Чи дотягує патріотизм українського політикуму до рівня Гватемали?

Найбільш ефективним способом подолання тотальної корупції для України може бути створення незалежної міжнародної комісії під контролем ООН, яка б не підпорядковувалася українській владі.

Буквально сьогодні преса широко розповсюдила статтюДжоша Когена, яку експерт з питань економічних реформ на пострадянськомупросторі присвятив методам боротьби з корупцією в Україні.

На думку Когена, найбільш ефективним способомподолання тотальної корупції для України може бути створення незалежної міжнародноїкомісії під контролем ООН, яка б не підпорядковувалася українській владі. Саметакий досвід був успішно апробований у Гватемалі, де в 2006 році уряд країнидобровільно делегував частину суверенних повноважень Міжнародній комісії протибезкарності у Гватемалі (CICIG). Ця структура за час своїх повноважень розглянула сотнісправ і висунула сотні звинувачень високопосадовцям країни, які мали стосунокдо корупційних схем. Зокрема, до відповідальності були притягнуті навіть двапрезиденти Гватемали – колишній і чинний на час розслідування.

Крім того, автор статті вважає, що профінансувати діяльність подібногоутворення могли б Сполучені Штати. На його думку, уповноважити Комісію надіяльність необхідно щонайменше на 5 років з можливістю автоматичного продовженнямандату в подальшому, аж до припинення її роботи спеціальним законодавчимактом.

На перший погляд, ідея виглядає вкрай неординарно і, можливо, навіть зухвало.Особливо на фоні гострих розмов про зовнішнє управління Україною через МВФ,міністрів-іноземців та ін. Але, з урахуванням наявних реалій, вказаний механізмподолання корупції може виявитися єдиним дієвим інструментом викоріненнякорупційної складової у вітчизняній економічній і, насамперед, політичнійсистемі. Адже про люстрацію як метод самоочищення влади вже всі давно забули, аборотьба з корупцією стала не стільки реальними систематичними крокамиборотьби, стільки темою піару, яскравим брендом, який використовують всі безвинятку політики для нарощування популярності, оскільки цей лейтмотивкористується найбільшим запитом з боку суспільства.  Відтак ні українська влада, ні опозиція невіддадуть в «чужі» руки цей продуктивний генератор передвиборчих рейтингів. Однакімітація боротьби з корупцією рано чи пізно все ж обернеться проти всіхексплуататорів цієї теми виключно у власних політичних інтересах, так як суспільствутреба не програми, а результати подолання корупції.

У нас всі віртуозно звертаються до народовладдя, як тільки мова заходитьпро політичні інтриги, війну з опонентами, нові вибори тощо. Якщо прем’єрутреба поставити президента у скрутне становища, він виступає за проведенняреферендуму, якщо партії необхідно нагадати про своє існування, вона теж згадуєпро референдум і т.д. Але цікаво, чи знайдеться бодай одна політична сила, якаініціює референдум щодо такого собі незалежного антикорупційного трибуналу,який не буде розрізняти, хто має владний імунітет, а хто ні? А, між іншим,тільки у такий спосіб можна визначити, чи справді політична еліта в Україніготова повною мірою викорінювати корупцію. Іншими словами, чи дотягуєпатріотизм українського політикуму до рівня Гватемали.