуманізму, милосердя, безпеки, поваги до прав людини.
КСУ має виходити з того, що не держава створює право, а право є основою для діяльності держави. Не держава надає права, а народ створює права, щоби обмежити державну владу. І у невизнанні цієї істини полягає основна проблема КСУ, котрий закрив очі, вдавши ніби законів 16 січня не існує в природі.
«Підняти віки»
Можна підійти до кризи розуміння юридичної визначеності у суддів КСУ і з іншого боку. В реєстрі судових рішень є ряд тих, котрі стосуються отримання статусу біженця громадянами РФ, які воювали у складі українських добровольчих батальйонів. Позовні доводи цих осіб упираються в один наріжний камінь – наявність у РФ диктаторського режиму, який несе загрозу життю і здоров’ю.
Якщо слідувати логіці КСУ, то можна припустити, що суди мають відмовляти таким особам у захисті, оскільки законодавство України не містить визначення терміну «диктаторський режим РФ».
Системна конституційна криза
Уміння закривати очі на очевидні речі – улюблена забава КСУ уже не вперше. У 2000 році він розглядав справу про визнання неконституційними законів, що були проголосовані не в будівлі парламенту на Грушевського, а в приміщені «Українського дому». Тоді КСУ зазначив, що прийняття законів має регламентне значення, є елементом політичного процесу, а тому (увага!) він не наділений повноваженнями «вдосконалювати чинні нормативні акти, заповнюючи наявні в них прогалини».
Така абсурдна позиція є нічим іншим, як хованням голови у пісок, адже КСУ якраз таки і повинен, розтлумачуючи норми, опосередковано заповнювати законодавчі прогалини там, де це можливо. Це право захищається обов’язковістю і не оскаржуваністю його рішень.
Чи зможе оновлений нещодавно Закон «Про КСУ» подолати конституційну кризу? Яких ще рішень від КСУ можна чекати у найближчому майбутньому та чи не накриє ця плита собою ті залишки правосуддя, які ще залишилися в країні? Питання залишаються відкритими.
