Відповідальність за порушення господарського зобов’язання. Проблеми застосування на практиці

У сфері господарсько-правових відносин явищем перманентного характеру є вчинення суб’єктами господарювання правопорушень. Відповідно до норм господарського законодавства за вчинення учасниками господарських правовідносин правопорушень у сфері господарюван

У сфері господарсько-правових відносин явищем перманентного характеру є вчинення суб’єктами господарювання правопорушень.

Відповідно до норм господарського законодавства за вчинення учасниками господарських правовідносин правопорушень у сфері господарювання до суб’єкта, який вчинив таке правопорушення застосовується різноманітного роду санкції (заходи відповідальності). Теорія господарського права такі санкції визначає як окремий вид юридичної відповідальності, а саме господарсько-правову відповідальність.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, які знайшли своє формальне закріплення в ст. 216 Господарського кодексу України (далі – ГК України) і згідно з якими:

і)   потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
іі)  передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження в договорі;
ііі)  сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань в натурі;
іііі) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Зі змісту принципів господарського законодавства можна дійти висновку, що господарська відповідальність загалом є матеріальною відповідальністю і за правопорушення у сфері господарювання до правопорушника застосовуються санкції майнового (економічного) характеру.

Окрему увагу слід звернути на те, що господарське законодавство закріплює з-поміж інших такий принцип, як повна майнова відповідальність аж до оголошення банкрутом (ч. 4. ст. 205 ГК України).

У господарському законодавстві, як і у цивільному до правопорушника може бути застосовано відповідальність лише за наявності вини (принцип презумпції вини).

Як зазначено в ч. 2. ст. 216 ГКУ, застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасниками господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання. Тому, застосування господарських санкцій є не лише способом захисту порушених прав, а й стимулом для суб’єктів господарювання, порушників охоронюваних прав та інтересів до не вчинення в майбутньому правопорушень в сфері господарювання та уникнення таким суб’єктом (правопорушником) настання економічно несприятливих наслідків та застосування господарських санкцій.

Cтаття 217 ГК України визначає господарськими санкціями заходи впливу на порушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та правові наслідки.

Господарський кодекс України передбачає застосування у сфері господарювання таких видів господарських санкцій:
і)   відшкодування збитків;
іі)  штрафні санкцій;
ііі) оперативно-господарські санкції.

Окрім зазначених вище санкцій, до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції (ч. 3. ст. 217 ГК України).

Господарські санкції застосовуються за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – уповноваженими органами державної влади.

і) Відшкодування збитків.

У ГК України під збитками розуміються:
- витрати, зроблені управненою стороною;
- втрата або пошкодження її майна;
- неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) перших два види збитків визначено, як реальні збитки, останній вид – упущеною вигодою.

Крім того, окрім зазначених вище збитків статтею 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково виплачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною, неодержаний прибуток та матеріальна компенсація моральної шкоди.

ГК України передбачає можливість затвердження Кабінетом Міністрів України методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Однак такої Методики наразі ще не затверджено, але є Тимчасова методика визначення розміру збитків, затверджена Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи та, яка передбачає визначення розміру шкоди збитків, заподіяних порушенням господарських договорів. Дана Тимчасова методика, хоча і не чинна, але слугує інформаційним джерелом та рекомендацією для визначення розміру реальних збитків та упущеної вигоди.

іі) штрафні санкції.

Штрафними санкціями в ГК України визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання ним господарського зобов’язання.

Змістом накладення штрафних санкцій є понесення боржником та/або правопорушником у зобов’язанні певних несприятливих для себе майнових наслідків.

Зазначення в договорі тих чи інших штрафних санкцій, їх розміру слугує надійним інструментом уникнення від невиконання або неналежного виконання стороною покладеного на нього зобов’язання. Сторони керуючись прогалинами у законодавстві, нечіткістю формулювання норм статей та не зовсім вдалим формулюванням визначень в Законі, ну й врешті-решт диспозитивністю господарського законодавства прописують розмір, порядок застосування штрафних санкцій на власний розсуд. Розглянемо детальніше штрафні санкції, які визначені в ГК України.

Неустойка. У ГК України не закріплено визначення поняття «неустойка», але беручи до уваги ст. 199 ГК України, відповідно до якої, до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання (549 ЦК України).

ЦК України та ГК України стосовно трактування та, власне самого розуміння поняття «неустойка» містять деякі розбіжності, а саме в ГК України зазначено, що штрафними санкціями є неустойка, пеня, штраф, а в ЦК України передбачено, що неустойка є поняттям, яке охоплює штраф та пеню. Більш того, стаття 230 ГК України містить визначення штрафних санкцій, які можуть бути лише у вигляді грошової суми, натомість ЦК України чітко формулює, що неустойкою є грошова сума або інше майно.

У працях юристів, які спеціалізуються на господарському праві існує думка, що в ЦК України поняття неустойки вживається як узагальнююче (родове) стосовно штрафу та пені поняття, тобто як спосіб забезпечення виконання зобов’язання. У ч. 1 ст. 230 ГК України поняття «неустойка» вживається у вузькому значенні, як різновид штрафних санкцій. Для договірної практики та практики правозастосування сама лише неправильна назва тієї чи іншої санкції, вважають вони, використана в тексті закону або договору, практичного значення не має, правові наслідки її неправильного вживання відсутні. В свою чергу це підтверджує диспозитивність господарського права, а також принцип свободи договору, який хоча й прямо не передбачений ГК України.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежного виконаного зобов’язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3. ст. 549 ЦК України).

Законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається (ч. 1 ст. 231 ГК України). Звідси можна дійти до висновку, що сторони можуть встановити будь-який розмір штрафних санкцій, окрім тих договорів, де за порушення певного зобов’язання розмір передбачено в законі. В цьому контексті особливу увагу слід звернути на ч. 2 ст. 551 ЦК України, де сказано, що сторони можуть збільшити розмір неустойки, встановлений законом, у договорі. Сторони мають право також, домовившись про це, зменшити розмір неустойки, встановлений актами цивільного законодавства, крім випадків передбачених законом.

Юристи-практики твердять, що розмір пені за прострочення виконання грошових зобов’язань не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня. При цьому вони посилаються на ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» № 543/96-вр від 22 листопада 1996 р. (далі – Закон № 543/96)  та ч. 2 ст. 343 ГК України.

Статтею 1 Закону № 543/96 передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за просрочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Тобто в даному законі визначена диспозитивна норма, яка власне і не визначає розмір пені. Натомість в ст. 3 Закону № 543/96 визначена верхня межа пені, що не може перевищувати подвійну облікову ставку НБУ. До речі, ч. 6 ст. 231 ГК України встановлює, що штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ, за увесь час користування чужими коштами. Якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Таким чином, пеня відповідно до ст. 3 Закону № 543/96 не може бути більша ніж подвійна облікова ставка НБУ. Потрібно зазначити, що Закон № 543/96 регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів  щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань. Суб’єктами таких правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форми власності та господарювання, а також фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності. Дія Закону № 543/96 не поширюються на правовідносини щодо нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну плату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, а також на відносини, що стосуються відповідальності суб’єктів переказу грошей через платіжні системи.

Щодо граничного розміру пені ГК України також містить положення, як вже раніше згадувалося, зміст якого зводиться до того, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня (ч. 2 ст. 343 ГК України). На вказане положення ГК України, на думку автора, доречно посилатися лише при порушенні зобов’язань, коли однією з сторін є суб’єкт господарювання, що здійснює свою діяльність в сфері фінансів та банківської діяльності. Власне, це пояснюється тим, що ст. 343 ГК України розміщена в параграфі 1 глави 35 ГК України, які й називаються «Фінанси і банківська діяльність» та «Особливості правового регулювання фінансової діяльності» відповідно.

З метою застосування більшого розміру відповідальності за порушення грошового зобов’язання сторони можуть зазначати в договорі замість пені неустойку, при цьому керуватися ст. 551 ЦК України, яка надає сторонам право збільшити розмір неустойки у договорі, а також  ст. 627 ЦК України, свобода договору, згідно з якою сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням ЦК України та інших актів цивільного кодексу України.

ГК України закріпив право сторін, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, визначати розмір санкцій в договорі у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

ііі) оперативно-господарські санкції.

Згідно до ст. 235 ГК України, за порушення господарських зобов’язань до суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовується самими сторонами в односторонньому порядку.

У договорі сторони можуть закріпити такі види оперативно-господарських санкцій, як одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов’язання боржником; відмова від оплати за зобов’язання, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо; відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов’язанням (списання з рахунка божника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо); встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо; відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання. В договорі можуть бути зазначені і інші види оперативно-господарських санкцій.

Звертаю увагу, норми ГК України не містять положення про те, що до суб’єкта, у разі порушення ним зобов’язання, не може застосовуватися оперативно-господарська санкція, яка не зазначена в договорі, навіть тоді, коли така оперативно-господарська санкція безпосередньо закріплена в законі. Так, Господарський кодекс виключає можливість застосування заходів оперативного впливу на правопорушника передбачених законом, але не вказаних в договорі.

Розглянемо останній захід впливу з економічними та правовими несприятливими наслідками, що обумовлений господарським законодавством та який може бути застосований до правопорушника у сфері господарювання – адміністративно-господарські санкції.

У ст. 238 ГК України мова йде про те, що до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Адміністративно-господарські санкції відрізняються від інших санкцій тим, що вони застосовуються за порушення норм у сфері господарювання, а не за порушення договірних зобов’язань; компетенцією щодо застосування таких санкцій мають органи державної влади та органи місцевого самоврядування, також: вони можуть бути застосовані виключно до суб’єктів господарювання; строки застосування таких санкцій передбачені законом (ст. 250 ГК України).

Види адміністративно-господарський санкцій знайшли своє закріплення в ст. 239 ГК України, зокрема, серед них: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності та інші адміністративно-господарські санкції, які встановлені ГК України та іншими Законами України.